На конI й пIд конем



Категории Анатолiй Дiмаров ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Это весёлая книжка украинского советского писателя лауреата Государственной премии УССР им. Т. Г. Шевченко об остроумном и находчивом сельском мальчике. Много случается с ним приключений — и весёлых, и печальных, так как кипучая энергия бурлит в нём, как в вулкане... ЧАСТИНА ПЕРША. ЧЕРЕЗ МIСТОЧОК. Колись я чув казку про чарiвний мiсточок. Провисав вiн над безоднею, i по один бiк жила людина, а по другий було все, що потрiбно ïй для життя. Щодня переходила ту прiрву людина. I жити б ïй вiчно, коли б мiсточок не вужчав з кожним днем. Стурбована, щоразу набирала людина все бiльше припасiв. Але чим важчою ставала ïï ноша, тим вужчим — мiсточок. Я теж стою над таким урвищем, i по той бiк — прожитi мною роки. I доки не щез мiсточок моєï пам'ятi, буду ходити по ньому, хоча б вiн став такий вузенький, як лезо ножа. БIЛЯ ВIКНА Мама iде на роботу, а ми залишаємось удвох: я i мiй брат Сергiй. Менi — п'ять рокiв, братовi — два. Велика кiмната з глиняною долiвкою i широкою дубовою лавою пiд стiною, старенький стiл, етажерка з книжками та зошитами, широке дерев'яне лiжко, де ми спимо втрьох, — оце й усi нашi достатки. Та ще бiля дверей стоïть висока бодня з борошном. Дуже цiкаво видиратися на неï i дмухати в те борошно: по сипучiй поверхнi бiгають довгастi ямки, зривається завiрюхою бiленький пилок. Я щосили дмухаю, а брат кричить унизу i смикає мене за ногу, щоб я поступився мiсцем. Але найцiкавiше мiсце в кiмнатi — єдине невелике вiконце в чотири шибки. Надворi — люта зима, намело величезнi кучугури, все покрилося бiлим, навiть люди, що iнодi заходять до нас, сивi од iнею. Мама йде в школу, а ми вiдразу кидаємося до вiкна, щоб ще раз побачити ïï, окутану бiлим туманом. Ми давно подiлили нижнi шибки: лiва — Сергiєва, права — моя. За нiч вони обростають грубою кiркою крихкого льоду, товщого внизу, покритого нiжно–бiлим снiжком. Коли цей снiжок обережно лизати, то вiн холодний i трохи солодкий на смак. А як почнуть дубiти язики, тодi краще хукати на шиби. Спершу з'являється кругла темненька криничка. З кожним подихом вона все ширшає й ширшає, а посерединi — свiтлiшає й свiтлiшає, тоншає й тоншає кiрочка льоду, доки не заголубiє, неждано й казково, омите тоненькою водяною плiвкою скло. Тепер треба лише пильнувати, щоб вiконця не замерзли. Мороз обкидає по краях голчастi вiзерунки, i досить зазiватися, як вони поснуються довкола, наче слiди тонконогих пташенят. Не встигнеш оглянутися, а скло вже поросло небаченоï краси лiсом i мiниться, i виблискує, i спалахує тисячами кольорових вогникiв. Ми поприлипали до вiкна i крiзь блакитнi кружальця дивимося на високi снiговi замети, що iскряться пiд сонцем, на запушенi iнеєм дерева, якi немов понадягали теплi хустки, на застиглi дими понад хатами. Згодом дерева й снiги починають червонiти. Темнiшають, видовжуючись, фiолетовi тiнi попiд заметами, а вiкна загоряються червоним. Хата теж наповнюється холодними тiнями. Вони спершу кубляться пiд лавкою, столом, лiжком, сизуватi й непевнi, а потiм починають потихеньку скрадатися на середину кiмнати. Здається, досить тупнути ногою, як вони метнуться геть, заб'ються пiд лаву. Та чим бiльше кривавиться снiг i видовжуються тiнi надворi, тим густiшi, темнiшi, нахабнiшi тiнi у хатi. Я намагаюся не оглядатись. Щiльнiше тулюся до вiконця, все завзятiше хукаю в синювату вже шибу. Робиться моторошно: наче хтось, великий i патлатий, тихенько ворушиться за плечима. Боюся оглянутись, i водночас наростає непоборне бажання оглянутися назад. — У мене є гостра шаблюка, я сильний! — голосно кажу я, щоб налякати того, який причаïвся за спиною. — I в мене є шаблюка, — тоненьким голоском вiдгукується Сергiйко. — Я нею аж сто вовкiв порубав! — вихваляюсь я, сторожко прислухаючись, чи не заворушиться перелякано той. — I ще сто порубаю! — Ги–и–и! — несподiвано починає пхинькати брат.— Хочу спати... Ги–и–и! Мушу вiдiрватися од вiкна, що вже згасло й посiрiло. Беру дерев'яну шаблюку, оглядаюся назад. У кiмнатi вже зовсiм темно, особливо внизу. Той, що стояв за плечима, кудись зник: певно, заховався пiд лавку. Чекає, доки я злiзу на долiвку, щоб вхопити мене за ноги волохатими руками. Сторожко прислухаюся, наставивши перед собою шаблюку. А Сергiйко тягне своє: — Хочу спати!.. Ги–и–и!.. Хоч–не–хоч, а треба злазити. Нагинаюся й починаю сiкти шаблюкою попiд лавкою. Вимахую довго, тикаю в усi куточки, доки не починає болiти рука. Якщо вiн там i був, то вже лежить, порубаний, стiкаючи чорною кров'ю. Зiскакую на долiвку. Брат обхоплює мене руками й ногами, тулиться до мого плеча. I незвична войовнича наснага оволодiває мною. Хочеться, щоб зараз став передо мною той, я б смiливо кинувся на нього, захищаючи брата, що довiрливо тулиться до мене. СТОРОЖИХА Мама тяжко захворiла. ïï повезли до мiста, а ми залишились удвох. Сидимо i тихенько рюмсаємо: вiд жалю за мамою, вiд страшенноï самотностi, вiд того, що ми нiкому не потрiбнi. До кiмнати заходить сторожиха — товстелезна тiтка з завжди сердитим обличчям. Часто–густо, коли поблизу немає мами, сторожиха ловить якогось учня–бешкетника i лупцює його мокрою ганчiркою. Учнi ïï дуже бояться, а мама свариться з нею. I ми щиро дивуємось маминiй хоробростi: адже вона така маленька супроти сторожихи! — Чого це ви соплi розвiшали! — гримає вона на нас. — Отакi великi парубки, женити скоро! Парубки перелякано замовкають, приглядаючись, чи не тримає сторожиха за спиною мокроï ганчiрки. Вона починає прибирати в кiмнатi, а важке, наче висiчене з темного каменю, обличчя стає ще сердитiшим. — I ïсти дiтям нiчого... Тiлiгенцiя драна! — лає когось сторожиха, никаючи по закутках. Дiстає пшоно, хлiб, скоринки сала й довго стоïть над тим добром, скептично закопиливши губу. Виходить так же несподiвано, як i зайшла. А ми, голоднi, як вовченята, дивимося на пшоно i хлiб, боячись поворухнутися: нам здається, що сторожиха стоïть з ганчiркою пiд дверима, тiльки й чекаючи на те, щоб ми полiзли до хлiба. Знову в дверях — сторожиха. В однiй руцi — глечик, а в другiй — вузлик. Дiстає по пирiжку, наливає молока: — Ïжте, кошенята! Пирiжки з квасолею, великою та солодкою, молоко холодне i дуже смачне. Сергiй присмоктується до важкоï череп'яноï чашки, довго сопе в неï, i пузце його росте на очах. А коли вiдривається, то в нього через увесь лоб — пiдкова з бiлоï пiни. — Холосе! — задоволено тягне Сергiйко. Оченята його стають маленькi та соннi. Я дивлюся поверх чашки на сторожиху, що сердито чистить картоплю, вона вже не здається менi такою страшною, як пiвгодини тому. Минає кiлька днiв. Сторожиха приходить щодня: полаяти тiлiгенцiю, прибрати в кiмнатi, зварити нам ïсти. I кожного разу приносить домашнього гостинця: пирiжок, пампушку чи корж з вкрапленим салом, що смачно хрумтить на зубах. Iнодi сiдає навпроти нас, пiдпирає пiдборiддя рукою, тихенько зiтхає. В такi хвилини обличчя ïï стає лагiднiшим, не таким уже суворим, хоч я нiколи не бачив, щоб вона посмiхнулася або розсупила брови. — Забрала б я вас до моïх песиголовцiв, так матiнка ж ваша... — сказала якось вона, i я, обпалений несподiваною пекучою тугою за мамою, за ïï ласкавими руками i милим, рiдним голосом, не витримав — голосно схлипнув. На мою голову лягла важка, огрубiла долоня. Нiчого не говорила сторожиха, навiть не пестила, як то робила мама, а просто тримала руку на моïй головi. ДВАДЦЯТЬ КОПIЙОК Одного разу знайома вчителька Галина Петрiвна дала менi листа i попросила вкинути в поштову скриньку. Я йшов вулицею, мало не трiскаючись вiд пихи. Здавалося, всi знають, куди я йду, що несу, i з повагою дивляться на мене. Стискаю у лiвiй руцi листа, а в правiй — довгого патика, пильнуючи собак. Ось i сiльрада. Видираюся на ганок, потiм — на поручнi i опускаю листа до скриньки. Назад я вже ïхав верхи на патиковi. Галина Петрiвна похвалила мене i пообiцяла дати, коли буде зарплата, двадцять копiйок. З того часу я щодня бiгав до крамницi i довго стовбичив бiля прилавка, оглядаючи звабливi речi, що ïх можна було купити за двадцять копiйок. Крамар згодом дiзнався про скарб, що мав звалитися на мене, i охоче вступав у розмову. Вiн бiдкався, що не вистачить краму, що доведеться, мабуть, спецiально посилати гарбу до району. Пiд'юджуваний отакими розмовами, я врештi вирiшив купити собi кiлька блокнотикiв, олiвцiв i фарби. Сергiйковi — барабан, а на здачу — цукерок. Тепер тiльки треба дожити до зарплати. Я вивiв на клаптиковi паперу стiльки паличок, скiльки залишалося днiв до зарплати, i щодня закреслював по паличцi. I чим менше залишалося паличок, тим бiльше наростало в менi святкове нетерпiння. В переддень зарплати бiгав до крамницi запитувати, чи буде завтра вiдчинено. Крамар, мружачи лукаве око, почухав за вухом, погмикав i нарештi повiдомив, що завтра таки вихiдний (серце моє провалилося в безодню вiдчаю), але заради такого покупця вiн, так тому й бути, вiдчинить крамницю! Настав довгожданий день. Схопившись до схiд сонця, я вiдразу ж закреслив останню паличку i став чекати на Галину Петрiвну. Ще нiколи час не тягнувся так повiльно. Наче йому поперебивало ноги, i вiн, охкаючи та стогнучи, котив угору важкенне сонце, доки тiнь пiдi мною стала темною та куцою. Я стояв бiля ворiт i, притуливши долоню до чола, вдивлявся у посiрiлу вiд куряви вулицю, виглядаючи Галину Петрiвну. А поруч нетерпляче тупцявся Сергiйко, чекаючи на барабан. Галина Петрiвна прийшла разом iз мамою. Була весела та привiтна, як i завжди, а я не вiдводив од неï погляду, чекаючи обiцяного. — Ти чого так на мене дивишся? — запитала вчителька. Я почервонiв i одвернувся. Чомусь соромився нагадати про двадцять копiйок, бо навiть не мiг допустити, щоб Галина Петрiвна забула про них. Адже оцей тиждень я тiльки й снив ними! I коли вона пiшла, я довго заглядав на стiл, чи не лежать там обiцянi грошi. Кiлька годин я сидiв у кутку, гiрко роздумуючи, що не матиму нi блокнотiв, нi фарб, нi олiвцiв. Пригадав обiцянку крамаря спецiально для мене вiдчинити крамницю, i образа на Галину Петрiвну потроïлася. Потiм я зважився. Вирвав iз зошита чистий аркуш i довго сидiв, старанно виводячи кожне слово. Закiнчив i ще раз перечитав: Сiльрадi. Хай Галина Петрiвна вiддасть двадцять копiйок, що не вiддає. Толiчка. Голова сiльради сидiв за столом i читав газету. Незважаючи на спеку, вiн був у кожушку, а чорна кудлата шапка лежала поруч. Я зупинився перед столом, терпляче чекаючи, поки голова мене помiтить. Ось вiн повернув до мене почервонiле вiд натуги обличчя, витер долонею чорнi вуса, що звисали донизу, i здивовано запитав: — Ти як сюди потрапив? — До вас, — тихенько промовив я, не спускаючи з нього заворожених очей. Менi стало страшно — такi великi були i стiл, i голова, що звiвся на весь зрiст, щоб краще мене розгледiти. — А чий ти такий, метелику? — Учительчин. — Чого ж вона хоче, мати твоя? Хотiв пояснити, що це хочу я, але язик мiй наче прирiс до пiднебiння. Тодi я мовчки простягнув заяву. Голова сiв, схилившись над папiрцем, i обличчя його знову натужно почервонiло. Вiн довго ворушив губами, розбираючи дитячi каракулi, потiм нерозумiюче подивився на мене. — То це ти написав? — Я. — То чого ти хочеш? Вислухавши мене, голова аж упав на стiлець, затрусився вiд смiху. — Пилипе!.. Ох, Пилипе! — стогнав вiн знесилено, вiдмахуючись од мене рукою. — Iди–но сюди, Пилипе! Зайшов Пилип, височезний парубiйко з олiвцем за вухом i рябим, як ластiв'яче яйце, обличчям. Прочитавши заяву, вiн весело заблимав на мене бiлими вiями, а потiм теж розреготався. Я стояв насупившись. Не мiг зрозумiти, що ж тут смiшного: ажде все, написане в заявi, було правдою, аж нiяк не веселою для мене. — Ну котись, малий, додому, — промовив голова, витираючи шапкою веселi сльози. — Або зажди... Загорнувши полу кожушини, вiн довго нишпорив у кишенi, аж ось простягнув до мене руку. На широкiй, покритiй грубезними мозолями долонi, посеред дрiбно накришених тютюнових корiнцiв казково блищали двадцять копiйок. Затамувавши подих, не вiрячи своєму щастю, я простягнув тремтячу руку, обережно взяв срiбну монету i мiцно затиснув у кулацi. ВАНЬКО Його ми побачили на греблi ставка, пiд великою дуплистою вербою. Спустивши до води босi, посiрiлi вiд курчат ноги, вiн часто вимахував довгим прутом з прив'язаною до нього суровою ниткою. На ньому були замалi вже штанцi, збляклi вiд сонця та часу, подерта на лiктях синенька сорочка i бриль без дна, зате з широкими крисами. Дiловито пiдшморгуючи кирпатим носом, хлопчина завзято хвиськав по водi довгою ниткою. — Вiн рибку ловить? — запитав у мене брат, дивлячись круглими оченятами на воду. Хлопець ще заповзятiше замахав лозиною. — Нiчого вiн не ловить! — голосно заперечив я. — Нi, ловлю, — вiдповiв незнайомець хрипким баском. — Я вчора отаку–о впiймав! — якомога ширше розвiв вiн руки.— Вона я–ак учепиться зубами!.. Зацiкавленi, ми пiдiйшли до нього, посiдали на греблi. Внизу, наче в зеленому дзеркалi, вiдбилися нашi обличчя, i було дуже цiкаво i трохи страшно — ану ж упадем! Там жили веселi плотвички i великi вусатi соми, вiдлежувалися в намулi ледачi карасi i повзали страшнi, схожi на гадюк, в'юни; а ще далi, аж на серединi ставу в найглибшiй ковбанi, сидiв схожий на величезну корягу дiд–водяник. Нам дуже хотiлося, щоб хлопчина впiймав рибину, i ми сидiли, принишклi, не вiдриваючи очей вiд води. Сидiли довго, доки хлопчина, хвисьнувши востаннє, не сказав: — Немає риби. Поховалася. То, мабуть, грiм буде. I задер до неба голову. Ми теж подивилися вгору, i хоч небо було чисте, все ж той грiм здався досить ймовiрним. — А то нащо? — запитав я, показуючи на вузол на кiнцi нитки. — Ги, дурний! То ж щоб риба не обшморгнулася! — пояснив хлопчина. — Ось приходьте завтра, будемо рибу ловити. Другого дня ми вже втрьох завзято вимахували лозинами, хвиськали нитками по водi. Риби не навудили, зате подружилися з Ваньком. Дивний хлопець був той Ванько. Досить було менi чи братовi згадати маму, як вiн одразу ж перебивав нас розповiддю про власну матiр. — Це мама дала,— казав я, частуючи товариша шматочком цукру. — А моя мати отаких–о пирогiв напекла! — розводив руками Ванько. — Та смачнi–пресмачнi! — А нам не принiс! — з докором мовив я. — Бо я ïх зразу ж з'ïдаю, — зiтхав Ванько. — Бо мати каже, щоб я бiльше ïв... — Дивiться, якi менi мати нашила, — хвастався вiн червоними латками на лiктях. — Вона менi каже: Скидай, Ванько, сорочку, я тобi полатаю... — Тебе мати не сварить? — цiкавився я. — Нi, — крутив головою Ванько. — I не б'є? — Нi. — А коли чашку розiб'єш? Вчора ми з братом пили молоко i, зчубившись, розбили чашку. Нам таки добре перепало од мами. — I тодi не б'ється! — твердо вiдповiв Ванько. — Моя мати найкраща у свiтi! Хоч нам i важко було погодитись з останнiм твердженням товариша, однак дивуватися такiй незвичнiй мамi була неабияка причина. Якось Ванько прийшов до нас, i ми довго гралися вдома. Коли ж за дверима почулися знайомi кроки i залунав наймелодiйнiший для нас мамин голос, я i брат наввипередки кинулися до неï. Схилившись до нас, мама усмiхалася люблячими очима, ласкаво запитувала, чи ото вже так ми скучили за нею, i я, сповнений гордощiв за свою маму, переможно оглянувся на Ванька. Вiн сидiв, зiщулений, мiцно стуливши губенята, i не вiдривав од нас потемнiлих, ревнивих очей. Зустрiвшись з моïм поглядом, Ванько скривився, зiрвався на ноги, вибiг iз хати. Я знайшов його аж на греблi, пiд отiєю вербою, де ми колись ловили рибу. Уткнувшись обличчям у широкий стовбур, як у мамину спiдницю, Ванько тихенько плакав... НЕ ХОЧУ РАЮ В один з лiтнiх днiв мене i брата застукала посеред степу гроза. Взявшись за руки, ми щодуху лопотiли твердою степовою дорогою, а за нами рухалася сиза стiна, схожа на спущенi пасма забрудненого льону. Чорнi хмари, що наче кипiли у величезному казанi, перевернутому догори дном, раз по раз гадючилися слiпучими блискавицями, i оглушливий трiскiт ще бiльше пiдганяв нас. Степ попереду здавався ще безмежнiшим, а ми — наче двi пилинки, що загубилися в його освiтленому сонцем просторi. Ось нас обiгнала прозора тiнь i помчала вперед; потiм ще одна, темнiша i важча, аж прогнувся пiд нею степ; свиснув навздогiн вiтер; дзвiнко розплескалися першi краплини, i дорога стала наче подзьобана вiспою. А позаду, прориваючись крiзь безперервне громовиння, наростав i наростав всепоглинаючий шум водяноï стiни. Той шум був найстрашнiший: здавалося, велетенська хвиля ось–ось наздожене нас, захльосне, закрутить у божевiльному вирi. — Агей! Дзвiнкий хлоп'ячий голос пролунав так несподiвано, що ми вiдразу зупинилися. — Сюди давай! Сюди–и–и! Лише тепер помiтили ми за сотню крокiв вiд дороги невеликий глинобитний сарайчик з напiвзруйнованими стiнами i бiлу постать, що, пiдстрибуючи, вимахувала руками. Круто звернувши, ми помчали стернею. Ледве вскочили в халупу, як вiдразу ж зашумiла, заплюскотiла степова злива. Стало темно, як уночi. Притулившись до стiни, ми стояли, приголомшенi нестримною стихiєю, що наче заповзялася затопити землю. Першим порушив мовчанку хлопець, в якому я впiзнав сина сусiди — Миколу. — Скоро пройде, — упевнено сказав вiн, виставляючи голову в пролом стiни. — Бульки танцюють. Я теж обережно виставив голову надвiр. По численних озерцях, що заливали стерню, рясно стьобали краплини, вискакували, немов справдi танцюючи, бульки. Вони то зникали, то знову появлялися на неспокiйних поверхнях калюж. Менi було не зрозумiло, чому оцей танець мав провiщати кiнець зливи, але Микола на два роки старший од мене, отож я не мiг сумнiватися в правдивостi його слiв. — Ну, зараз Iлля покотиться, — сказав Микола, коли злива почала стихати. — Скидайте картузи! — крикнув вiн, повернувши до нас налякане обличчя. Ми позривали кашкетики, а Микола одiйшов вiд пролому, забився в найтемнiший куток. В ту ж мить, наче накликана його словами, мiж хмарами й степом слiпучо замиготiла тонка ламана стрiчка, i страшний гуркiт пригнув нашi голови. — Ставайте на колiна! — закричав Микола, i не встигли ми попадати бiля нього, як знову блиснуло, трiснуло. Кинуло нас на Миколу. — Свят, свят, свят! — захрестився Микола, дивлячись побiлiлими очима на миготливо–слiпучий пролом у стiнi. — Господи, Сусе Христе, помилуй нас, царице небесна, спаси нас, великомученице Варваро, моли бога о нас! Хрестився i кланявся, стукаючи лобом об встелену курячим послiдом долiвку, а ми, оглушенi несамовитим громовинням, тулилися один до одного i тремтiли вiд страху. — А ви чого! — закричав сердито Микола. — Що, я за вас хреститися буду?! Я i брат дружно замахали руками, застукотiли лобами об м'яку долiвку. Наляканi, робили це так запопадливо, що, коли гроза прогуркотiла на захiд, передо мною ще довго хилиталася вгору i вниз залита водою стерня. Так сусiдський Микола почав прилучати нас до релiгiï. Затамувавши подих, слухали ми про бога та янголiв, про чортiв i святих, про пекло i рай — всю оту бiблiйну премудрiсть, що нею був напханий Микола. Уроки не минали даремно. Потай вiд мами ми хрестилися на нiч, хрестили i маму, коли вона поверталася до нас спиною, бо не хотiли, щоб вона потрапила в пекло. Хрестили й кота. Я часто мрiяв про рай. Просто неймовiрним здавалося, що рай увесь в садах з золотими та срiбними яблуками, що немає в ньому злих собак та сторожiв, якi за якесь там червиве яблуко шмагають кропивою. Потiм ще хотiв мати крила. Великi, як у гусака, щоб лiтати, наче янгол. Бентежило лише одне: для того, щоб потрапити в рай, неодмiнно треба померти. А вмирати чомусь не хотiлося. Навiть Миколi, хоч вiн сам переконував нас, що райське життя набагато краще вiд земного. Якось Микола сказав, що до раю можна потрапити й живцем, тiльки для цього треба стати святим. Може, менi зрештою i вдалося б прилучитися до лику святих, якби не один випадок. Була у Миколи стара баба, яка доживала свiй вiк у старшого сина. Весь час лежала вона на печi, прогрiваючи натрудженi костi, i лише в гарячi лiтнi днi виповзала на сонце. Постогнуючи i хриплячи, дивилася вона безбарвними, байдужими очима, i менi здавалося, що баба слiпа. — Ох, господоньку, коли ти вже забереш мене, рабу твою, до себе! — раз по раз благала вона. Ми, принишклi, сидiли коло неï, розглядаючи i потемнiлу та звислу, наче з чужого обличчя, шкiру на лицi, i запалий рот з чорним зубом–пеньком, що ним баба перетирала хлiб, i висушенi працею руки. Трохи зiгрiвши старечi немочi, баба завжди починала розповiдати нам казки та релiгiйнi iсторiï. Часто замовкала i довго шамкала беззубим ротом, а потiм нiяк не могла пригадати, про що ж вела мову. Якось вона заговорила про рай. — I от ви, рабенята божi, — шамотiла баба, — будете там вiчно сидiти i голосочками янгольськими прославляти господа бога нашого... — Як прославляти? — Спiвати, дитинко, спiвати. Дадуть вам янголи архви у руки... — I довго спiвати треба? — тремтячим голосом перебив я. — Вiчно спiватимете. Свiт померк менi в очах. Пригадав уроки спiву у вчителя музики, який, на мою бiдну голову, був твердо переконаний, що таланти не родяться, а робляться i що навiть ослиська можна навчити мелодiйно спiвати. Коли вiн, високий i довгобразий, повiльно заходив у клас, я припадав до парти, як припадає, мабуть, до землi перепел перед кiбцем. Та вчитель вiдразу ж знаходив мене, тикав довгим, як смичок, пальцем i трохи в нiс говорив: — Iди до дошки. Я покiрно виходив з–за парти, i починалися моï муки. — До! — вдаривши камертоном по столу, командував учитель. — До–о! — заводив я. Учитель морщився. — Ре! — Ре–е! — щосили намагався я взяти вiрний тон. — Мi! — Мi–i! Вище менi не вдавалося забратись. Сердито махаючи руками, учитель зривався на ноги, боляче стукав мене камертоном по лобi i знову примушував затягувати оте прокляте до. Кiнчалося тим, що я, ледве стримуючи сльози, заводив таке дике мi, вiд якого вчитель злякано затуляв вуха, а клас хилився од реготу... Отож, почувши, що доведеться спiвати i в раю, я уявив собi довготелесого бога з ненависним камертоном у руцi. Простягаючи невблаганного пальця, вiн дiстає мене з райських кущiв i примушує голосити до — на потiху всьому раєвi. I якщо тут, на грiшнiй землi, все–таки була надiя спекатись отих спiвiв, то в раю вони будуть вiчними... В той же день, збунтувавшись проти релiгiï, я люто побився з Миколою. Зцiпивши зуби, з насолодою гамселив кулаком товариша, i менi здавалося, що я б'ю вчителя музики, який зiпсував менi рай ненависними спiвами. СИН УЧИТЕЛЬКИ Я збираюся на ковзанку. Взуваю старi, напханi соломою маминi черевики на високих закаблуках, дiстаю дерев'яний ковзан, пiдкований товстою дротинкою, i простую городами до ставка, що виблискує пiд зимовим сонцем велетенським дзеркалом. Чистий лiд стугонить пiдi мною, ковзан, як живий, виривається з–пiд ноги, а я заповзято стрибаю, щосили вiдштовхуючись лiвою ногою i вимахуючи руками, щоб зберегти рiвновагу. Поступово лiд усiвають дiтлахи: на ковзанах i гринджолятах, у свитках з довгими, на вирiст, рукавами i в маминих хустках, зав'язаних мiцно попiд пахвами. Пiдстрибують, ковзаються, штовхають санки, падають, пiдшморгують червоними носами, сяють освiтленими нехитрою дитячою втiхою оченятами. Посеред ставка, тримаючись окремим гуртком, ковзаються чотири хлопцi — багацькi синки. Всi вони в справних чумарках, у чоботях не з батьковоï чи братовоï ноги i на ковзанах, змайстрованих сiльським ковалем, — з тонкими, високо загнутими шинами, що так i врiзаються в лiд. Ось вони дружно розбiгаються i по черзi обганяють усiх ковзанярiв, в тому числi й мене. Гордiсть моя вражена. Я починаю щосили вiдштовхуватись од льоду, намагаючись ïхати врiвень з багацькими синками... Захеканi, ми зупиняємось аж у кiнцi ставка. — А ти нiчого ïхав! — зверхньо кидає найстарший iз них, Василь, дивлячись на мене сiрими банькуватими очима. Важко переводячи подих, я лише киваю головою. — То ми тихо ïхали! — заперечує iнший. — Все одно нагнав би! — не здаюся я. Василь раптом вiдгортає полу чумарки, дiстає величезний бiлий пирiжок i пiдносить до рота. Лице його вiдразу стає непривiтне й похмуре, наче вiн боïться, що хтось може поласуватися на той пирiжок. Друзi вiдразу ж обступають його, жадiбно заглядають до рота. — Дай менi!.. Дай!.. — починають канючити вони, i Василь, неохоче вiдламуючи по маленькому шматочку, роздає товаришам. Тi миттю ковтають i знову чiпляються до Василя, а вiн прожогом запихається пирiжком, мало не давлячись, ковтає великими шматками. Наближаюсь до гурту. Страх як хочеться покуштувати того пшеничного пирiжка, i я починаю ковзати навколо них, наче прив'язаний до Василя невидимим мотузком. I чим менше лишається пирога, тим коротшим — мотузок. Спокуса стає над моï сили. Повiльно пiд'ïжджаю до гурту i, вдаючи з себе якомога байдужiшого, несмiливо простягаю Руку: — I менi дай... Василь перестає жувати. Дивиться на мене так, наче я сказав щось неймовiрне. Врештi тикає в мене пальцем, глузливо кричить: — Дивiться, вiн просить! Син учительки, а просить! — Ге, просить! — дружно пiдхоплює компанiя. — Син учительки, а просить!.. Повiльно, щоб не дiзналися, як менi стало образливо, соромно й боляче, вiд'ïжджаю од них. Не плачу, хоч менi дуже хочеться плакати, лише палають щоки та мiцно стискаються кулаки. А вслiд несеться, лунає на весь ставок, штовхає в спину: — Син учительки!.. Ге–е!.. Син учительки!.. Ге–е!.. Ге–е!.. КАРНАВКА У крамницi появилися пугачi. Великi, двоствольнi, з двома курками, вони приворожили хлопчакiв усього села, стали причиною палких благань i розчарованих слiз. I не один вiник походив по дитячiй спинi, не одна мати, втративши терпець, давала дзвiнкого потиличника прохачевi: — Я тобi дам пугача, анахтемський ти сину! I який iрод привiз ïх на мою голову? А iрод, вусатий дядько–крамар, нахилявся до нас з–за прилавка, мружив лукаве око: — Що, хлопцi, по пугачi прийшли? Бiжiть до батькiв по грошi, бо скоро не буде. А пугачi добрячi — чи город стерегти, чи вовкiв бити. Я б сам узяв, так грошей катма, — з жалем чухав вiн потилицю. Крамар дiставав коробку, повiльно вимотуючи нашi душi, виймав заповiтного пугача. Двоствольного. З двома курками. Тремтячими руками брали ми дорогоцiнну зброю, роздивлялися, цiлились, обнюхували з усiх бокiв. — А стрельнути можна? — запитували найхоробрiшi. — Е–е, того вже не можна! — простягав крамар руку за пугачем. — Чого не можна, того не можна. От гони карбованця, тодi й стрiляй собi на здоров'я. Легко йому було казати — гони! Одного разу мiй товариш, Микола, той, що учив нас хреститися, таємниче сказав: — Я знаю, як пугач здобути. Вiн довго мучив мене, доки повiв до сарая, а там, у найтемнiшому кутку, розгрiб сiно i дiстав невеликий глечик, обмотаний брудною ганчiркою. Посерединi ганчiрки темнiв довгастий прорiз. — Що це? — здивувався я. Товариш оглянувся, потiм нахилився до мене, таємничо прошепотiв: — Карнавка... I, помiтивши, що я нiчого не розумiю, вже голоснiше додав: — Оце ось сюди копiйки кидати, а як назбирається багато, то розбий — i маєш пугача! — Тут уже багато грошей? — Поки що немає, — зiтхнув Микола. — Та скоро будуть... Сповнений поваги, я обережно взяв глечик, потрусив ним над вухом. Уявив, як забряжчать у ньому копiйки, i самому непоборно захотiлося мати карнавку. — Дiстанемо, — втiшав Микола. — В нас у погребi з молоком он скiльки стоïть! Вип'ємо молоко, i буде карнавка. А тодi повернемо. — Мати не взнає? — Все одно битиме, — почухав спину Микола. — Вона в мене така: спершу поб'є, а тодi вже питає, чи не я. Так у мене появилася карнавка. Я заховав ïï в хатi, пiд припiчком, i по кiлька разiв на день дiставав порожнiй глечик та трусив над вухом. Знову ладен був повiрити у Миколиних божкiв, аби лише вони зробили чудо i наповнили глек копiйками. Та боговi, мабуть, не потрiбна була моя дешевенька душа, бо карнавка залишалася порожньою. Щодня я i Микола бiгали дивитися, чи є ще пугачi. Якось Микола похвалився, що вiн знайшов на стежцi аж десять копiйок, i з того часу я не одривав очей вiд дороги, розгрiбаючи босими ногами м'яку пилюгу. Серце моє солодко завмирало, менi здавалося, що ось–ось заблищить срiбна монетка. Щоночi снився один i той же сон: наче iду дорогою, збираю повнi пригорщi гривеникiв i зсипаю до карнавки. Прокидаючись, вiдразу ж лiз пiд припiчок, та карнавка була порожньою. Якось, прибираючи в кiмнатi, вимiв я з–пiд столу складений у кiлька разiв папiрець. Нагнувся, розгорнув i тут же сiв на долiвку, не вiрячи своєму щастю: в руках були три карбованцi. Спершу подумав, що ïх, мабуть, загубила мама; але менi так хотiлося вкинути тi грошi до карнавки, що я одразу вiдiгнав цю думку. Грошi взялися звiдкiля завгодно, хай навiть звалилися з неба чи випали з вiника, тiльки не з маминих рук. Цього разу я не залишив карнавку пiд припiчком: здавалося, що вона не досить надiйно захована. Довго носився по хатi i нарештi зарив у бодню з борошном. Та не встиг вийти з хати, як пригадав, що мама ж збиралася пекти хлiб, i вскочив назад, як на пожежу. Поспiшно вирив обсипаний борошном глечик, залiз пiд лiжко i поставив у найтемнiший куток. Потiм, протягом дня, я раз по раз навiдувався до карнавки, щоб переконатися, що вона стоïть на мiсцi. Чомусь було жаль вiдразу взяти грошi i нести до крамницi. I як менi не хотiлося пугача, все ж я вирiшив ще трохи потримати грошi в карнавцi. Увечерi прийшла мама. Забившись у куток, я насторожено пильнував, як вона перекладала зошити й книжки, шукаючи чогось на столi. — Хто сьогоднi замiтав? В менi все похололо. — Ти нiчого не знаходив? Коли б це було ранiше, я вiдразу подав би грошi. Але зараз вони лежали у карнавцi, а в крамницi чекав на мене пугач. До того ж мама не питала прямо про три карбованцi, отже, вона шукала щось iнше. — Ну, чого ж ти мовчиш? — Н–нi... нiчого... Мама якось дивно подивилася на мене, але не сказала нi слова. Вона трохи постояла бiля столу, про щось думаючи, i обличчя у неï було сумне та втомлене. — Я сьогоднi загубила три карбованцi, — врештi сказала вона. — Вони менi були потрiбнi на лiки... А тепер доведеться бути без лiкiв. Я затято мовчав. Дуже жалiв маму, та признатися в брехнi було понад моï сили. Тим бiльше, що вона ж не запитала вiдразу про грошi. Настала нiч. Мама сидiла бiля столу, перевiряючи зошити. Лампа була затулена газетою, щоб свiтло не падало на нас, i освiтлювала мамине обличчя. Може, вперше за своє недовге життя, розтрусний iсторiєю з отiєю троячкою, я пильно дивився на маму. З обличчя ïï не сходив втомлений вираз, i воно було таке ж запечалене, як i в розмовi зi мною. Раптом пригадав ïï слова про хворобу, про те, що отi три карбованцi призначалися мамi на лiки, i пекучий жаль здавив моє серце. Хотiлося, дуже хотiлося зiрватися з лiжка, пiдбiгти до мами i припасти до ïï ласкавих рук. Та мiж нею i мною була тепер карнавка, де лежали три карбованцi. Пiзно вночi, коли мама вже спала, я тихенько залiз пiд лiжко, дiстав з глечика три карбованцi i поклав на стiл, пiд одну з книжок. А вранцi з похмурою насолодою четвертував на городi карнавку. Сидiв i товк на борошно черепки, хоча й знав, що Микола лупцюватиме мене за неповернений глечик. ПОМСТА Був у нашому селi скляр. Невисокий, худий, з маленьким, зiбраним у кулачок обличчям, ходив вiн довгими сiльськими вулицями, вставляючи шибки. Роботи нiколи не бракувало, бо славився вiн умiнням так вставити шибку, такою замазкою прикрiпити ïï, що вже i рама потрухлявiє вiд негоди та часу, а скло тримається, як припаяне. Жив скляр у невеликiй кособокiй хатинi, без сiм'ï, без родичiв, старим парубком, понурим та непривiтним. Розповiдали, що висватав вiн колись найкрасивiшу дiвчину на селi, поставив для неï простору хату з веселими вiкнами, та ïï вже пiзнiше, в роки громадянськоï вiйни, жорстоко поглумившись, забили бандити. Повернувшись з армiï Будьонного, скляр у той же вечiр спалив свою хату. Це стало причиною того, що на скляра почали дивитися, як на людину не сповна розуму. А вiн жив вiдлюдьком i майже щонедiлi гiрко напивався. За роботою ж скляр завжди був суворий i тверезий. Обличчя його, заросле по самi очi густою щетиною (менi здавалося, що вiн тримав у зубах велику щiтку), ставало поважним та урочистим, а очi, наче вiдлитi з надзвичайно прозорого скла, спалахували гнiвними вогниками, коли вiн бував невдоволений, чи свiтилися втiхою. Перед тим, як приступити до працi, скляр завжди скидав кашкета чи шапку, хоча б який мороз не був надворi. Склив вiн швидко та вправно i майже завжди лаявся. — Хiба це вiкно! — вигукував, презирливо тикаючи пальцем у невелику раму. — Слiпаки, а не вiкна! Господар нiяково посмiхався, але заперечувати не смiв: У селi була вiдома склярева пристрасть до великих вiкон. Вiн навiть одвертався, коли проходив повз хату з маленькими вiкнами. Незабаром у нас закiнчили будувати нову школу: велику простору, з широкими та високими вiкнами. I скляр не працював бiля них, а священнодiяв. Обережно брав величезнi шматки скла, вiдмiрював, проводив алмазом — i одна за одною весело виблискували до сонця нещодавно порожнi рами. Вставивши шибу, вiн трохи вiдходив, схиляв голову набiк, i прозорi оченята його сяяли такою неприхованою втiхою, що й ми, хлопчаки, проймалися шанобливо–урочистим настроєм. — Хата без вiкон — що людина без очей, — повчав вiн нас. — У пiтьмi жити — кажанами бути. Затамувавши подих, стежили ми, як скляр, нацiлившись, швидким рухом алмаза проводив по склу бiлу лiнiю, не користуючись лiнiйкою. Ось вiн тихенько постукував уздовж тiєï лiнiï, злегка натискав пальцями, i — трiсь! — шибка була готова. Наша дружба з склярем, який наче переродився за цi днi, щораз бiльше мiцнiла i, може, стала б постiйною, коли б не один прикрий випадок. Вiдпихаючи один одного, щоб краще бачити, ми з Миколою перечепилися i полетiли на велике скло, яке скляр саме збирався розрiзати. Схопилися, як обпеченi, щоб дременути свiт за очi, але розгнiваний скляр встиг влiпити нам по такому мiцному потиличнику, що ми полетiли сторчака в кропиву. Зупинилися аж на греблi. Дзвенiло в головi, болiли потилицi, шкiра на обличчi та руках аж горiла, обжалена кропивою. — Я йому не прощу! — буркнув Микола з сльозами на очах. — До нових вiникiв пам'ятатиме! Пiзнього вечора, коли вже добре стемнiло, ми пiдкралися до школи. Нiкого поблизу не було, лише на вигонi спiвали невтомнi дiвчата. — Давай! — шепнув Микола. Я розмахнувся i щосили пожбурив цеглину у вiкно. Трiснула рама, з страшним брязкотом посипалося скло, ми щодуху помчали геть. Рано–вранцi Микола забiг до мене. Очi його задоволено свiтилися: — Пiшли подивимось, як скляр молитися буде. Причаïвшись у бузинi, що густо росла навколо будинку, ми нетерпляче чекали на нашого ворога. Двох вiкон як не було. На землi густо ряснiли блискучi скалки, валялися двi великi цеглини. — Iде! — штовхнув мене лiктем Микола. Ми аж затамували дух, готуючись почути сердиту лайку скляра. А вiн, пiдiйшовши до покалiчених вiкон, онiмiло застиг, наче не вiрив своïм очам. Повiльно нагнувся, пiдняв цеглину i раптом заплакав. Плакав мовчки, без лайки, без слiв, i нам моторошно було дивитись, як плаче доросла, стара людина, навiть не витираючи слiз, що зависали на густiй щетинi, гаряче спалахували поодинокими росинками. Ми вiдчули, що зробили щось дуже погане, дуже зле, далеке вiд звичайноï помсти, i мовчки порачкували з кущiв. I в той день, i на другий, на третiй, i ще багато днiв, проходячи мимо школи, я i Микола не могли дивитися на вiкна. ПАСТКА В найдальшому кiнцi городу, пiд тином, що виходив на вузьку безлюдну вуличку, любив я сидiти в гарячi лiтнi днi. Тут росла висока кукурудза й золотоголовi соняшники, стелилося по землi широколисте гарбузиння, а пiд самiсiньким тином свiжо зеленiв високою травою вузенький морiжок. Тут завжди було таємниче i тихо, i почував я себе так, як почував би, мабуть, уславлений мандрiвник, забравшись у невiдому краïну. Наслухавшись матусиних розповiдей про пiвденнi краïни, я полював тут на тигрiв та левiв, крокодилiв i носорогiв, — i моя бузинова пукавка завдавала жахливих спустошень тропiчнiй звiротi. Можна було й просто сидiти, спостерiгаючи, як снують невтомнi павуки своï мережки, як осипається золотистий пилок з обважнiлих соняшникiв, як яскраво спалахують, вилiтаючи з тiнi на сонце, великi золотисто–зеленi мухи — наче коштовнi камiнцi, запущенi з рогатки. Над головою ж, пролiтаючи на медозбiр, дiловито i стримано гули бджоли — i вiд того ще вiдчутнiшою ставала умиротворена тиша. Не менш цiкаво було i виглядати з–за тину, спостерiгаючи за лiнивим життям вулички, порослоï посiрiлим вiд спеки споришем. Була лише одна незручнiсть: зависокий тин, i менi доводилося весь час спинатися навшпиньки, а це не давало довго дивитись. Одного разу я вирiшив удосконалити свiй спостережний пункт, проламавши в тину щiлину. Довго морочився бiля огорожi, висмикуючи пересохлi лозини, що ламалися з легеньким димком. Та коли була готова дiрка, достатня для очей, я, як i кожен смертний, захотiв бiльшого — просунути туди й голову. То була нелегка справа — зробити дiрку для голови. Але наполегливiсть взяла своє, i я, насилу просунувши голову в дiрку, виставив свою балбешку прямо пiд лiтнє гаряче сонце. Збоку, мабуть, голова моя була схожа на невеликий гарбуз, що рiс прямо з тину, та менi мало дiла до того, яким я здавався збоку. Вертячи головою, переможним поглядом оглядав я безлюдну вулицю. Скоро заболiли колiна, i я вирiшив трохи перепочити. Та дзуськи! Не знаю, як це сталося, тiльки витягти назад голову я вже не мiг. Проклятий тин вчепився у мене, як у грiшну душу, i як я не кректав та сопiв, як не вертiв головою i смикав лозини руками, вирватись було годi. Зрозумiвши, яка мене спiткала халепа, я заревiв з переляку та вiдчаю, запацав ногами по м'якiй рiллi. Так, здавалося, минула вiчнiсть. Сонце пекло немилосердно, i в мене була вже не голова на плечах, а чавун, розiгрiтий на вогнищi. А тут iще й муха. Велика, зелена, нахабна, вона прив'язла до мене, мов каторжна, i впивалася то в опухлий вiд плачу нiс, то в щоки, то в губи, кусала й лоскотала нестерпно. Скосивши на неï лютi очi, я пирхав, дув, мотав головою, та вона сидiла, як приклеєна, наче знала, що я не можу дiстати ïï руками. Та врештi доля змилосердилась над моєю бiдою: на вулицi появився дiд. Босоногий, у полотняних штанях з довгою матнею i в такiй же сорочцi, з сивою бородою й вусами, пожовклими вiд тютюнового диму, вiн спокiйно дибав вулицею, постукуючи товстою палицею по землi, наче пробував, чи вона пiд ним не завалиться. Затамувавши подих, дивився я на дiда. Я страх боявся, що вiн зверне у якийсь двiр i не пiдiйде до мене. Коли ж вiн наблизився впритул, так i не помiтивши мене, я набрав якнайбiльше повiтря i щосили ревонув: — Дi-i-ду! Дiду-у! — Гух! Дiд стрибонув так, наче наступив на розпечену залiзяку. Потiм довго стояв, витрiщивши на мене очi та хапаючись рукою за серце. — Дi-iду, поможi-iть! — заголосив я. — I гемонське ж дитинище! — отямився нарештi дiд.— I сатана ж тебе впер сюди! Вiн довго кректав, розсуваючи вузлуватими руками лозини, а я терпляче нюхав пропахлу табачищем та пилом матню. Врештi дiд пропхнув мою голову, потiм схопив палицю i, перегнувшись через тин, уперiщив мене по спинi. Бiг я додому так, наче за мною гналася вся ота тропiчна нечисть, що про неï розповiдала мама. ЗЕМЛЯНI МЛИНЦI В ту страшну, голодну весну, коли й земля, здавалося, стогнала: ïсти!, навiть дiти не бавилися в своï звичайнi iгри, а гралися в ïжу. Випiкали з чорноï, розмоченоï дощами землi пишнi перепiчки та млинцi, варили з назбираних камiнцiв галушки та вареники. Потiм ходили одне до одного в гостi, церемонно припрошували покуштувати багатих страв, розпускали неiснуючi ремiнцi на розбухлих вiд лободи та полови животах. Сьогоднi ми мали гостювати у Ванька, що жив за чотири хати. Ванькова свiтлиця була бiля самих ворiт, на густому споришi, i ми залюбки гралися там. Ми вийшли на вулицю i вiдразу ж зупинилися: бiля ворiт стояла сусiдська дiвчинка i гiрко плакала. — Чого ти, Ганнусю? — Со-онька покинула! — хлипала дiвчинка. — Гратись не хоче! Ганнусю ми любили, може, на зло Соньцi, яка часто дражнила нас i била сестру. Тому, не задумуючись, я запитав: — Хочеш з нами? В гостi до Ванька? — Хочу, — погодилась Ганнуся i вiдразу вчепилася за моï пальцi. Вона була дуже худа, i тоненькi, як палички, ноги, здавалося, ось-ось не витримають, поламаються, лише великий живiт, вiддуваючись наперед, задирав брудну сорочину. — А що в гостях? — допитувалася вона, намагаючись не одстати вiд мене. — Там будуть отакi-о млинцi, галушки i вареники з сиром, — вiдразу ж включився я в гру. — Потiм пирiжки з яблуками та медом, сметана, шулики... Голодна фантазiя моя не знала меж, i Ганнуся щораз ширше розплющувала i так великi од голоду очi. — I менi дадуть? — боязко запитала вона. — Дадуть i тобi. Дiвчинка ще мiцнiше вчепилася в мою руку. Ванько зустрiв нас у свiтлицi. Подав усiм по черзi руку, як це робили дорослi, розпитав про хазяйство, про врожай. Потiм, погомонiвши, почав припрошувати до столу: — Сiдайте, дорогi гостi, та ïжте, що бог послав! Оце моя стара напекла млинцiв з муки нового помолу, то пригощайтеся! Вдаючи, що сiли до столу, ми вмостилися на споришi навколо черепкiв iз водою, якихось купок, прикритих зеленими лопухами. Ганнуся швиденько пiдняла лопух i недовiрливо подивилася на чорний земляний млинець. Потiм, уже розгублено, — на нас. А ми саме вдавали, що ïмо тi млинцi, раз по раз пiдносячи ïх до рота та нахвалюючи. Тодi й вона вхопила млинець, швидко надкусила i почала жувати. I раптом Ганнуся гiрко заплакала. Випльовуючи землю, вона плакала так, що аж трусилося худеньке тiльце, а обличчя ïï розпачливо кривилося. — Хочу справжнiх! Хочу млинцiв! — не вгамовувалася Ганнуся, а ми мовчки дивилися на неï, бо нам самим хотiлося, дуже хотiлося справжнiх пшеничних млинцiв! ПО ДРIЖДЖI — Оце, сину, на грошi, бiжи до крамницi та купи дрiжджi. Тiльки дивися, щоб одна нога була тут, а друга — там! I здачу принеси! У мами звичка завжди нагадувати про здачу. Наче в крамницi немає цукерок, а в мене — постiйного бажання поласувати ними. Та я вже знаю: грошi — є грошi i не кожна копiйка призначається на цукерки. — Та не забудь — дрiжджi! Чуєш — дрiжджi! — кричить услiд мама. Я тiльки знизую плечима: що вона, зовсiм мене за маленького вважає! Затиснувши в руцi грошi, бiжу вулицею i весь час повторюю: — Дрiжджi! Дрiжджi! Дрiжджi! Майже перед крамницею, бiля двору з небiленою хатою, помiчаю Ванька. На ньому такий же, як i колись, бриль, а на сорочцi — ще бiльше латок. Бiля Ванька стоïть велика порожня цеберка, сам же вiн, ставши на колiна, щось заклопотано робить. Все твердячи про дрiжджi, пiдходжу до товариша. Ванько довбає ямку. Довбає зламаним кухонним ножем, серйозно i заклопотано. Лише iнодi розгинається, щоб провести по брудному лобу вимазаною в землю рукою. — Що ти робиш? Вдаючи, що нiчого не чує, Ванько копає далi. — Нащо тобi ямка? — Це колодязь, а не ямка! — заперечує Ванько. — Колодязь? Дрiжджi вмить вискакують iз голови. — Справжнiй колодязь? З водою? — Еге, — стверджує Ванько. Вiн нарештi припиняє роботу. Я недовiрливо заглядаю до ямки. Вона зовсiм неглибока, на днi й не видно води. — Хiба це колодязь! — Колодязь! — уже сердито твердить Ванько. — Ось ще покопаю, i буде вода. — А навiщо вона тобi? — Буду воду брати. Вийшов за ворота — i є вода! А так — поноси оце вiдрище вiд криницi. — А як же ти братимеш? — знову впадаю я в сумнiв. — Вiдро ж сюди не пролiзе!.. — Я кухлем, — вiдповiдає Ванько. — Ну, менi нiколи з тобою, — кидає вiн i знову береться за нiж. Я вже з заздрiстю дивлюся на товариша. Страшенно хочеться i собi покопати колодязь. — Дай трохи покопати! Я ж тобi вчора давав подути у мiй свисток! Ванько поступається мiсцем. Минає досить часу. Ми вже встигли кiлька разiв помiнятися, в мене лоб теж уже не чистiший за землю, що вигортається з ямки. А води все нема та й нема. Врештi Ванько каже: — Тут, мабуть, джерела немає. Треба в iншому мiсцi копати. Зводиться й роздивляється навколо, вибираючи мiсце для нового колодязя. А я згадую, що мене ж мама послала в крамницю. — Менi треба йти. — Куди? — Купити того... Ну, як його... З жахом переконуюся, що встиг забути, що ж маю купити. Хоч убий, не можу згадати! — Нiчого, — втiшає мене товариш. — Ти зайди в крамницю, подивишся i зразу згадаєш. — Може, i ти пiдеш? — з надiєю дивлюся на Ванька: чомусь здається, що нам удвох буде легше пригадати. Ванько вiдразу ж згоджується. Бере вiдро i простує за мною. В крамницi ми довго тупцюємо бiля прилавка. — Оце?.. Оце?.. — тихенько штовхає Ванько, але я заперечливо мотаю головою. Врештi в очi впадає дивовижна квасоля, насипана на тарiлку. Була вона незвичайного кольору: темно-коричнева, аж блискуча, i дуже велика. Такоï квасолi не було на жодному городi. — Що то? — зацiкавився i Ванько. Придивившись до папiрця, що лежав на тiй же тарiлцi, я повiльно прочитав перше слово: Драже. Драже... Драже?.. Драже!.. То саме ж його й казала купити мама! На радощах я забув навiть про здачу i купив на цiлого карбованця. Iшли додому повiльно, бо Ваньковi заважала цеберка, а менi — чималий пакунок з отiєю квасолею. Тiльки — що воно за квасоля? I чому має таку чудернацьку назву — драже? I навiщо вона мамi? Зупиняюся, дiстаю одну квасолину, обережно надкушую — i аж очi заплющую вiд нежданоï насолоди: квасоля виявилася до бiса смачною! Ми пiшли ще повiльнiше, беручи по черзi по квасолинi. Драже було багато, кульок — великий i здавався нам невичерпним. I чим ближче було до хати, тим коротшими ставали нашi кроки. Ванько навiть роздумав копати колодязь i вирiшив провести мене аж додому. По дорозi вiн кричав до зустрiчних хлопцiв: — Дивiться, у нас драже! Хлопцi пiдходили, заглядали до пакунка, i кожного я мусив почастувати. Так до хати мене довела цiла ватага. — Що ж ти принiс?! — сплеснула руками мама. — Драже, — промовив я, про всякий випадок задкуючи до порога. — Боже мiй, та хiба я посилала тебе по драже! — вже зовсiм розсердилась мама. — Дрiжджi! Дрiжджi! — закричала вона так, наче я був глухий. — Вернися назад, обмiняй на дрiжджi i принеси здачу. Я взяв кульок у руки i лише зараз помiтив, що вiн удвоє полегшав. Який же дурень дасть тепер дрiжджi та ще й здачу? Вийшов з хати, сiв пiд тином i став доïдати драже. Мусив засолодити душу, бо все одно мама битиме. ПОХОРОН З усiх дорослих ми найбiльше боялися дiда Стратона. Дiдова хата стояла бiля самоï рiчечки з невеликим пiщаним берегом, де ми любили гратися. Углядiвши нас, дiд Стратон вискакував з хати, вимахував здоровенним цiпком i кричав, розкриваючи чорну, як у трухлявого пенька, пащеку: — А кий вас бiс несе сюди! Геть звiдси, бiсовi дiти, бо я вас усiх! За вiщо вiн так ненавидiв усiх дiтей, я й досi не знаю У садок до нього ми не лазили, гiлок на яблунях не обламували, собак не дратували, — з тiєï простоï причини, що не мав дiд нi садка, нi собак. Був у нього лише великий качур невеликий табун качок. Дiстав Стратон того селезня десь аж у сусiдньому районi, на розплiд, i трусився над ним так, як над нами матерi не трусилися. Ми вiдплачували дiдовi не меншою ненавистю i вперто ходили гратися на той пiщаний берег, лише розвiдавши наперед коли дiд кудись зникне. Сьогоднi, дiзнавшись, що дiд Стратон пошкутильгав аж сусiднє село до дочки, я, Микола, Ванько i Сонька прийшли до рiчки на полювання. У нас, у хлопцiв, були рогатки i повнi пазухи камiнцiв, а Сонька мала варити набиту нами дичину. Залiгши в травi, ми довго стрiляли на воду, в уявних диких качок, вихваляючись один перед одним своєю здобиччю. Аж ось iз дiдового двору появився качиний табунець. Живi качки! Зарядивши рогатку, Микола поповз по травi, а за ним посунули й ми. Качки повiльно йшли пiщаним берегом з красунем-качуром попереду. Сизо-зелена шия його аж переливалася на сонцi, i ми не могли одiрвати вiд неï очей. За першим разом камiнцi перелетiли через табун i плюснули у воду. — То я навмисне не вцiлив, — тихенько сказав Микола — I я навмисне. — I я. Але вдруге ми цiлились стараннiше, натягали рогатки сильнiше — i були нагородженi понад всякi сподiвання. Качур раптом голосно гелгекнув, а потiм упав на пiсок, щосили б'ючи крилами. Нас наче вiтром здуло. Задиханi, зупинилися ми аж бiля Ваньковоï хати. — То не я вцiлив, — сказав Микола. — Ну й не я! — I не я! Ми пiдозрiло подивилися один на одного. — А може, вiн живий, тiльки прикидається, — висловив думку Ванько. — Пiшли подивимося, — скомандував Микола. Хоч i знали, що дiда Стратона немає, однак страх перед ним був такий, що ми все ховалися один за одного. Качур непорушно лежав на землi. Ми стояли над ним, онiмiлi. Першою обiзвалася Сонька: — Давайте зариємо. Щоб дiд не знайшов. Порада здалася доцiльною. Ми пiдняли селезня i понесли його за вигин рiки, звiдки не видно було дiдовоï хати. Тут, у пiску, i почали рити ямку. Потiм Микола сказав: — Давайте його поховаємо. Я буду батюшкою, ти i Ванько нестимете мари, а Сонька — його жiнкою. Микола на правах старшого командував, як майструвати мари, як класти качура, де кому братися. Я i Ванько трохи посперечалися, хто йтиме попереду, але батюшка швидко дав лад, i похоронна процесiя рушила в останню путь. Розмахуючи кадилом, зробленим з баклажана, виступав попереду Микола, за ним я i Ванько несли на марах покiйника, а позаду, як i годиться, — качурова жiнка. — Господи помилуй! Господи помилуй! Господи помилуй! — наслiдуючи попа, вимахував кадилом Микола. — Упокой, господи, раба божого качура, що погиб наглою смертю переставився-а! А-амi-iнь! — А-амiнь! — дружно пiдхоплювали ми. Сонька ж щиро голосила-виводила за покiйником: — Та куди ж ти вiд нас iде-еш?! Та на кого ж ти мене, сиротину, покида-а-єш?! Час вiд часу Ванько повертався i розраював убиту горем удову: — Не плачте, кумо, не плачте. Всi ми з землi вийшли, всi землю й пiдемо. Добра у покiйника була душа, царство йому небесне! Бiля ями процесiя зупинилася. Микола ще енергiйнiше замахав кадилом. Сонька ще голоснiше запобивалася, а я i Ванько, знявши паски, обережно опустили нещасного качура на дно. Потiм ми насипали високу могилу, поставили в головах хрест з перев'язаних навхрест ломак. Сонька збiгала до дiдовоï садиби, наламала дозрiлих соняшникiв, обсадила ними могилу. Помилувавшись могилою, ми розiйшлися, згадуючи для годиться добрим словом покiйника. А ввечерi занепокоєний дiд Стратон гасав по селу, шукаючи качура. Повертаючись уже додому, вiн набрiв на могилу, розрив ïï i знайшов покiйника. Про те, що говорив у той час дiд, як лаяв i кляв нас, хай напише хтось смiливiший. На другий день розгнiванi батьки справляли нам поминки. Викручуючи нашмаганими задками, ми голосили так, що чув, мабуть, не тiльки дiд, а й померлий наглою смертю качур. ОТАКА МОЯ ДОЛЯ Сьогоднi ми збираємося в гостi, Мама зодягла нам чистi штани та сорочки i наказала: — Бiжiть, дiтки, погуляйте надворi, поки я зберуся, I дiтки побiгли гуляти. Ми знали, що оте мамине збирання триває досить-таки довго, тому не боялися забаритись. Вибiгши на вулицю, ми зупинилися, розглядаючи штани. Вiрнiше, не штани, а великi перламутровi гудзики, що так i вигравали до сонця. Аж ось iз сусiднього двору, стрибаючи на однiй нозi, вигулькнула Сонька. Подрана сукенка пiдскакувала на нiй з кожним тим вистрибом, на плечах метлялися двi тоненькi перев'язанi синенькими стрiчечками кiски. Помiтивши нас, Сонька враз перестала стрибати, а невеликi, розбишакуватi очi ïï так i вп'ялися в перламутровi гудзики. — А в нас штани чистi, ага! — випнув Сергiйко пузце. — I солочки! Сонька пiдiйшла, простягнула руку, покрутила гудзика на Сергiєвих штанях. — Ми в гостi йдемо, — додав я. — Я щодня в гостi ходжу, — вiдповiла Сонька i пiдшморгнула, пересмикнувшись худеньким лицем. — А в мене новi штани! — вiв своє Сергiйко. — А в тебе немає! — Захочу, так сто буде! — заперечила Сонька, хоч очi аж горiли вiд заздрощiв. — Я через увесь двiр на однiй нозi прострибала! — Пхi, через двiр! Я по всiй вулицi прострибаю! — А я через всеньке село! — А я через усi села! — А я через усю землю! Далi стрибати нiкуди, i я, переможений, замовк. Сонька ж пiдстрибнула на однiй нозi, показала нам язика i вигукнула: — А в нас квочка на качиних яйцях сидить! Тут нашим хвастощам настав кiнець. Квочка на качиних яйцях? Це щось дуже цiкаве. — Бре! — От i сидить! — не здавалася Сонька. — Хочете, покажу? — Покажи! Соньчине обличчя вiдразу стало хитре, як у лисицi: — А дасте гудзика? — Його ж треба вiдривати. Штани ж упадуть. А нам у гостi йти. — А ми iншого пришиємо. У мене є... Дасте? Спокуса побачити незвичайну квочку i жаль за гудзиком недовго боролися в менi. — Тiльки спершу квочку покажи. Ми потихеньку зайшли до клунi, де сидiла квочка. Сонячне промiння пробивалося сюди слiпучими смужками, i ми спершу нiчого не бачили, крiм яскравих стовпцiв, наповнених рухливим пилком. — Он вона, — прошепотiла Сонька, показуючи в темний суток. Вiдстовбурчивши крила, квочка сидiла у старому решетi непорушно, мов нежива. Ми довго дивилися на неï, не насмiюючись пiдiйти ближче: кожен з нас був хоч раз подзьобаний квочкою — цим страховиськом, що з лютим кир-р! кидається прямо межи очi, захищаючи курчат. Та ось квочка заворушилася, заквоктала, обережно вилiзла з решета. Кiлька разiв струсонула крилами, потягнулася, наче людина, спинаючись на замлiлi лапи. Потiм, заклопотано квокчучи, попростувала з клунi. — Напитись пiшла, — пояснила Сонька. — Давайте глянемо на яйця. Щiльно причинивши дверi, щоб квочка не пробралася назад непомiченою, ми побiгли до решета. В затишному солом'яному кубельцi лежали голубуватi качинi яйця. Теплi й ласкавi, вони так i просилися до рук. — А квочка ïх не давить? — поцiкавився Сергiйко. — Нi. — А як вона сiдає? Замiсть вiдповiдi. Сонька повернулася спиною до решета обережно присiла над яйцями. Ми пирснули — такою кумедною здалася вона. — А тепер давай гудзика! — пiдвелася Сонька. Як менi не шкода гудзика, а треба розплачуватися. — Вiдривай. Сонька вчепилася двома пальцями в гудзик. Але мама знала, хто його носитиме, тому й пришила наймiцнiшими нитками. Ми довго крутилися та сопiли, намагаючись вiдiрвати гудзик, врештi Сонька, впершись однiєю рукою менi в груди щосили смикнула другою до себе. З сухим трiском гудзик переламався навпiл. Сонька поточилася назад, а я з усього маху всiвся в решето. Застрiляли, давлячись, яйця, чвиркнули в усi боки перемiшаним бiлком i жовтком та ще якимось чортовинням, а моï штани враз промокли до пупа. Ошелешений нежданою напастю, я якусь мить сидiв у решетi. Потiм похмуро пiдвiвся. Навiть не лапав себе ззаду, бо й так знав, яке золото там налипло. Стояв i гiрко роздумував чого воно так дiється в свiтi, що де яка халепа не вилупиться обов'язково я мушу вскочити в неï. А за дверима, тривожно квокчучи, металася квочка. Вона ще, бiдна, не знала, що я вже посидiв на яйцях! НАЧИНКА Мама розкачує тiсто, а ми крутимось бiля столу, вiдпихаючи один одного. Уже встигли вимазатися в борошно, у Сергiйка аж побiлiло волосся, i мама жене нас геть: — Погуляли б, горенько менi з вами! Ну, чого лiзете пiд руки? Хай уже вiн... А ти ж старший! Я тiльки важко зiтхаю: отак завжди. Як тiльки мама примушує щось зробити чи докоряє за щось, обов'язково починає з осоружного: Ти ж старший. Наче вiд того, що менi на три роки бiльше, нiж Сергiйковi, не мушу нi бавитись, нi лазити в шкоду, нi дивитись, як мама готує пирiг. Цей пирiг — для нас цiла подiя. Великий, на весь лист, вiн лежить, покритий чистим рушником, — пiдходить, як пояснила мама. Потiм його беруть i обережно саджають у пiч Тодi ми повиннi нi стукнути, нi грюкнути, навiть не заговорити голосно, щоб пирiг не сiв. I хоч нам важко уявити як може сiдати пирiг, однак ходимо, як коти, побiля печi i киваємо один на одного пальцями: — Тс-с-с... Тс-с-с... Нарештi пирiг виймається з печi. Пухкий i рум'яний, вiн сяє, як сонце, пахне ж так, що я мимоволi облизуюсь, а в Сергiйка свiтяться очi. З одного боку тiльки трохи пригорiв, i мама, вiдрiзавши, дає нам по шматочку. — Почекайте тiльки, нехай охолоне. Еге ж, почекайте! Хай чекає хтось дурнiший, а ми тим часом, обпiкаючись, ïмо пухке тiсто. Особливо смачна начинка. Солодка, з сушених груш, перемелених на машинцi та пересипаних цукром, вона так i тане в ротi. — Я б усе пироги ïв, — каже Сергiйко, збираючи крихти. Я не заперечую. — I чого мама так рiдко ïх пече? — дивується брат. — Бо мука дорога! — Дивiться ж, не чiпайте пирога! — наказала нам мама перед тим, як iти на роботу. — Ось хай гостi прийдуть, тодi й будемо ïсти... Бiжiть краще надвiр, пограйтеся... Ми, звичайно, i не думали виходити з хати. Вешталися навколо столу, принюхуючись до пирога, що поважно вiдпочивав, прикрившись рушником. — Я тiльки гляну, — врештi не витримує Сергiйко. Вiн обережно стягає рушник, тикає пальцем у рум'яну скоринку. — Вiн добрий-предобрий... I начинку видно, — показує брат на те мiсце, де мама вiдрiзала нам по шматочку пирога. — Не чiпай, у тебе ж палець брудний! — ревниво зауважую я. Сергiйко швидко облизує пальця, витирає полою: — Уже чистий... Я тiльки трошки... I не встиг я отямитися, як вiн виколупує трохи начинки i кладе до рота. Я хотiв крикнути на нього, стягнути з стiльця за штани, але братовi очi засяяли такою насолодою, що моя душа не витримала: облизавши пальця, я теж потягнувся до начинки. — Еге, ти бiльше! — вiдразу ж запротестував Сергiйко. — Ну, годi! — врештi схаменувся я, коли в пирозi з'явилися двi великi дiрки, наче там порпалася пара мишей. — Ходiмо краще гратися. — Ходiмо, — неохоче погодився Сергiйко, однак з хати не йшов. Залишати ж його самого я боявся: дуже вже пiдозрiло вiн поглядав на стiл. — Я ще трошки, — обiзвався за якийсь час Сергiйко, благально дивлячись на мене. — Одну капочку... Ось стiлечки... Я почухав потилицю i потягнув рушник з пирога. — Тiльки потрошку ж! — сказав братовi, аби заспокоïти власне сумлiння. — Бо мамка нам лупки дасть. Коли ми вдруге вiдiрвалися вiд пирога, вiн мав такий вигляд, наче там побувало з десяток мишей. Нещасний пирiг аж запався, втративши половину начинки. Лише тепер пригадали ми мамин наказ i перелякано подивилися один на одного. Що ж його робити? — А як увесь з'ïмо? — запитав Сергiйко. — Скажемо, що то собака з'ïв... Я тiльки похитав головою: хiба ж собака дiстане зi столу! Та й мама вже не один день знає нас, щоб вiдразу догадатись, чия це робота. — I навiщо ми ту начинку ïли! — вже каявся брат. Я похмуро мовчав. Що тепер уже говорити, коли справа зроблена! — Краще б ми ïï не ïли! — А як ми дiрочки позалiплюємо? — все шукав порятунку Сергiйко. — Чим, у бiса, ïх залiпиш! — Тiстом... Або хлiбом... — Хе, тiстом! Хiба ж гостi не розберуть! I ми знову засумували. — Знаєш що? — врештi надумався я.— Давай зробимо нову начинку. Сергiйко погодився, i ми вiдразу взялися до роботи. Дiстали груш-дичок (тих, з яких мама робила начинку, вже не було), старанно потовкли ïх i змочили водою. Щоб гостi не розiбрали, мамину начинку ми з'ïли до решти, а свою напхали в пирiг. Пiсля того нам вiдразу ж закортiло надвiр. Бiгали по травi, гралися в квача i намагалися навiть не згадувати про пирiг. Однак чим ближче насувався вечiр, тим тривожнiше ставало у нас на душi: а що, як гостям не сподобається наша начинка? КОТИЛАСЯ ТОРБА Якось Сонька, коли ми були в неï, запропонувала: — Давайте в жмурки гратися. Тiльки цур-цура: з хати не виходити! Я, Сергiйко, Сонька i Галя стояли посеред свiтлицi. — А в сiнях можна? А в кухнi? — Скрiзь можна. Тiльки горшки у сiнях не поперевертайте, а то мати нам дадуть! Соньчина мати, тiтка Одарка, була досить-таки швидка на розправу. Першим жмурився я. Припавши обличчям до кожушини, що лежала на полу, де спали Соньчинi батьки, я щосили закричав: Котилася торба З високого горба, А в тiй торбi — хлiб-паляниця, Кому доведеться, тому i жмуриться! Потiм запитав: — Уже? — Ще! Ще! — лунав з другоï кiмнати Соньчин голос. Там тупотiли ноги, торохтiли глечики. — Вже! Вiдiрвавшись од кожуха, я зразу пiшов у ту хату, звiдки гукала Сонька. Там була величезна пiч з багатьма запiчками та припiчками, стояли дубовi лавки i стiл на грубезних ногах. Понишпоривши по закутках, я заглянув на пiч i вiдразу ж побачив ïх усiх. — Це того, що вони за мною лiзли, — сердилася Сонька. — Я казала: ховайтеся кожен окремо, а вони ж як пришитi! Сонька уткнулася обличчям у кожух i заспiвала про торбу, а я тихенько полiз пiд пiл. Сергiйко й Ганнуся вiдразу ж порачкували за мною. — Куди ви! — засичав я на них. — Ховайтесь окремо. Та вони й не думали рухатися з мiсця. — Ну, сидiть уже тут. Я деiнде сховаюся. Швидко вибравшись з-пiд полу, гукнув Соньцi: Ще! i подався на кухню. В сiни не йшов, бо там уже вовтузився Ванько, ховаючись. Ставши посеред хати, я задумався. На пiч? Нi! Сонька вiдразу загляне туди. Пiд стiл? Теж помiтить. У запiчок?.. Менi хотiлося заховатися так, як ще нiхто не ховався. Щоб Сонька до вечора шукала. I коли мiй погляд упав на бляшану заслонку, я недовго вагався. Шмигнув у пащеку печi, отвiр знову закрив за собою. От тепер нехай пошукає! Тут було темно, пахло сажею та борщем. Я намацав теплий горщик, обережно вiдсунув його, поставив туди ж i горнятко, поки вмостився як слiд. Пiд боком був солом'яний попiл, що так i здiймався, досить тiльки поворухнутися. Сонька вже пiшла на лови. Я затамував подих. — Галя й Сергiйко! — вiдразу ж закричала вона. — Стукалочки-палочки! Згодом настала й Ванькова черга. — То я просто не хотiв бiгти, що ти мене застукала, — солiдно виправдовувався Ванько. Потiм почали шукати мене. Сонька нипала по кiмнатах, кричала: Вилазь, я тебе бачу!, та я добре ïï знав, щоб пiддатись на цю дешеву приманку. — Вiн, мабуть, на горищi сховався. Вони подалися в сiни, зарипiли драбиною. Я хотiв уже було вилазити, щоб першому добiгти до полу, коли грюкнули дверi. Сонька повернулася, — подумав я. — Бач, хитрюща яка! Ну, зачекай же, я тебе налякаю! Не довго думаючи, вимастив сажею обличчя, вдихнув якомога бiльше повiтря, аж вiддулися щоки, тихенько пiдлiз до заслонки. Тiльки я зiбрався вiдтулити ïï, як заслонка сама поïхала набiк, i передо мною з'явилося обличчя... тiтки Одарки. Та я вже не мiг стриматися: — Га-ав! Соньчина мати голосно гикнула, закотила очi пiд лоба i тихенько лягла на долiвку... Возили тiтку Одарку за сорок кiлометрiв до славетноï ворожки — виливати переполох. Одужала зовсiм Соньчина мати чи нi, я не знаю, однак до самоï смертi твердила, що на власнi очi бачила чортяку: — Отаке мале, як моя Сонька, морда ж чорна, як у арапа! Ще й гавкає собачим голосом. КАЗОЧКА ПРО ЛIТАК Оцю iсторiю я почув, коли менi було неповних сiм рокiв. Розповiдала ïï знайома вчителька, мамина подруга, що iнодi наïжджала до нас iз мiста — з таємничого Миргорода. I я, що нiколи не був далi сусiднього села, дивився на неï, як на сьоме чудо свiту. Розповiдала вчителька про невеликого хлопця, який захворiв якоюсь загадковою, таємничою хворобою. Де тiльки його не возили, чим не лiкували — хлопчик все танув i танув, як ота тоненька свiчечка, що згорає вiд невмолимого вогню. Батьки були у вiдчаï i не знали, що вже й робити. Врештi вони звернулися до одного старенького лiкаря. Той оглянув хлопчика, вислухав його, а потiм запитав: — Вiн у вас нiчого не просить? Що вiн хотiв, коли був здоровий? — Вiн i зараз просить купити лiтак, — вiдповiли батьки. — Тож купiть негайно лiтак, поставте непомiтно бiля лiжка, щоб вiн, прокинувшись, вiдразу ж побачив його. Так i зробили. Ïздив батько аж у Полтаву, а таки привiз лiтак. То був незвичайний лiтак. Великий, з чотирма яскраво пофарбованими крилами, з моторчиком i пропелером, вiн навiть запускався i злiтав у повiтря. — I що б ви думали? — закiнчила вчителька. — Хлопчик пiсля того вiдразу ж почав видужувати. Мама дивувалася, слухаючи подругу, а я, що не пропустив жодного слова, тихенько пiдiйшов до неï i смикнув за рукав: — Купи й менi лiтак. — Атож, нагадай козi смерть! — засмiялася мама. — Бiжи краще подивися, де Сергiйко. Я неохоче пiшов, а думка про лiтак не залишала мене. Минулого року, восени, у високому холодному небi забринiв, загув, гостро спалахнув на сонцi дивовижний металевий птах. Майже всi дiтлахи, позадиравши голови та кричачи вiд шаленого збудження, помчали вслiд за лiтаком, не розбираючи, де тини, де перелази. I от виявляється, що лiтак той, ну, нехай трохи менший, можна купити в Полтавi. В нього яскраво пофарбованi крила, отакi, мабуть, як у великих метеликiв, вiн гуде i лiтає, як той, що пролетiв минулого року над нашим селом. Є вiд чого втратити голову! Ходив по вулицях, шукаючи брата, що подався кудись з дiтлахами, а лiтак все кружляв перед очима, аж я незчувся, як i сам почав густи, розставивши крилами руки та бiгаючи вздовж вулицi. Увечерi я ще раз спробував ублагати маму. Замiвши без маминого нагадування хату, винiсши смiття, я пiдiйшов до мами i солоденьким голосом запитав: — А коли я пiду до школи, ти менi купиш лiтак? — Та вiдчепись ти вiд мене! — аж розгнiвалася мама. — Дався тобi той лiтак! Насупившись, я одiйшов вiд мами, забився у найтемнiший куток. Цiлу нiч менi снився лiтак. Наче я заводжу його, а вiн вимахує крилами, злiтає високо-високо, а потiм знову опускається вниз. Снилося, немов я занiс його до хати, поставив на стiл. I тiльки поставив, вiдразу ж прокинувся. Було вже досить видно, аби переконатися, що стiл порожнiй. Я вiдразу ж заплющив очi, щоб додивитися сон про лiтак, але тут прокинувся Сергiïще, почав перелазити через мене, я його сердито вщипнув, вiн щосили закричав, проснулася мама — i почався мiй день. Вiдтодi я щовечора охоче лягав у постiль, бо кожного разу сподiвався побачити лiтак. Врештi я вирiшив, що залишився єдиний шлях одержати незвичайну iграшку — захворiти. Але як тут захворiти в дiдька, коли навiть узимку нi чхнеш, анi кашлянеш, хоч завжди приходиш додому з мокрими ногами i повною пазухою снiгу! — Ти знаєш що? Ти наïжся донесхочу зелених яблук, — пораяв Ванько, коли я подiлився з ним своєю бiдою. — Я колись наïвся, то мало дуба не дав. Ми забралися в сад, i я з заповзятою рiшучiстю взявся трощити зеленi кислющi яблука. Щелепи менi зводило, котилася слина, та я жував i жував, бо на що ж iще можна менi сподiватися! Ванько ж час вiд часу тикав мене кулаком у живiт i розчаровано зiтхав: — Мало. У мене такий-о був. А пуп — як груша добряча! Наïвшись тих яблук, я прийшов додому, лiг на лiжко i почав терпляче чекати, доки прийде час давати дуба. Але я, мабуть, народився пiд нещасливою зiркою, бо в животi тiльки бурчало — i бiльше нiчого. Єдиним наслiдком було те, що я довго не мiг ïсти яблук: досить було побачити ïх, як вiдразу ж зводило щелепи i котилася слина. — То в тебе пузо луджене, — сказав менi Ванько. — 3 таким пузом, хлопче, нiчого не зробиш. Микола нараяв пiсля дощу лягти прямо на землю й лежати, поки висохне земля. — Отодi вся сирiсть у тебе ввiйде, i ти вже захворiєш. От бий мене сила божа, якщо я брешу! Ледве дiждався я того дощу! Ледве переждав, доки вiн скiнчиться! Та тiльки, знявши сорочку й штани, лiг у мокру траву пiд тином, як якийсь незнайомий дядько, що проïжджав мимо волами, угледiв мене i не полiнився злiзти з гарби. — А що ото ти робиш, песький сину! Матерi-батьковi гостинця хочеш додому принести? Не встиг я зiрватися на ноги, як клятий дядько розмахнувся щосили батогом i кiлька разiв оперезав мене вздовж спини, а потiм iще й по литках. Пiсля того випадку я вже не наважувався сушити власним тiлом землю. Тим бiльше, що земля вже пiдсохла, а коли ще буде той дощ! — Не щастить же тобi! — бiдкався разом зi мною Ванько. Так i залишився я без лiтака. I з кожним днем iсторiя, розказана маминою знайомою, все бiльше здавалася менi казкою, що ïï розповiдають дорослi на втiху малим. СМОЛЯНИЙ БИЧОК Микола прибiг до нас, червоний та задиханий: — Вгадайте, що я бачив! Ми з братом саме майстрували нову упряж для кота, який був уже не котом, а Гнiдком, що мав везти нас у гостi до Ванька. — Зайця! — Де? — Бiля нашоï хати! — Бре? — першим отямився я. — От бий мене сила божа, якщо брешу! — широко перехрестився Микола. — Там такий зайчище, як оцей стiл! Так i пряде вухами. Я тiльки з хати, а вiн — гульк i на город. Зрештою ми повiрили. Микола ще довго розповiдав про того незвичайного зайця, що не боïться аж до порога пiдбiгати, а потiм закiнчив: — От якби його спiймати. — Як же його, довгоногого, спiймаєш? Вiн як чкурне... — Хiба що яму викопати... — Хе, яму! Так i дасть тобi тато бiля хати яму копати! — Тато не дадуть, — вiдразу ж охолов Микола, почухуючи спину. — Вони в мене такi: як що, так i за батiг. — Отож... Ми зажурилися. Кожен думав про зайця i про те, як би його зловити. Я вже уявляв величезну клiтку (адже заєць — як наш стiл!): сидить у нiй довговухий, поводить червоними очима, а ми носимо травицю та капустяне листя. Хлопцi повмирали б вiд заздрощiв. — От якби смоляний бичок у нас був... — розпочав я невпевнено. — Хи, то ж казка! — презирливо обiрвав мене Микола. — Ну й що, що казка! Дiстати б смоли, налити на дорогу — заєць i вскочив би... От тiльки де смоли дiстати? Микола вiдразу повеселiшав: — Смола є. — Де? — У дiда Стратона. Дiд саме днища човнiв смолить, на березi, бiля ставу. От якби хто хоробрий був... Вiн не докiнчив, скосив на мене хитрюще око. А я, подумавши про дiда Стратона та про нещодавно вбитого качура, засовався не раз шмаганим задком по долiвцi. — А заєць же був! — знову спокушав Микола. — Ех, i заєць! — А нам його даватимеш? — не витримав я. — Питаєш! Домовившись, ми подiлили обов'язки: Микола вiзьме цеберку i буде пильнувати за дiдом, а я, виждавши, коли дiд Стратон пiде пiдвечеряти, наберу з бочки смоли, скiльки зможу. Цього разу, понад всякi сподiвання, кампанiя пройшла успiшно. Потерпаючи, пiдбiг я до великоï залiзноï бочки, в якiй топилася смола, зачерпнув густоï чорноï маси i попер на город, пiд саму Миколину хату. Бiг, i здавалося, що ось-ось вискочить дiд Стратон, наздожене i вчеше кийком по хребту. — Де будемо виливати? — Пiд вiкном. Щоб я зразу почув, як заєць улипне. Я тодi з вiкна — мах! — i на нього. Тiльки нехай стемнiє, щоб тато не бачили. Виливши смолу на стежку пiд вiкном, ми розiйшлися. — Гляди ж, — вдесяте наказував я, — як впiймаєш зайця, неси до нас. Спали ми погано. Снилися зайцi, величезнi, як стiл. I хоч ми гасали за ними, наганяючи на смолу, довговухi все оббiгали ïï стороною. Часто прокидалися й наслухали, чи не бiжить Микола iз зайцем. Та не так сталося, як гадалося. Десь запiвнiч, коли Микола солодко спав, його бабу понесло до вiтру. Стара доти дибала стежиною, поки й улiзла в ту смолу, як муха в мед. — Гвалт! Пробi! Баба смикнулася раз, смикнулася вдруге i стала рачки. — Люди добрi, рятуйте, хто в бога вiрує! — жебонiла вона. — Ой, смертонька моя! На той крик вискочив Миколин тато та й намотав на ноги всю ту смолу, що залишилася пiсля баби. До самого ранку в Миколинiй хатi стояла колотнеча. Задираючи догори насмоленi ноги, стогнала та згадувала всiх великомученикiв-святих баба. Батько, сичачи, як гусак, обдирав смолу з своïх волохатих нiг. Коли ж йому уривався терпець, то брав пужално i лупцював Миколу: — Я тобi дам зайця, песький ти сину! Микола ревiв, як бугай... Вранцi, здивованi вiдсутнiстю Миколи, ми пiшли шукати товариша. Знайшли його аж на городi. Вiн колупав пальцем ямку, а другою рукою витирав червонi, як у зайця, очi. СВИЩИК Ви знаєте, як робиться свищик? Береться в добрий палець завтовшки лозина, вiдрiзається вiд неï цурупалок сантиметрiв десять завдовжки. Потiм посерединi прорiзається навкруг молода кора, обережно обстукується колодочкою ножа, доки не здiйметься, як рукавичка. Ну, а тодi вже просто: видовбав у оголеному деревi ямку, надрiзав кiнчик, знову натяг кору — i свищик готовий. Стромляй його, чоловiче, до рота i свищи собi на здоров'я! Отак приблизно учив мене Микола, коли я поцiкавився, де вiн доп'яв свищика. Не вiдкладаючи справи, я крадькома взяв дома нiж i майнув до рiчки, де густими кущами розрiсся верболiз. Нароблю торбу свищикiв, — багатiв я думками, — та й буду свистiти-висвистувати по селу. Один дам Сергiйковi, один — Ваньковi, а Соньцi не дам. Ти, — скажу, — ти дала менi вчора покрутити за хвоста дохлу мишу? Тепер маєш, що заробила! З отакими приємними думками нарiзав я оберемок лози, принiс пiд хату i засiв за роботу. Згодом я переконався, що легко було говорити, та нелегко робити. Уже кiлька лозин вiдкинув попсованих, а справа не посувалася вперед. Тупий нiж не хотiв рiзати дерева, але й це ще була не бiда. Найтяжче було зняти кору. Стукаєш потихеньку — не здiймається. Почнеш стукати дужче — лопається. А коли вже лопнула — вiдкидай ïï набiк i берись за iншу лозину. Нащо менi торба тих свищикiв, — порозумнiшав я згодом, витираючи мокре чоло. — Зроблю п'ять: три менi, один — Сергiйковi, один — Ваньковi. Врештi тяжка праця моя увiнчалась успiхом: кора обкрутнулася навколо деревини i повiльно знялася. Мабуть, жоден музика з таким хвилюванням не пiдносив до рота щойно придбаного музичного iнструмента, як я того свищика. Вдихнувши якомога бiльше повiтря, я заплющив очi i щосили подув-засвистав, аж у вухах залящало. З хвилину сидiв, зацiпенiвши вiд щастя, а потiм знову пiднiс свищик до рота. Дмухав i дмухав, поки закрутилося в головi. Хотiв одразу ж побiгти на вулицю, але тут на мiй свист прийшов Сергiйко i остовпiв, не зводячи з свищика зачарованих очей. — Дай i я посвищу, — простягнув вiн згодом руку. Я завагався: ану ж зiпсує! Свищик уже встиг набути моïх очах неабиякоï цiнностi, я не вiддав би його зараз за жоднi багатства у свiтi. — Я краще тобi iнший зроблю. — Зроби, — погодився брат i сiв бiля мене. Другий свищик менi вдалося змайструвати значно швидше, i, притулившись спинами до призьби, ми засвистали у два роти. Яка ж то була музика! Все навколо завмерло, слухаючи нас, навiть соняшники повернулися цiкавими головами, заглядаючи через тин. Ми дмухали то разом, то навперемiнки, дмухали щосили, аж починали болiти животи i наверталися на очi сльози, дмухали, повернувшись один до одного червоними вiд натуги обличчями, — i все не могли награтися досхочу. Увечерi ми похвасталися обновою перед мамою. — Ой, якi хорошi! — похвалила мама. — Ану, заграйте, я вас послухаю. Згодом мама сказала: — Ну, досить, а то в мене голова починає розвалюватись. Завтра iще насвищетесь. Отуди к бiсу! То грайте, то не грайте! Нiяк я не мiг зрозумiти мами. Брат слухняно полiз на лiжко, я ж все ще сидiв бiля печi, розглядаючи свищик. Зараз, коли мама заборонила, менi чомусь захотiлося посвистiти, хоч умри. Я обережно пiднiс свищик до рота i скосив на маму око: вона сидiла бiля столу, обклавшись зошитами. Ану потихеньку, щоб i не почула, — подумав я. Свищик ледь чутно пискнув. Я перелякано глянув на маму. Вона спокiйно сидiла, видно, нiчого не почувши. Тодi я дмухнув сильнiше. — Толю, що я тобi казала, — тихо зауважила мама, дивлячись у зошит. Неохоче одiрвавши од рота свищик, я замовк. I що це за життя, коли не можеш робити, що тобi хочеться? Змайстрував собi втiху, ось вона, в руках, а пограти — зась! Хiба є ще такий свищик на свiтi! А свистить вiн як! А може, вже й не свистить? Може, вже зiпсувався? Вiд самоï лише думки про це мене пройняв циганський пiт. I як тут утриматись, щоб не спробувати? Нi, таки свистить... — Толю! — все ще не вiдриваючись од зошитiв, але вже голоснiше каже мама. — Ти довго будеш на моïх нервах грати? На нервах, на нервах! Я ж на свищику граю, а не на нервах... I що тут поганого? Адже мама сама щойно похвалила мене за цей свищик. I завжди у неï голова болить. От у мене нiколи не заболить, хоч сто рокiв свистiтиму... Кручу свищик i так i сяк, притуляю його до губiв, а дмухнути все ж боюся. Врештi наважуюсь — i мама цього разу вже вiдривається вiд зошитiв. — Ти що, вiника захотiв? — сердито запитує вона. З вiником у мене давнє, не зовсiм приємне знайомство, i я завмираю. — Лягай уже спати, — трохи лагiднiше каже мама. Ну, що ж, спати, то й спати, покiрно погоджуюся я. От тiльки б свиснути на прощання. Хоч трiшки. Хоч разочок. Бач, як вiн ловко тримається в ротi! I менi здається, що свищик, вгадавши моє палке бажання, свиснув сам по собi. Свиснув так голосно й рiзко, що мама аж пiдскочила за столом, а потiм мовчки звелася i пiшла в куток, де стояв знайомий менi вiник. Взявши вiник, вона пiдходить до мене. А я, витрiщивши на маму очi, продовжую щосили свистiти. Повiтря саме виривається з мене, струмує крiзь свищик, i вiн заливається, як несамовитий, аж лящить усе навколо. У мене, очевидно, дуже кумедний вигляд, бо мама раптом опускає вiник i знесилено смiється. НЕПОРОЧНИЙ ОТРОК В нашому селi з'явилася божа людина. Зупинилася вона в Миколиних батькiв — найпобожнiших людей в усьому селi, i ми почали ходити за Миколою, а вiн, надуваючись вiд пихи, вдавав iз себе страшенно заклопотаного та неприступного. I чим бiльше росла Миколина пиха, тим гострiшою ставала наша цiкавiсть: яка вона з себе, ота божа людина, i що вона в нас робитиме? Микола з таємничим лицем вiдводив то одного, то другого набiк i шепотiв на вухо: — Вгадувати буде. Що вгадувати, вiн i сам до ладу не знав, але цього було досить, щоб ми аж горiли вiд бажання побачити того незнайомого чоловiка. Та Микола був невблаганний: — Еге, чого захотiли! Приведу, то тато з мене сiм шкур спустять. I лише тодi, як ми почали спокушати його рiзними багатствами, Микола не встояв. — Гаразд, поведу, — сказав вiн, набиваючи кишенi нашим добром. — Але цур, казатимете, що самi прийшли! Ми погодилися i босоногою ватагою посунули до хати. На щастя, батька Миколиного саме не було. На довгiй лавцi тулилися лише жiнки, всi, як одна, в бiленьких хустинах, вiд чого обличчя ïхнi здавалися ще темнiшими та скорботнiшими. Побожно склавши на грудях натрудженi руки, вони дивилися в бiк покутя i навiть не оглянулися, коли ми тихенько зайшли до хати. Там, на покутi, пiд многоликими образами, возсiдала божа людина. Це був огрядний чолов'яга з смоляною бородищею, рум'яними, як наливнi яблука, щоками i товстими червоними губами. Голосно плямкаючи, вiн невтомно возив з великого полумиска вареники, щедро купаючи ïх у сметанi, жiнки побожно заглядали йому до рота i час вiд часу зiтхали наче той дядько виконував бозна-яку важку та важливу роботу. Ми завмерли, тулячись до дверей, ладнi кожну мить випурхнути з кiмнати. Ось божа людина одiрвалася вiд полумиска, витерла пальцi об бороду. Щоки ïï залиснiли, жвавi меткi очi вмиг оббiгли жiнок i нас, принишклих та трохи настраханих. Дядько посмiхнувся, потiм розправив бороду, урочисто мовив: — I потрiбен менi, жiночки, непорочний отрок, мужеського полу. Жiнки, наче по командi, заворушилися, журно захитали головами: — Та де ви його найдете, чоловiче добрий! — Серед ваших синочкiв, моï дорогенькi, серед ваших... — Ой, не найдете в нас непорочного!.. Та вони ж у нас всi бузувiри! — Не грiшiть, моï солоденькi, — ласкаво заперечила божа людина. — Сказано-бо в святому писанiï: устами младенця глаголить iстина. Iще, як Iсус Христос наш сказав, — вiн задер бороду догори, виставив наперед товстого пальця, — Iстинно говорю вам, якщо не будете як дiти — не ввiйдете в царство небесне! — Ой, iстино, iстино! — дружно зiтхали жiнки. — Тiльки ж то не про наших гаспидiв Христос говорив. Гаспиди ж не спускали очей з божоï людини. Дядько все бiльше подобався нам — саме тим, що заступався за нас перед матерями. — А треба, жiночки, треба, — наполягав чоловiк. — Без непорочного отрока мужеського полу не зможу я провiщати вам нi вашеє будущее, нi прошедшеє ваше, нi настоящеє. Нам щораз ставало цiкавiше. Та тут до хати зайшов Миколин батько, повiв грiзним оком i наче вимiв нас на подвiр'я. В той день помiж нами тiльки й розмови було, що про божу людину. — Чуєш, Миколо, а що це за непорочний отрок? — Це коли ми з вами не грiшимо. — Та навiщо вiн йому? — Вгадувати, — туманно вiдповiв Микола. I вже починав сердитись: — Та що ви присiкалися до мене! Самi ж чули! Та нас обсiдали новi сумнiви: — А що таке мужеський пол? Тут уже спасував i Микола. Ми довго думали та гадали, але так i не вияснили, що ж то воно за штука така. Дiйшли лише до думки, що того полу серед нас i слухом не чувати, i видом не видати. Другого дня Микола бiгав з двору в двiр, збираючи хлопчакiв: — Iдiть до нас, буде вибирати! — Кого? — Та непорочного ж отрока! Казав, що як знайде, то буде тому щодня давати по десять копiйок i по калачу. Гривеник щодня? Та ще й калач на додачу? Незабаром бiля Миколиноï хати вишикувалась босонога черга кандидатiв у непорочнi отроки. Пристроïвся i я. Спершу вагався, а потiм, добре розмiркувавши, вирiшив, що моï грiхи анiскiльки не тяжчi, нiж у моïх товаришiв. Крав яблука й грушi, толочив чужi баштани, висмикував хвости в гусакiв, дратував собак, вкидав у рiчку котiв, розбивав, коли траплялося, шибки з рогатки, дер, де тiльки мiг, штани, чубився з братом, — але хiба ж не переконував мене сам Микола, що не согрiшиш — не покаєшся! А каятись менi доводилось досить-таки часто, особливо коли свистiла надi мною лозина чи випорскував iз чужого садка, несучи повнi штани кропиви, напханоï безжалiсною дядькiвською рукою. Отож всi грiхи своï я чесно спокутував i зараз не менш непорочний, нiж оцi хлопцi, що стоять передо мною в надiï на калач та десять копiйок. I чим ближче посувалася черга, тим бiльше хотiлося менi потрапити в непорочнi отроки. Хлопцi, що виходили, були похнюпленi та засоромленi. Я вже знав, що дядько наклеював ïм на нiготь великого пальця смолу, привезену з Єрусалима, i запитував, чи не бачать вони там святого Миколая. Хлопцi, як не витрiщали очi, нiчого не бачили, i тодi божа людина, ляснувши чергового невдаху по потилицi, розчаровано говорила: — Грiшний, отроче, грiшний... Клич iншого! Так прийшла моя черга. Переступаючи неслухняними вiд хвилювання ногами, я зайшов до хати. В хатi було темно, бо на вiкнах висiли кожухи та рядна. Посерединi, на ослонi, горiла воскова свiчка, поруч стояла в полумиску вода, а позаду, велика i таємнича, сидiла божа людина. Менi стало страшно. — Пiдiйди сюди, — ласкаво покликав мене дядько. Взяв за руку, погладив по головi. — Скажи менi: согрiшив ти проти господа бога нашого? Не вагаючись, я вiдповiв, що нi. — Оце добре! Ось свята смола, яку я налiплю тобi на нiготь... А оце — свята вода, опусти в неï палець... От так. Тепер дивись сюди i говори за мною: Святий Миколай, внемли моïй чистiй молитвi, появи свiй лик перед моï чистiï очицi, незапорошенi грiхом, промитi молитвою... Що ти бачиш там, отроче мiй? Напруживши зiр, я не вiдводив очей вiд смоли. Менi страх як хотiлося побачити того Миколая, i незабаром здалося, що на чорнiй блискучiй поверхнi з'явилася якась свiтла цяточка. — Ти вже бачиш?.. Еге ж, бачиш? Свiтла цяточка вiдразу стала бiльшою. — Бачу, — прошепотiв я. — Що ти там бачиш? — аж повеселiшав дядько. — Щось свiтле, як хмарка. — Ото ж i є святий Миколай, — промовив дядько, повертаючи мою руку так, щоб свiтло вiд свiчки ще бiльше падало на неï. — Подякуєм же боговi, що ти удостоïвся побачити його святого угодника... Отак i став я непорочним отроком мужеського полу. Я досить-таки швидко порозумiвся з божою людиною, i святий Миколай служив нам вiрою i правдою. I нехай простять менi чоловiки та жiнки нашого села, яким ми провiщали настоящее, прошедшее i будущее! Але я вже iнакше не мiг. Дорослi гладили мене по головi, хлопцi люто заздрили менi, а я походжав помiж ними, побрязкуючи чесно заробленими гривениками. За кiлька днiв дядько, переконавшись, що я добре навчився брехати, подвоïв менi плату. Та блискуча кар'єра моя несподiвано урвалася. Продала мене, сама того не вiдаючи, Миколина мати — тiтка Горпина. Якось ïï викликали в школу (Микола знову щось накоïв), i, побачивши серед учителiв мою маму, тiтка почала голосно вихвалювати мене: — Та й свята ж у вас дитинка, Марiє Олексiïвно! Уподобилося самого святого Миколая бачити... I як воно, таке богобоязливе, у вас i виросло? А тут свого гаспида хоч у ступi товчи, прости мене, грiшну!.. Мама спiймала мене бiля Миколиноï хати, коли я саме збирався заступати на роботу. Взявши мене за вухо, вона мовчки повела додому — через всеньке село, на загальний глум. Пiсля того я прийшов до твердого переконання, що каятись доводиться не тiльки тодi, коли грiшиш, а й коли робиш святу справу. Незвiданi путi твоï, господи! ПУЧОК ЧАСНИКУ Влiтку, коли починаються жнива, село наче вимирає: всi рушають у степ, на далекi лани, залишаючи вдома лише старих та малих, та ще хворих. Тихо на вулицях, тихо на подвiр'ях, та й по хатах рiдко коли лунає людський голос, хiба що вигляне у низеньке пiдслiпувате вiконце старече обличчя. Навiть собаки не наважуються порушити сонну тишу i лише вряди-годи брязкотять ланцюгами, переповзаючи з тiнi в тiнь. У такi години сумно самому на селi. Тягне у поле, в лiс, на рiку, до голопузих, засмажених, запечених, як циганчата дiтлахiв, з облупленими носами i такими вицвiлими чубами, що годi й розiбрати, кого мама вродила чорнявим, а кого бiлявим, — всi на одну масть. Так i хочеться залишити хату, де допiкають кусючi мухи, де душно i темно, пiти у великий занедбаний сад, пiд величезну крислату грушу, й простягнутися на м'якiй травицi, п'ючи усiм тiлом нiжну прохолоду ïï. Хороше! Та менi не можна виходити з хати, бо на лiжку лежить хворий Сергiйко, якого я мушу доглядати, поки мама повернеться з Миронiвки. Пiшла вона туди з самого ранку, щоб покликати фельдшера, та й досi немає, а Сергiйковi все гiрше та гiрше. Соває неспокiйно головою по подушцi, шукаючи, де холоднiше, щоки його аж горять, i вiн ледве зводить посинiлi повiки, коли я нахиляюсь над ним. — Пити... Цокотить зубами об полив'яний кухоль, вода ллється по пiдборiддю, на худеньке плече, брат починає сердитись i вередувати, вiдпихаючи хлiб та молоко, що його залишила мама. Я i жалiю його, i гнiваюсь на нього за оте вередування, за примусове сидiння в хатi, коли надворi отакий день, а там десь хлопцi i веселi забави. — Пити! Пити! — тягне своє брат, дивлячись на мене важким, аж немовби байдужим поглядом. — Ну, чого тобi ще? — мало не плачу я, оглядаючись безпорадно по хатi. — Ось iще сало... Хочеш сала? Добре, з часником... Брат мовчить, пасучи за мною очима. Нарiзаю тоненькими шматочками сало, шукаю часнику. — Бач, немає часнику, уже весь з'ïли. Та нiчого, сало й без часнику добре... — Часнику! Хочу часнику! — вiдразу ж починав брат, наче зрадiвши, що нарештi знайшов, що вимагати од мене. I скiльки я його не вмовляю, брат квилить одне: — Часнику-у... У вiдчаï вибiгаю надвiр. На нашому городi часнику годi й шукати. Хiба що в тiтки Одарки... Обережно пiдкрадаюся до тину, ступаю на перелаз. На подвiр'ï сусiдки нiкого немає, город теж манить до себе безпечним безлюддям. Та я все ще вагаюся, не насмiлюючись скочити через перелаз. З тiткою Одаркою в нас старi порахунки. Вона переконана, що бiльшого вiд мене пройдисвiта немає в усьому свiтi, i не раз боляче влучала лозиною по моïй спинi, коли ловила на яблунi, в огiрках або горосi. Особливо ж важке серце почала носити на мене тiтка Одарка, коли я, перебуваючи в непорочних отроках, не втримався вiд спокуси вiддати зуб за зуб i наклепав Миколинiй матерi, в якоï саме щезло масло з погреба, що святий Миколай вказує своïм несхибним перстом на Соньчину матiр. Жiнки позбивали одна однiй очiпки, а потiм довго перегукувалися через вулицю, пригадуючи батькiв i пращурiв кожноï аж до десятого колiна. — А ти, трясця твоïй матерi, сто чортiв тобi в печiнку, i не попадайся! — пригрозила менi тiтка Одарка (я принишк на той час у гарбузиннi). — Спiймаю — сiм шкур з тебе спущу, ворожбита поганський! Тож не дивно, що перш нiж шаснути на сусiдський город, я довго вагався. Але тут знову випливло передо мною розпашiле обличчя брата, i я майнув через плiт. — А куди це ти? Я вискнув, крутнувся, але вже було пiзно: тiтка Одарка, яка наче з неба впала, мiцно тримала мене за вухо. — Ти що тут робиш, поганський ти сину? Кажи зараз, що робиш! Я затято мовчав. Тодi тiтка дала менi стусана в спину i потягнула до хати. — Пустiть! Ну, пустiть! — почав викручуватись я, щосили впираючись ногами в землю. Менi здавалося, що в хатi, де нiкого немає, тiтка вiзьме ножаку i почне бiлувати мене, як вiвцю. — А кажи, що робив? — Нiчого ще не робив... Я хотiв часнику позичити... — Позичити! — аж руками сплеснула тiтка. — Хiба ж так позичають: рачки на город! Бач, позичальник знайшовся! А що я знову замовк, вона запитала: — Навiщо тобi той часник? — Братовi... У мене брат хворий... Менi було образливо й боляче, адже йшов я по той часник не заради себе, а для хворого брата, який лежить i чекає на мене. — Братовi?.. Чим же вiн хворий? — А я знаю!.. Мама по фельдшера пiшла... У Миронiвку... — Та чого ж ти зразу не сказав, песиголовцю ти такий! — знову закричала тiтка Одарка. — Ну й клятуща ж дитина, прости мене, господи! Все ще не вiдпускаючи мого вуха, повела мене на город, нарвала пучок зеленого часнику, сердито ткнула до рук: — На та йди, брат тебе чекає, либонь... Ну чого стоïш, як укопаний? Затискаючи часник у спiтнiлiй долонi, я повiльно пiшов, оглядаючись на тiтку Одарку. Все простив я ïй зараз: i бiйки, i сварки, i скарги на мене, i навiть насмикане вухо, що таки добре болiло. Все простив я тiтцi Одарцi за оцей пучок часнику! УРОК Кожне лiто приносило менi не тiльки розваги та забави, а й працю на городi. Змалку мама привчала мене до сапки та лопати, як i водиться на селi. Тож не встигнеш досхочу накупатися в рiчцi, набродитись по луках чи набiгатися в лiсi, а мама вже загадує: — Бери сапку та йди полоти. — Ще ж рано, — намагаюся вiдтягнути осоружне полоття. — Iди, iди, не вигадуй... Там за пирiєм сапки не потягнеш. I я хоч-не-хоч, а мусив iти. Брав сапку з вичовганим до блиску держаком, чвалав на город, приречено оглядаючи довжелезнi рядки картоплi, кукурудзи, помiдорiв та iншоï нечистi, що так i перла з землi на моє безталання. I навiщо ото, — гiрко роздумував я, — такий городище? Ех, виросту, то зовсiм не заводитиму городу! Краще купатися в рiчцi чи ходити по полуницi... Та думай не думай, а треба братись до роботи. Зiтхаючи, нахилявся я над рядками, починав оте сапання. Цього разу мама загадала полоти помiдори. — Ой, ïх так багато! — пхинькав я, шукаючи сапку. Мало не плакав з досади, бо саме сьогоднi мав iти в лiс: гратися з хлопцями в червоних та бiлих. — Нiчого, нiчого, ще встигнеш набiгатись, — втiшала мама. — Ти вже споли помiдори, а картоплю я буду сама полоти... А хочеш, я дам урок. — Який урок? — От вiдмiряй половину грядки, це буде тобi на сьогоднi. А решту — завтра виполеш. Подумавши, я пристав на таку пропозицiю. — Тiльки дивись, добре поли, — попередила мама. — Прийду зi школи — перевiрю. — Та гаразд,— сказав я, наслiдуючи дорослих. — Чого вже там. Прийшовши на город, я вiдразу ж розбив помiдори на двi частини. Якось так вийшло, що та, яку мав полоти сьогоднi, була значно менша вiд тiєï, що залишалася на завтра. Але коли ще буде те завтра, а сьогоднi ж я мав, хоч умри, кiнчити якомога скорiше. Може, завтра град випаде чи ще яка радiсть. То не треба буде й полоти... Тверда земля аж дзвенiла пiд сапкою, пирiïще аж намотувався на держак, i мене розбирала злiсть. Здавалося, що бур'ян навмисне чiплявся за землю, аби лише довше затримувати мене на городi. Вже сонце пiдбилося на доброго дуба, коли прибiг Ванько. — Пiшли! — Куди? — похмуро запитав я. — Та до лiсу ж! I хлопцi вже зiбралися... То ти не йдеш? — А ти не бачиш! — мало не плакав я. — То я вже пiшов. — Iди! Ванько ще трохи постояв, поколупав босою ногою землю, а потiм тихенько, наче вiд хворого, побрiв iз городу. Бач, йому весело, всiм ïм весело,— ображено супився я. — А тут маєш з оцими помiдорами! В ту хвилину найнещаснiшою в свiтi людиною був я. I вже не тiльки пирiй, а й самi помiдори наче насмiхалися надi мною, забiгаючи в найгустiший бур'ян, щоб я мав нахилятися над кожним. А хлопцi ж оце граються в червоних та бiлих, ганяють по лiсу. Уявив собi Миколу й Ванька, з якими мав бути в розвiдцi. Ось вони прокрадаються поза кущами, тримаючи напоготовi дерев'янi шаблюки, ось налiтають зненацька на ворога, вимахуючи грiзною зброєю: — Ура! Р-р-р-а! Р-р-р-а! Я так ясно уявляю ту сутичку, що й сам починаю розмахувати сапкою, наче шаблюкою. I пирiй — уже зовсiм не пирiй, а вороже вiйсько, яке я маю порубати i винищити. Я налiтаю на нього, щосили рубаю шаблюкою-сапкою: — Ур-ра!.. Ура! Р-р-р-ра! Падають вороги, благають пощади, та я безжально налiтаю на них. Перевiв я дух лише тодi, коли догнав аж до краю рядка. Зупинившись, гордовито спершись на сапку, оглянувся — i вiдразу наче хто вiдро крижаноï води вилив на мою розпалену голову: захопившись, я вирубав до ноги не тiльки пирiй, але й помiдори. Стояв i проклинав ту хвилину, коли почав уявляти, що я вже не полю, а воюю з бiлими. Отак воно завжди: задумаєш хороше, а виходить зовсiм навпаки! Та журися не журися, а треба щось робити, щоб хоча на сьогоднi врятуватися вiд маминого гнiву. Я швидко пройшовся по рядку, втикаючи зрубанi помiдори назад у землю, ще й попритоптував, щоб мiцнiше стояли. — Оце молодець! — похвалила мене мама, прийшовши зi школи. — Бач, як схочеш, то й на гору повезеш, а не схочеш, то й з гори не спустиш. Еге ж, повезеш, — думав я. — Знала б ти правду — не те говорила б! Мама пройшлася вздовж рядкiв, зупинилася над тим, де я воював. Я похолов. На щастя, вона не нагнулася i не спробувала смикнути рослину... Увечерi, прибiгши додому, я знову пригадав помiдори i тихцем майнув на город. Листочки на них уже помiтно прив'яли. Треба полити, — подумав я. — Може, ще приймуться. Наступного дня я прокинувся разом iз сонцем. Тихенько встав, дiстав кухоль i цеберку. — Ти куди це? — здивовано запитала мама. — Та... поливати. — Що поливати? — Та... помiдори. — Ти ж учора поливав. — Я ще й сьогоднi... Мама подивилась на мене: надзвичайна моя запопадливiсть здалася ïй пiдозрiлою. Але в моïх руках, крiм кухля й цеберки, нiчого не було, дивився я на неï ясними та вiдвертими очима, i вона нiчого бiльше не сказала. Набравши, води, я понiс цеберку на город. Помiдори прив'яли зовсiм, ще нижче осiли, аж поприпадали до землi. Може, саме приймаються, — утiшав я себе i шпарко взявся до роботи. Полив помiдори раз. Потiм, подумавши, став поливати i вдруге. Здавалося, що весь день носив би воду, аби уникнути бiди. — А чого це ти зсередини почав? — поцiкавилась мама, що зненацька пiдiйшла до мене. — I навiщо стiльки води? Вони позамокають... Мама нахилилася, взялася за стебло, що аж плавало у водi, i воно вiльно висмикнулося з землi. Вона ще не встигла розiгнутися, а мене наче корова язиком злизала. Не мiг же я чекати, поки мама розбереться, що й до чого! ДВА ЛIТРИ Сталося це в першому класi, в другiй половинi навчального року. Учителька задала нам додому отаку задачку: Господиня надоïла вiд корови 16 лiтрiв молока, а вiд кози — 2 лiтри. Скiльки всього лiтрiв молока вона надоïла? Списуючи з дошки задачку, я навiть не пiдозрював, скiльки клопоту завдасть вона менi. Прийшовши додому, я сiв за стiл, розкрив зошит i почав рiшати задачку. Уявив собi корову: велику, червоноï мастi, з спокiйними очима, з довгими рогами — точнiсiнько таку, як у Миколи. Коза ж була в Соньки — шкiдлива та розбишакувата, як i ïï маленька господарка. Не любив я кози! — Отже, так, — почав я рахувати, схилившись над зошитом. — Корова — велика, коза — маленька. Вiд корови Миколина мати надоює 16 лiтрiв молока, а вiд кози Соньчина мати надоює 2 лiтри... Хм... Послужлива уява поставила поруч Миколину корову i Соньчину козу. Для молока з-пiд корови треба он яке вiдрище, а для кози й маленьке горнятко завелике буде... I я виразно бачу два лiтри: один для молока з-пiд корови, другий — для молока з-пiд кози. I звичайно ж, той лiтр, що для корови, набагато бiльший, нiж той, що для кози! Як же ïх тепер додавати, горенько моє!.. Я аж упрiв, намагаючись злити оте молоко. Зливалося воно то легко, але скiльки всього буде лiтрiв — от задача! I якими лiтрами його треба мiряти — коров'ячими чи козячими? Бiда менi з цим молоком!.. Пiд кiнець у мене зовсiм уже замакiтрилося в головi. Мелькали великi корови й малi кози, валилися на мою бiдну голову то однi, то другi лiтри, i щедро лилось молоко, яке конче треба було вимiряти, бодай воно скисло! Зневiрившись, я взяв зошит i почимчикував до Ванька. Ванько мусив-таки вирахувати, адже вiн уже мав колись мороку з отакою задачкою. Там розповiдалося, що один господар мав три барани i чотири кози. То скiльки ж всього було голiв? — запитувалося пiд кiнець. Ванько, що саме стояв бiля дошки, недовго думав. Взяв шмат крейди, звiвся навшпиньки i вивiв на дошцi: 3 барани додати 4 кози — буде 1 голова. — Як одна? — здивувалася вчителька. — Ану порахуй: три додати чотири, то скiльки буде? Наморщивши лоба, Ванько почав рахувати на пальцях. — Буде сiм. — От бачиш!.. То скiльки буде всього голiв, коли до трьох баранiв додати чотирьох кiз? — Один голова! Як не билася з ним учителька, вона так i не могла втовкмачити, що худобу можна рахувати на голови. Ванько знав лише одного голову — сiльради i не хотiв поступатися цим, хоч у ступi товчи. Повертаючи зi мною додому, вiн все бубонiв: — Хiба ж у баранiв голови бувають?.. То тiльки в нашому селi є голова — дядько Никифор... I який дурень триматиме у себе аж три барани, та ще до них чотири кози додаватиме? — хазяйновито запитував вiн. — Двох баранiв i чотирьох кiз треба продати, а натомiсть купити овець. Отодi вже й зводити ïх докупи... Тож я й пiшов до Ванька як до людини, що вже мала справу з отакими химерними задачками. Ванько довго зiтхав та шморгав носом над зошитом. Врештi пiдвiв голову i запитав: — А знаєш, чого в кози молоко холодне? — Чого? — Бо в неï хвiст задертий. Вiтер туди дує i молоко студить. Я погодився, але вiд того вирiшення нашоï задачки не просунулося вперед. — Треба до Соньки йти, — сказав згодом Ванько. — Вона, мабуть, знає: у неï ж коза є. — Пхi, я вже давно вирiшила! — сказала нам Сонька. — Ану, покажи! Сонька розгорнула зошит, i ми побачили: 16 лiтрiв + 2 лiтри = 18 лiтрiв. — Тю, дурна, так ïх же так не можна додавати! — А то чому? — Бо в кози ж лiтри меншi. Коза ж менша вiд корови, то й лiтри меншi! Сонька подумала-подумала, почмихала-почмихала, а таки мусила погодитися з нами. I вже втрьох билися ми над проклятущою задачкою. — Знаєте що, — сказав очманiлий Ванько, — давайте спiймаємо козу, подоïмо ïï та подивимось, скiльки ж буде того молока. Сказано — зроблено. Сонька взяла невелике горнятко, а я i Ванько метнулися до кози. Ми таки подоïли б козу, бо уже встигли схопити ïï за роги, а Сонька вчепилася в дiйки, коли б не тiтка Одарка, яка мала звичку появлятися саме тодi, коли ïï найменше ждуть. — А що ото ви, песиголовцi, затiяли?! — закричала вона, хапаючи лозину. — А нащо ото над твариною iзнущаєтесь?! Чи вам нiкуди руки прикласти, щоб вони вам повсихали?! Так i не вирiшили ми задачки про корову та козу. I довго ще вчителька не могла нас переконати, що лiтр молока з-пiд корови анiскiльки не бiльший вiд лiтра молока з-пiд кози. БIЛЯ ЯЛИНКИ Незадовго перед Новим роком мама покликала нас до себе i запитала: — Дiти, ви пам'ятаєте Ганну Григорiвну, оту, що приïжджала до нас минулого року з мiста? Так от, цього року в неï буде ялинка. Ганна Григорiвна запрошує нас до себе... Гой-га! В нестримному захватi ми застрибали по хатi, здiймаючи куряву, i мама вiдразу ж мусила нас охолодити: — Але дивiться менi, не пустуйте! Ти чуєш, Толю? Звичайно, чую! Та я, коли треба, буду тихше води, нижче трави. Мама щось не дуже йняла менi вiри, бо додала: — Дивися ж, як тiльки Сергiйко хоч раз поскаржиться менi, що ти його кривдиш, — не вiзьму на ялинку. Це вже справа складнiша. Не бити Сергiйка я нiяк не мiг. З тiєï простоï причини, що такого вреднющого брата не було, мабуть, вiдколи й земля стоïть. — Ти ж дивися тепер менi, не бiгай до мами, — застерiг я його. — Ти чув, що мама сказала: як тiльки поскаржишся, так i не поïдемо на ялинку до мiста... Чи то Сергiйко добре затямив мою пересторогу, чи я менше штурхав його, тiльки ми витримали до Нового року, i ось уже сидимо в санях, закутанi ковдрою, притулившись одне до одного. Сани скриплять i погойдуються, конi весело трюхикають, вiзник веде з мамою непоквапну розмову, а ми виглядаємо крiзь невелику щiлину у ковдрi в бiлий свiт, де спалахують холоднi iскринки, танцюють понад заснiженими полями. Нам затишно й весело, невiдоме мiсто й ялинка, що чекають на нас, заполонили всi нашi думки, i ми тiльки сопемо вiд повноти почуттiв. Час вiд часу мама нахиляється до нас веселим почервонiлим на морозi обличчям в опушенiй бiлою памороззю вовнянiй хустцi i турботливо питає: — Не померзли, дiтки? Ми заперечливо крутимо головами, боячись, що мама заверне сани додому. Аж ось i мiсто. Пiд'ïжджаємо до великого, пiд залiзним дахом будинку з високим ганком, вступаємо поперед мами спершу в коридор, а потiм у кiмнату i застигаємо, враженi, приголомшенi, зачарованi: прямо перед нами, гордовито пiдiймаючись до стелi, стоïть ялинка. Вiдразу неможливо й роздивитися всi iграшки на нiй. Це щось казково блискуче, сяюче, незвичайно привабливе, що iскриться срiблом i злотом, спалахує червоними, зеленими, синiми, жовтими вогнями, побожним трепетом сповнює нашi душi. Ми стоïмо, онiмiлi, нiчого не чуючи й не бачачи, крiм оцiєï ялинки, яка, немов казкова царiвна, прилетiла з-за глибоких морiв та високих гiр, з-за тридев'яти земель, прилетiла та й стала, чекаючи нас. — Ну, знайомтеся ж, дiти! — наче з-за рожевого туману, долинає до мене мамин голос. Обережно зiтхнувши, щоб не налякати казкове видовище, я вiдриваю зачарованi очi од ялинки i бачу перед собою хлопця мого вiку в красивiй матросочцi з бiлим вiдкладним комiрцем. — Оце Юрась, Ганни Григорiвни синок, — пояснює нам мама. — А це, Юрасю, Толя i Сергiйко. — Подайте один одному руки, — говорить Ганна Григорiвна, що стоïть поруч у розкiшнiй темно-вишневiй сукнi. Та ми упираємося, наче бичиська, набусурмачено поглядаючи один на одного. Ноги моï немов приросли до пiдлоги, менi соромно й дуже незручно. Дорослi ж тихенько пiдштовхують нас одне до одного, i врештi нашi руки стикаються. — Ось i гаразд. Тепер ми з вашою мамою пiдемо в ту хату, а ви залишайтесь бiля ялинки. Приймай своïх гостей, Юрасику! I дорослi пiшли. Юрась стояв навпроти нас, закопиливши губу, широко розставивши ноги в коротеньких штаненятах, i уважно дивився на мене. — Ви з села? — запитав вiн раптом. — А то ж звiдки! — не досить привiтно вiдповiв я. Менi вже здавалося, що вiн насмiхається з нас, селюкiв. Ми знову замовкли. — Це ваша ялинка? — запитав згодом Сергiйко. Вiн уже дивиться не на Юрася, а на ялинку, i в очах його виграють всi отi святковi вогники, все срiбло i злото. — Це — моя ялинка, — поправив Юрась. — Це мама i папа для мене зробили. Папа? Я ледве не пирснув вiд смiху, що вiн називає тата папою, наче хлiб. — Хочете, я вам ïï покажу. Ще б не хотiти! Ми аж горiли бажанням пiдiйти до неï ближче. За якiсь пiвгодини ми гралися навколо ялинки. Я вже добре роздивився ялинковi багатi прикраси, вони так i просилися до моïх рук. Особливо причарували мене великi срiблястi пряники, що звисали на нижнiх гiлках майже до самоï пiдлоги. Я просто-таки не мiг вiдiрвати очей, менi здавалося, що пряники тi мусять бути найсмачнiшими в свiтi ласощами. Та попросити у Юрка я не наважувався, тим бiльше що вiн ревниво погримував на нас, як тiльки ми пiдходили дуже близько до ялинки. — Давайте у поïзда гратися, — запропонував згодом Юрко. — Я буду паровозом, а ви — вагонами. Вiн став рачки, ми пристроïлися за ним, i поïзд рушив навколо ялинки. Юрко гудiв i пихтiв, наслiдуючи паровоз, ми голосно цокотiли i незчулися, як в'ïхали пiд саму ялинку. Перед моïм носом загойдався срiблястий пряник, i я вже не мiг втриматися вiд спокуси: рука сама собою простяглася до нього, швидко зiрвала i пiднесла до рота. — А-а-а! — помiтив те Юрко. — Ва-а-а! Вiддай пряник! Вiддай! Видер у мене пряник, та побачивши, що вiн надкушений, Ще дужче закричав, затупотiв ногами, затрiпотiв руками. Вбiгли дорослi. Я стояв, похнюпивши голову. Юрко кричав як недорiзаний. Мама сварила мене, а Ганна Григорiвна разом з чоловiком намагалися заспокоïти свого синочка, тицяли йому до рук якiсь цяцьки та цукерки. Коли Юрко втихомирився, його мати запропонувала на знову погратися. Та менi вже було не до гри. Я раптом побачив своï та Сергiiйковi благенькi штанцi, i черевики, почищен сажею, i мамине простеньке плаття, порiвняв усе те з парадним одягом Юрася, якого встиг зненавидiти, з розкiшно сукнею його матерi, — менi стало так незатишно, як ще не було нiколи. I ялинка, й кiмната, й господарi — все стало чужим ворожим. Захотiлося раптом додому, де лише глиняна долiвка, та стiл, та ослiн, але все це своє, близьке i рiдне. ЯБЛУНЕВА ЛОМАКА Зустрiв я Миколу по дорозi на город. Вiддуваючи щоки вiн пройшов мимо, наче й не помiтив мене. — Ти куди, Миколо? Микола замугикав, наче нiмий, тицьнув пальцем у вiддуту щоку, а потiм показав на город. Зацiкавлений, я пiшов за ним. В кiнцi городу, в розпушенiй землi, стирчала суха вишнева палиця. Микола присiв бiля неï, нахилив голову i, розкривши рота, полив водою. — А то нащо? — Щоб росла, — вiдповiв непоквапно Микола, витираю долонею рота. — Палиця? — Еге ж, палиця. — Та вона ж суха! Я простягнув до неï руку, але Микола швидко вiдштовхнув мене: — Не чiпай! Вона вже досi корiння пустила. I знову присiв бiля палицi, дбайливо вминаючи землю. Вражений, я дивився то на Миколу, то на вишневий патик. Я знав, що коли вирубати з верби кiлок та ввiткнути його в сиру землю, то за якийсь час вiн пустить корiння, простягне до сонця тоненькi гiлочки. Але ж то вербовий кiлок, та ще й щойно вирубаний! А тут суха вишнева палиця! — I вона ростиме? — все ще не вiрив я. — Ростиме, — впевнено вiдповiв Микола. — Про це й у книзi написано. — У книжцi? — Еге, у бiблiï... Там отакенна, — розвiв руками Микола. — Тато ïï щовечора вголос читають. Там i написано... — Що ж там написано? — Як один святий з рота суху гiлку поливав, а вона й розцвiла. Моя зневiра похитнулася. Коли це написано в книжцi, та ще в такiй великiй, то, мабуть, таки правда. Але ж навiщо носити воду ротом? Хiба немає вiдра? Перш нiж вiдповiсти, Микола подумав, чухаючи ногою ногу. — Бо в ротi слина... У вiдрi немає. — I ти давно поливаєш? — З учорашнього дня. Вiдро води вже переносив. Я з повагою дивлюся на Миколу. Переносити в ротi вiдро води — це вам не жарт! — А менi... можна? — Тобi? Вiн подивився на мене так, наче оце вперше бачив. — Мабуть, можна... Тiльки ротом воду носити! — закричав вiн услiд, бо я вже щодуху бiг додому. Знайшовши велику яблуневу ломаку (якщо вже поливати, так щось варте уваги!), я понiс ïï на город, ввiткнув у м'яку землю. А потiм побiг у сiни по воду. I зовсiм не важко! — подумав я, повертаючись з повним ротом води. — Так i сто вiдер переносити можна! Згодом я вже жалiв, що в мене такий малий рот. От якби такий, як у вола, — заздрiсно мрiяв я, плутаючи помiж картоплинням. — Щоб одразу пiввiдра набирати. Пiд кiнець менi здавалося, що язик мiй розбух вiд тiєï води, наче губка. Та що язик! Намагаючись набрати якомога бiльше води, я часто ковтав ïï, i в животi у мене хлюпало, як у бочцi. Досить,— вирiшив я, коли вiдро спорожнiло на третину. Мене трохи канудило, але я заснув задоволений. От завтра встану, вийду на город, а ломака вже обросте гiллям, набубнявiє бруньками, обкидається рожевим цвiтом. Загудуть бджоли, появиться зав'язь, а там i яблука. Отакi, як добра головешка, червонобокi та смачнi... Вранцi я побiг на город. Але ломака стояла така ж суха та безлиста, як i вчора. Ще не вiрячи власним очам, провiв я по сухiй корi рукою, а потiм тихенько висмикнув iз землi. Корiння теж не було. Сердитий, я побiг до Миколи. — А ти хрестився? — Нi. — Ото ж то й воно. Треба перед тим, як воду брати, лоба хрестити! — Чого ж ти вчора не сказав? — мало не плакав я з великоï досади. — Бо й сам повинен знати! — вiдрiзав Микола. I я знову до вечора носив ротом воду. Тепер уже конче прийметься, — думав я, лягаючи спати. — Лоба хрестив, воду ротом носив — якого ж ще дiдька ïй треба! Але й на другий ранок мене чекало розчарування. Ломака стояла суха, хоч пiдпалюй, i вперто не хотiла пускати корiння. I я знову побiг до Миколи. Знайшов його пiд хатою. Тримаючи ножа, вiн майстрував нове пужално. — Ти чого води не носиш? — Бо менi вже не треба, — вiдповiв Микола, ховаючи очi. — Як-то не треба? — Бо в мене уже прийнялася. — I корiння пустила? — I корiння... — I гiлляки є? — I гiлляки... — I зацвiла? — Та зацвiла... Отже, я щось робив не так, коли мене спiткала невдача, — журився я, повертаючись додому. — Бач, у мене суха, а в Миколи вже прийнялася. Незчувся, як опинився на Миколиному городi. Дiйшов до гiллячки i остовпiв. Вона стояла така ж суха, як i позавчора. Я обережно потягнув ïï до себе, i вона легко висмикнулася — внизу не було жодного корiнця. Потiм я пiшов на свiй город. Висмикнув суху яблуневу ломаку i рушив бити Миколу. Щоб знав, як обдурювати чесних людей! ТРОХИ IСТОРIÏ Уже в четвертому класi ми почали вивчати iсторiю. Про Киïвську Русь, про варягiв та грекiв, про оту всю сиву давнину, що зачаровує, як найцiкавiша казка. Готували уроки з iсторiï втрьох, бо мали всього один пiдручник. Збиралися найчастiше у Соньки, розкривали книжку з малюнками i довго ïх розглядали. Особливо вразив нас малюнок, на якому був зображений князь Олег з своєю дружиною. Так i було написано: з дружиною, i ми, спантеличенi, довго шукали помiж вусатих, озброєних мечами та списами дядькiв, що сидiли на конях, оту князеву дружину. — Вона, видно, десь позаду, — врештi вирiшив Ванько. Сонька не була б Сонькою, коли б не заперечила: — I зовсiм не позаду! Вона вдома залишилась: князевi борщ варить. Ми далi роздивлялись малюнок. — А навiщо в них ото вiдра на головi? — Тю, дурна! То ж шоломи! Щоб голiв ïм не повiдрубували. — Я собi теж такий меч зроблю. — Де ж ти залiза вiзьмеш? — А я з дерева. Ванькова думка нам сподобалась, i кожен вирiшив про себе змайструвати меч. — Ну, давайте вже вчитися! — з жалем одiрвався вiд малюнка Ванько. Вивчивши урок, ми закрили книжку. Розходитись нам не хотiлося, а сидiти просто так було нудно. — Давайте гратися, — запропонувала Сонька. — У пiжмурки. Я згадав пiч i одразу ж вiдмовився. — Краще давайте у князiв гратися, — обiзвався Ванько. — Вiзьмемо мечi, сядемо на коней i будемо рубатися мечами. Не довго думаючи, ми збiгали надвiр — висмикнути з тину по хворостинi на конi. Сонька i я озброïлись замiсть мечiв качалками, а Ванько доп'яв рогача замiсть списа. Ми вже були розiйшлися в кутки, щоб кинутися один на одного, як Ванько вигукнув: — Стiйте, а шоломи! I справдi, якi ми князi без шоломiв? — У мене нехай картуз буде за шолом, — сказав врештi Ванько. — I в мене. В Соньки ж картуза не було. Вона вибiгла в сiни i згодом повернулася з полив'яним горнятком на головi. Я розсмiявся, а хазяйновитий Ванько зауважив: — Краще скинь. Ану ж хто вцiлить — мати тодi й нога повисмикує! Сонька вiдразу ж погодилась. Вона знову пiшла до сiней i цього разу ввiйшла з новiсiньким чавунцем на головi. — Цього вже нiхто не розiб'є! Я заздрiсно подивився на чавунець. Вiн так i блищав на Соньчинiй головi, не те що нашi кашкети. — Ти ж дивися по головах не бий, — попередив Ванько. — А то тобi тепер не страшно. Ми знову роз'ïхалися в кутки, повернули коней i з бойовими вигуками помчали одне на одного. Що то був за бiй! Всi киïвськi князi попереверталися б у своïх домовинах вiд заздрощiв, коли б почули, як заторохтiли нашi мечi та списи, як заiржали конi, коли б побачили, яка курява пiднялася до самого неба, закриваючи сонце. Ми врубувалися у ворожi лави, лишаючи за собою трупи, наскакували одне на одного з таким войовничим запалом, що вже забули, хто i що ми, i почали рубатись по-справжньому. Сонька перша щосили вдарила мене качалкою по плечу, аж я в'юном закрутився на мiсцi. Тодi чесний Ванько, перейшовши вiдразу на бiк потерпiлого, пiшов у наступ i пiдчепив князеву дружину рогачем пiд ребра. Та не лишилася в боргу i рубонула свого супротивника качалкою по головi. Схопившись за голову, Ванько засичав, як гусак. Потiм, пiднявши догори рогача, рушив на Соньку. Побачивши, що непереливки, Сонька кинула качалку i метнулася до дверей. Та вже було пiзно. Розгнiваний Ванько нагнав ïï на порозi i з усього маху вперiщив рогачем по чавунцевi. По хатi пiшов дзвiн, як у кузнi. Сонька йойкнула i очманiло закрутилася на мiсцi. Бiгти далi вона не могла: чавунець налiз ïй аж на плечi. Вхопившись обома руками, Сонька смикала його догори, а менi раптом здалося, що вона ось-ось вiдiрве його разом з головою. З переляку я забув навiть про власне плече i пiдбiг до Соньки: — Болить? — Чавунець не скину-у! — заголосила Сонька, шарпаючи щосили посудину. Я вiдразу ж узявся ïй помагати. Кинувши рогача, пiдiйшов i Ванько. Вже удвох смикали ми той чавунець, не жалiючи Соньчиноï шиï. Втомившись, ми опустили руки i безпорадно подивилися один на одного. Нам стало страшно. А що, як не вдасться звiльнити Соньку вiд клятоï посудини i вона ввесь вiк змушена буде ходити з чавунцем на головi. Сонька ж голосила, як на похоронах. Але голос ïï долiтав до нас глухо, наче з невеликоï дiжки. — Ой, я нiчого не ба-ач-у! — побивалася вона. — Ой, що менi вiд мамки бу-уде-е! — Треба чимсь змастити, — здогадався нарештi Ванько. Ми знайшли пляшку олiï, поставили Соньку рачки, нахилили ïй голову донизу i почали лити прямо з пляшки, намагаючись змастити чавунець. Мотаючи головою, Сонька пирхала й вiдкашлювалася, та ми не зважали на те. — Хватить, — сказав Ванько, коли пляшка спорожнiла наполовину. Але не помогла й олiя, хоч возили ми Соньку в чотири руки мало не по всiй хатi. Зморенi, ми сiли бiля Соньки й зажурилися. Так i застала нас Соньчина мати — посеред хати на долiвцi. — О господи! — сплеснула вона руками, побачивши, яку шапку надiла ïï дочка. — О святий Миколаю-угоднику! Та що ж це ви, гаспидськi душi, тут сочинили?! Ми мовчали, бо й так було все зрозумiло. Тiтка Одарка теж нiчого не вдiяла, хоч мало не скрутила в'язи своïй дочцi. — Боже мiй, боже! — бiдкалася вона. — Та я ж його щойно з базару принесла, аж три карбованцi заплатила! То для того, щоб ви в нього своï дурнi голови пхали, щоб вони вам попухли! Та як ïй не жалко було чавуна, а довелося-таки вести Соньку до коваля, щоб розпиляв посудину. Штовхаючи невидющу дочку в спину, тiтка Одарка гнала ïï поперед себе до кузнi. Ми йшли назирцi, хоч тiтка й кричала до нас, щоб ми щезли з ïï очей, не доводили до грiха. Та нам жаль було Соньки. До того ж ми боялися, щоб коваль не вiдпиляв ïй разом з чавуном i голову. Дибаючи поруч зi мною, Ванько всю дорогу бубонiв: — Краще б вона оте горнятко надiла. Горнятко хоч розбилося б. I вiдразу ж, щоб заглушити, мабуть, совiсть, пiдiймав кашкет, обережно торкався рукою голови: — Ось помацай, яку вона гуляку тiєю качалкою набила! З ЧУЖИХ ЗУБIВ Нiколи у нас вже не було кращого пса, нiж Котько. Мама принесла його, маленького, в кульку з газети, i вiн як висунув свою коричневу мордочку, як глянув своïми блискучими очима-намистинками, так i приворожив нашi душi На свою бiду принесла мама оте цуценя. Воно чомусь не хотiло ночувати в будцi, а все просилось до хати, i нашi серця не витримували. Потай вiд мами впускали ми Котька, а що надiйнiше заховати, то брали у лiжко. I як же гнiвалася мама вранцi, коли дурний Котько брав та й вилазив з-пiд ковдри на маминi очi! Скiльки разiв збиралася вона вiднести цуценя назад, але ми голосили як недорiзанi, i мама не витримувала: — Ну, гаразд, цього разу залишу, цитьте тiльки. Але дивiться менi: знайду ще раз Котька у когось пiд ковдрою — тодi хоч кричiть, хоч плачте, все одно вiднесу! Ми дружно клялися, що не братимемо Котька на нiч, i клятви тiєï нам вистачало... до наступноï ночi. Рiс Котько разом з нами, гасаючи лiсами та луками, бiгаючи купатись на рiчку, дiлячи нашi радощi й болi. I не було вiрнiшого друга, нiж Котько. Дiстанеться, було, котромусь iз нас на горiхи, заб'ється з своєю бiдою на город, а Котько тут як тут. Хвостом помахає, лапи на плечi покладе, в носа лизне — тiльки й того, що слова не скаже! Поскаржишся йому на свою гiрку долю, i полегшає на душi. Так непомiтно i вирiс Котько. А що не знав вiн нi ланцюга, нi бiйки i рiс помiж нами, то не було, мабуть, в усьому свiтi пса добродушнiшого вiд нашого. До всiх родичався, хто не заходив до двору. — I що то за собака, що й не гавкне нiколи! — ремствує, було, мама. — Обберуть колись злодiï — вiн i оком не моргне. Та ми не дуже журилися з того, тим бiльше що й красти в нас не було чого. Не мали ми нi корови, нi овець, нi свиней. Був лише Котько та кiт на хазяйствi. Одного разу прийшов я додому злий, як оса: учителька пообiцяла розповiсти мамi, що я бешкетував на уроках. Побився б iз Сергiйком, щоб хоч трохи вiдвести душу, але брата, як на грiх, не було, i я, кинувши на лавку книжки, вийшов у двiр. Стояла тепла та сонячна погода — тим похмурiше було в мене на душi. Пожбурив грудкою в горобця, що цвiрiнчав у кущах, показав язика Соньцi, яка кликала мене до себе у двiр, i похмуро почвалав у соняшники, ладен заховатися вiд усього бiлого свiту. Тут i надибав Котька. Вiн лежав на пухкiй землi i, мружачи вiд насолоди очi, гриз здоровенну кiстку. Кiстка та, мабуть, була дуже смачна, бо Котько не випустив ïï з пащеки навiть тодi, коли вгледiв мене. Я заздрiсно дивився на нього. Щасливий Котько! Нi тобi урокiв, нi вчительки, нi школи! Знай, гасає собi по надвiр'ï, без турбот i гризоти, i нiхто не вiзьме його за вуха, не потягне до хати, примовляючи: — Ану, розкажи, чому ти уроку не вивчив! Ану, поясни, навiщо ти парту чорнилом облив! — наче так легко оте розказати та пояснити! Ех, чому я не Котько! А Котько, не звертаючи на мене жодноï уваги, все гриз кiстку, що аж трiщала пiд iклами. Менi стало досадно. Тут людина гине, а вiн наче нiчого не бачить! — Дай сюди кiстку! Котько тихенько загарчав, не перестаючи, однак, помахувати хвостом. — Чуєш, дай сюди! Пес загарчав уже дужче, скосивши на мою руку почервонiлi очi. — А, то ти так! Я сердито вхопив кiстку за вiльний кiнець. Вона раптом здалася менi дуже потрiбною, прямо-таки необхiдною. Котько теж перехопив кiстку зубами, ближче до моєï руки, i люто гарчав, уже не вимахуючи хвостом. Вiн тягнув кiстку до себе, а я до себе, i обоє були дуже сердитi й не хотiли поступитися один одному. Врештi я втратив терпець i шарпонув щосили кiстку. Тодi Котько, люто гаркнувши, укусив мене за руку. Я скрикнув i випустив кiстку. Котько теж вiдскочив i винувато завищав, наче просив мене пробачити йому. Кiстка, яка враз стала непотрiбною нам обом, валялася на землi, а з моєï добре-таки розпанаханоï долонi щедро лилася кров. Возила мене мама аж у Полтаву — колоти вiд сказу. Хоч менi й було дуже боляче, але я не гнiвався на Котька. Я на все життя запам'ятав, що нiколи не слiд видирати кiстку з чужих зубiв. Навiть коли це зуби твого найвiрнiшого друга. НОВI КОВЗАНИ Радiсть, як i бiда, приходить саме тодi, коли найменше чекаєш на неï. Ну, хiба я мiг знати, що пiд час зимових канiкул мама збереться в гостi до сестри! Ми теж дуже хотiли ïхати, але в тiтки якраз хворiли дiти на скарлатину, i мама побоялася брати нас iз собою: — Ще заразитесь, що я тодi робитиму з вами? I хоч ми й запевняли ïï, що не заразимось, однак мама не повiрила нам i поïхала сама, залишивши нас на сторожиху. Той тиждень, Поки мама гостювала в тiтки, здався нам вiчнiстю. I як же зрадiли ми, коли одного ранку раптово вiдчинилися дверi i, наче з казки, появилася мама! Як, повторюю, зрадiли ми мамi, а ще бiльше — великiй корзинi, в якiй таки мало щось бути для нас! Ми ледве дочекалися, доки мама розв'яже хустку, скине пальто. Червона, приємно холодна з морозу, вона здавалася нам iншою, не буденною мамою, яку ми звикли бачити щодня. Тим бiльше, що поруч iз нею стояла таємнича корзина. Що ж у тiй корзинi? Мама дiстає невелику рушницю з червоним прикладом. — Це, Сергiйку, тобi. Ти не бешкетував тут без мене? — Нi, — шепоче Сергiйко, щосили пригортаючи подарунок. Зараз вiдiрвати його вiд тiєï рушницi можна було б хiба що тiльки шматками. Маминi руки знову в корзинi. Менi здається, що вона навмисне порпається так довго, зловживаючи моïм терпiнням. — А це, Толю, тобi. Щось гаряче блиснуло на сонцi, засяяло, немов дзеркало. Ковзани! — так i тьохнуло у мене всерединi. Мама щось говорить, але я вже нiчого не чую, роздивляючись розкiшний подарунок. Справжнiсiнькi фабричнi ковзани, з гвинтами та лапками, ковзани, що не потребують нi мотузок, анi соснових цурупалкiв, якими стягують отi мотузки. I якi ж вони красивi! Блискучi, з високими, круто загнутими носками, — такi не бояться жодноï дороги, понесуть тебе хоч на край свiту! — Це менi тiтка подарувала? — вдесяте запитую маму. — Звичайно, тiтка. — Яка вона хороша! Не минуло й години, як я виïхав на нових ковзанах iз хати. Надворi стояла вiдлига, було по-весiнньому тепло, сонце свiтилося з кожного озерця, що розлилися по вулицi. Та мене нiщо не могло зупинити. Ковзани самi винесли з двору, i я поïхав, як ото кажуть, не питаючи дороги: калюжа то й калюжа, снiг то й снiг. Розiгнавшись, я нахилявся, милуючись, як ковзани ловко розсiкають воду, як залишаються позаду двi поздовжнi хвильки, трикутником розходячись одна вiд одноï. Згодом за мною бiгала цiла валка дiтлахiв. Вони стрибали на своïх дерев'яних, не зводячи зачарованих очей з моïх ковзанiв. А Сонька хоч i крикнула вiдразу: Пхi, моï кращi!, однак теж чомусь не одставала вiд мене. — Дай, я проïдусь разок! — врештi не витримала вона. — Твоï ж кращi! — Але ж моï не залiзнi! — не розгубилася Сонька. — Дай, я тобi теж щось дам, коли ти попросиш. Однак жодна сила не примусила б мене сьогоднi позбутися хоч на хвилину нових ковзанiв. Я невтомно кружляв, переïжджаючи з одного кiнця вулицi на другий, i вся ватага, сопучи, вимахуючи руками та штовхаючись, як пришита, сунула за мною. Аж ось нам назустрiч, iз свого двору, вийшов директор школи. Це був суворий на вигляд, лiтнiй уже чоловiк, його ми, учнi, поважали й боялися, здається, дужче боялися. I як же було тут пропустити нагоду похизуватися новими ковзанами перед самим директором школи! — Розступiться! — вигукнув я, хоч i так нiхто не заступав менi дороги. Розiгнавшись з усiєï сили, я помчав через широчезну калюжу — прямо на директора. Добридень, Iване Степановичу! — дзвiнко вигукнув би я, хвацько його обминаючи. О, то в тебе новi ковзани! — здивувався б Iван Степанович. — Ану, покажи, покажи... Так би воно й сталося, коли б не чорт, який завжди бiгав за моєю спиною. Вiн i тут зробив свою пiдлу справу: на мiй шлях до Iвана Степановича, встелений тiльки трояндами, взяв та й кинув каменюку. Тiльки я випростався, щоб набрати хвацького вигляду, тiльки розкрив рота — вигукнути оте: Добридень!, як ковзани наскочили на каменюку, i я, наче з гармати вистрiлений, гепнувся Iвановi Степановичу просто пiд ноги. Директор, хоча й був людиною суворою та поважною, опинився, однак, у тiй калюжi швидше, нiж я встиг його привiтати... Увечерi, похмурий та нещасний, вийшов я з сокирою на вулицю. Справи моï були не дуже веселi: мама заховала до скринi ковзани i сказала, що не вiддасть, поки я гарненько не перепрошу Iвана Степановича. Знайшовши оту каменюку, я вирубав ïï з примерзлоï калюжi i довго гамселив по нiй обухом, зганяючи злiсть. Потiм заткнув сокиру за пасок i пiдняв каменюку. Вона була важка, але я таки допер ïï до ставка i втопив, прокляту, в ополонцi! КIТ НА ДОРОЗI Я i Ванько йдемо до школи. Пiд ногами скрипить влежаний снiг, мороз хапає за носа, i Ванько щосили розмахує довжелезними рукавами чумарки, пошитоï на вирiст, щоб хоч трохи зiгрiтися. Щойно ми пройшли нашу вулицю i повернули на iншу, як попереду, так крокiв за двiстi, вийшов iз двору величезний чорний котище. Вiн трохи постояв, наче роздумуючи, переходити нам дорогу чи нi, а потiм обережно зiйшов iз стежки у снiг. — А тпрусь, проклятий! — закричав щосили Ванько. Вiн замахав руками i кинувся навперейми котовi. Тодi кiт, поставивши хвоста трубою, дременув до протилежного двору. — Все! — сказав Ванько, коли я пiдбiг до нього. Обличчя його було нещасне й налякане. — Що — все? — Не можна нам вулицею йти. Хiба не бачиш? I ткнув пальцем у котячi слiди, що рiвненьким ланцюжком перетинали вулицю. Я чув, що коли кiт перейде дорогу, то чекай якоïсь напастi. Але, признатися, не дуже вiрив у це, бо мама сказала, що то забобон. Однак забобон забобоном, а коли прямо тобi на очах перейде дорогу отакий котище, то це вже iнша справа. Ще коли б вiн був хоч не чорний, — подумав я, наче виправдовуючись перед мамою. — Може, переступимо? — Еге ж, переступимо! — мало не плачучи, заперечив Ванько. — Воно тебе як переступить!.. — Що ж його робити? Нам же в школу треба! — Пiдожди, може, хто пройде перший, то всю напасть на себе вiзьме, — пораяв Ванько. Ми стали чекати. Мороз дедалi злiшав i вже починав забиратися в чоботи, а на вулицi, як на грiх, анi душi. Я боявся запiзнитися в школу i тому не витримав перший: — Може, таки пiдемо? — Еге ж, пiдемо! Воно тебе пiде! Врештi Ванько, ляснувши себе по лобi, закричав: — Тю, дурнi! Давай обiйдемо. Поза хатою, городами. Повеселiшавши, ми перелiзли через тин i, грузнучи в глибокому снiгу, вийшли на город. Вийшли i зупинилися: за сараєм, дивлячись на нас, сидiв отой капосний кiт. — Таки накличе бiду,— прошепотiв Ванько, блiднучи на виду. — Давай потихеньку, може, обiйдемо. Але кiт не чекав, щоб ми рушили далi. Не встигли ми й кроку ступити, як вiн, знову задерши хвоста, майнув донизу — через рiвчак, на город, одбiг i сiв, оглядаючись на нас. Ми у вiдчаï подивилися один на одного. Тепер i я переконався, що кiт навмисне не дає нам дороги. — Я знаю цього котяру, — бубонiв сердито Ванько. — Це баби Горпини кiт, такий же вреднющий, як i баба. — Що ж його робити? — зажурився я. — Давай ще раз обiйдемо, — похмуро вiдiзвався Ванько. Робити було нiчого, i ми побрели по снiгу — навздогiн котовi. Раз у раз провалюючись в борозни, витирали спiтнiлi лоби. Тепер уже про те, щоб, махнувши на кота рукою, пiти прямо в школу, ми й не думали. Той нелегкий шлях, що ми його пройшли вiд городу до рiвчака, просто-таки забороняв нам поступатись котовi. — Я свого кота, як прийду зi школи, то повiшу! — сказав згодом Ванько. Я з ним мовчки погодився. Ми таки обiйшли чортового кота, хоч i були наче скупанi. На урок, цiлком зрозумiло, запiзнилися i, що найгiрше, нiяк не могли пояснити — чому. Розгнiвана нашим мовчанням, учителька поставила нас до дошки, i ми протягом уроку стояли, як стовпи, похнюпивши голови. — Бач, обiйшли, i то лиха набралися, — сказав потiм Ванько. — А що б то було, коли б ми прямо через отой слiд поперлися! ОДВIЙКИ Ще нiколи, здається, не було такого щедрого лiта, як того року. Кукурудза стояла як лiс, у картоплi не можна було пройти, помiдори росли великi та ряснi, помiж густим огудинням дозрiвали смугастi кавуни та динi-дубiвки з зеленою потрiсканою корою. Гарбузи ж виросли такi, що ïх важко було й поворушити. Та найбiльше радували мене соняшники. Вони стояли в один ряд навколо нашого городу, як золотоголова сторожа, опускаючи донизу величезнi круглi решета, набитi тугими зернятами. Я вже смакував наперед, як прийде зима i ми будемо вечорами лускати смачне насiння. Я дуже любив соняшникове насiння, особливо коли воно прямо з бляшаного листа, таке гаряче, аж обпiкає долонi, та ще до того й трохи посипане цукром. Жоднi ласощi не зрiвняються з таким насiнням! Тож усе лiто, доки тi соняшники дозрiвали, я часто навiдувався на город, проганяючи нахабних горобцiв, що викльовували зернята. Кидав у них груддям, стрiляв iз рогатки, ганяв ïх по всьому городу i навiть поставив опудало з вiхтем соломи замiсть голови та старим, подертим кашкетом. Не дивно, що коли мама сказала якось, що ми на два тижнi ïдемо в гостi до тiтки, я в першу чергу запитав: — А соняшники? — Нiчого з ними не станеться, з твоïми соняшниками, — заспокоïла мене мама. — Я попросила Васютиху, вона ïх позрiзає i виб'є. Я заспокоïвся. Якщо тiтка Васютиха, тодi iнша справа. Васютишин город межував з нашим. Це була кремезна тiтка з червоним обличчям, з ласкавим, аж солоденьким, голосом. Ми часто поралися на городах в одну i ту ж пору, i вона, спершись на сапку, не втомлювалася вихваляти мене перед мамою: — Та й роботящий же у вас, учителько, синочок, дай йому, боже, здоров'я! Та й золотi ж у нього ручки! Я червонiв од задоволення i аж пихтiв, намагаючись показати перед оцiєю симпатичною тiткою, на що я здатний. Тiтка Васютиха пiсля кожноï отакоï розмови здавалася менi все приємнiшою. Тож, почувши, що тiтка Васютиха буде збирати насiння, я поïхав у гостi з спокiйною душею. Швидко минули два тижнi в гостях. Так швидко, що ми нi разу не встигли й побитись як слiд iз своïми двоюрiдними братами. I ось ми вдома. В перший же день побiг я на город. Соняшники стояли з позтинаними головами, i менi стало сумно. Але, пригадавши, яке смачне смажене насiння, я повеселiшав i подався до мами: — Коли ми заберемо насiння вiд тiтки Васютихи? — Забирай хоч сьогоднi, — вiдповiла мама. — Тiльки дивись, не бери багато за один раз, а то пiдiрвешся. Забачивши мене, Васютиха зрадiла так, наче зустрiла рiдну дитину: — То ви вже приïхали? А я тут скучала-скучала без вас! Ану, покажися, який ти вирiс! От у матусi синочок, дай ïй, боже, здоров'я та щастя! Я врештi вiдважився нагадати ïй про насiння. — Зiбрала, аякже, зiбрала. Я ваше в першу чергу збирала, щоб, борони боже, чого з ним не сталося. Еге, еге, я така: своє хай пропадає, а за чужим уже догляну! Як твоя матуся сказала, так i зробила. Ще й провiяла. — То можна забирати? — А чого ж не можна! Вона повела мене в сiни, де стояло жлукто з насiнням, а поруч — великий мiшок. — Оце ось, синку, i ваше насiннячко, — показала вона на мiшок. — Я його у мiшечок зсипала, щоб, борони боже, яка курка не клюнула! Я попробував пiдняти мiшок. Важкенький, але нести можна. По дорозi зустрiв Ванька. Вiн допомiг менi донести насiння додому, а натомiсть я йому сказав: — Приходь увечерi, будемо насiння смажити. Iз цукром. Ще не встигла мама, що повернулася з школи, й порiг переступити, а я вже до неï: — Смаж насiння! Мама дiстала листа й почала набирати насiння. Взяла одну пригорщу, другу... Потiм понесла те насiння до свiтла. Вона довго роздивлялася його, тодi ще раз пiдiйшла до мiшка, заглянула в нього i гiрко розсмiялася. — От, сину, якi люди на свiтi! — наче дорослому, сказала вона менi. — Не насiння — одвiйки вiддала нам Васютиха. З свого i нашого насiння. Все ще не вiрячи, я кинувся до мiшка. Всi насiнини були плескатi i порожнi. Так ось чому так легко було його нести! Сльози так i бризнули з моïх очей. Я вибiг з хати i наткнувся на Ванька, що йшов до нас бенкетувати. — Давай ïй вiкна повибиваємо! — запропонував вiдразу ж Ванько. Та я не погодився. Що вiкна! Вiкна вона вставить, а насiння ж у неï залишиться! Буде смажити й лускати всю зиму, а ми дивитимемось на одвiйки. У-у, як ненавидiв я в ту хвилину тiтку Васютиху! I я таки придумав, чим ïй вiддячити. Пiдстерiгши, коли вона пiшла з двору, ми з Ваньком вiдчинили сiнешнi дверi i пiдiйшли до жлукта. У Ванька була торбина з попелом, а в мене — цеберка з водою. Швидко висипали попiл у жлукто, прямо на насiння, залили зверху водою, ще й перемiшали кописткою. Хай тепер лускає! МОРГУН Якимсь побитом дiстав я книжечку Нечуя-Левицького i прямо-таки проковтнув чудовi отi оповiдання. Все сподобалося менi: i баба Палажка, i баба Параска, i веселi парубки та дiвчата, якi щовечора сходились на вечорницi, спiвали пiсень та переморгувалися. Гм, переморгувалися... Вiдклавши дочитану книжку, я задумався. Не знав, навiщо ото треба переморгуватися, але то, мабуть, дуже цiкаво й потрiбно, коли в книжцi пишеться. Не довго думаючи, дiстав я зi столу невелике люстеречко i спробував моргнути. Спершу одним оком, потiм — другим, а тодi вже й обома. Не минуло й години, як я мiг викликати на герць всiх отих парубкiв та дiвчат. Я моргав, пiдморгував, переморгувався, i хоч пiд кiнець у мене таки добре заболiли повiки, однак я був дуже задоволений собою. Вiдставивши люстро, майнув на вулицю хвастатись. Першою здибав Соньчину сестру — Ганнусю. Вона злякано подивилася на мене, а потiм запитала: — Ти очi пiском засипав? — Тю, дурна! — щиро образився я. — То ж я моргаю! — Моргаєш? Ганнуся, видно, нiчого не зрозумiла, бо засунула до рота пальця. Я махнув на неï рукою i побрiв собi далi. Що воно, дурне, тямить! От коли б Сонька!.. Уже уявляв, як будемо з Сонькою переморгуватись. Я стану на подвiр'ï, а вона в сiнях, точнiсiнько так, як у тiй пiснi: Дiвка в сiнях стояла, На козака моргала... Однак менi не щастило: не встиг я пройти кiлька крокiв, як з нашого двору виглянула мама. — Толю, а йди-но сюди! — Чого? — неохоче повернувся я. — На тобi грошi, збiгай до крамницi по сiль. Тiльки швиденько: одна нога там, друга — тут. У крамницю саме привезли цукор, i набилося повно жiнок. Я пристроïвся у хвостi i став терпляче чекати на свою чергу. А все ж, як воно на тих вечорницях? — роздумував я. — Певно, дуже цiкаво. I для чого ото треба моргати?.. Ану, чи я не розучився?.. Я моргнув у спину тiтцi, що стояла передо мною, раз, моргнув удруге. Нi, не розучився. Тiтчина спина раптом зникла, натомiсть вирiс прилавок, а за прилавком — тiтка Настя, висока, дебела молодиця, жiнка крамаря. — Що тобi треба, малий? Отут i сталося несподiване. Замiсть вiдповiсти я заморгав ïй прямо в обличчя. Все в менi похололо, а тiтка Настя закам'янiла, витрiщивши на мене очi. Червоний як рак, я не знав, куди подiтись вiд сорому, а клятуще око взяло та й ще раз пiдморгнуло. Тут тiтка Настя охнула, вхопилася обома руками за живiт i, задихаючись вiд смiху, повалилася на прилавок. Я кулею вилетiв з крамницi. — А чого ти такий червоний? — поцiкавилась мама. — Принiс сiль? — Немає солi, — збрехав я, боячись, що мама знову пошле мене до крамницi. Мама почала лаяти нi в чому не повинного крамаря, а я при згадцi про випадок у крамницi ладний був повиймати собi очi. Та на цьому не скiнчилися моï муки. Другого дня, пiсля урокiв, мене наздогнав однолiток Василь, тiтчин Настин син. — Ти нащо до моєï мамки моргав? — запитав вiн люто. — Я не моргав. — Брешеш, моргав! — Сам ти брешеш! Слово по слову, i ми взялися за чуби. Згодом Василь, витираючи соплi i сльози, побiг додому, а я сумовито побрiв слiдом. А вранцi, щойно вчителька зайшла до класу, Василь пiдняв руку: — Варваро Петрiвно, а учительчин Толька до моєï мамки моргав! Довго ж не мiг навiть чути про Нечуя-Левицького, хай йому легенько на тiм свiтi гикнеться! ОБРАЗА В тi далекi часи менi здавалося, що немає нiчого на свiтi смачнiшого, нiж пироги з квасолею. Мама пекла ïх дуже рiдко, лише на великi свята. Може, тому, що берегла борошно, а можливо, й через те, що квасоля погано родила. Бо не всяка квасоля годилася в тi пироги. Треба було вибирати велику та бiлу, не поморщену, одна в одну. Розпарена в гарячому тiстi, вона так i танула на язицi! Iнодi, було, вже наïсися, а все одно довбаєш начинку та тихцем, щоб не помiтила мама, носиш до рота. Пеклися тi пироги у печi, прямо на поду, на кленовому чи капустяному листi. Пишнi й великi, з запеченою нижньою шкоринкою, iнодi трохи обсипанi попелом, а то й з маленькою вуглинкою, пахли вони пiччю, маминими руками. Добре взяти такого пирога, ще гарячого, i, перекидаючи з долонi в долоню, вiдкушувати по маленькому шматочку. А ще краще трохи остудити, сунути за пазуху, майнути на вулицю. Ось подивiться, не тiльки у вас пироги печуть! Правда, в багатьох сiм'ях пироги пекли з бiлiшого борошна. Iнодi навiть з крупчатки. Але все одно нашi були найсмачнiшi. Та одного разу маминому пироговi була завдана велика образа. Ходив по нашому селу жебрак Овсiй. Був це невисокий сивенький дiдок з рiденькою борiдкою, на диво мовчазний. Ховаючи очi пiд кошлатими бровами, ходив вiн од хати до хати i стукав кийком у вiкно. Йому виносили, чим багатi i радi, — чи то окраєць хлiба, чи шматок сала, чи картоплi. Все те Овсiй мовчки брав i складав у величезну торбу, що звисала через плече. I так же мовчки, не попрощавшись, не подякувавши навiть, iшов з двору. Влiтку вiн ходив завжди простоволосий, у розхристанiй на грудях бруднiй сорочцi, i сиве кучеряве волосся покривало всi його груди. Ми, дiтлахи, його боялися. Нам здавалося, що Овсiй знав якесь незвичайне, зле слово, вiд якого можна закам'янiти, як у казцi. Ходив Овсiй не сам, а iз старим, аж спопелiлим псом, таким же мовчазним та понурим, як i його господар. Говорили, що жебрак нiколи не розлучається з собакою, навiть спить з ним i ïсть з однiєï миски. Отже саме тодi, коли мама дiставала пироги, а ми, принишклi, не зводили з печi очей, Овсiй постукав до нас. Мама вибрала найбiльший пирiг i подала менi: — Бiжи, синку, дай йому пирiжок. Тримаючи пирiг, як святиню, вибiг я на вулицю. Був переконаний, що нiколи не подавали такоï розкошi Овсiєвi. Тож яке було моє розчарування, коли Овсiй байдуже взяв пирiг i подибав iз двору, а за ним, опустивши голову, — нерозлучний собака. Я стояв прикро вражений. Як, вiн навiть не покуштував, а отак собi пiшов, наче тримав у руцi звичайнiсiнький кусень хлiба? Нi, того не може бути! Вiн просто вдає iз себе байдужого, а вийде за двiр, одразу ж учепиться зубами в той пирiжок. I я пiшов назирцi за жебраком. Була саме обiдня пора. Вийшовши на спорожнiлу вулицю, Овсiй трохи постояв, похитуючись, а потiм завернув пiд тин, на спориш. Скинув торбу, сiв i почав дiставати нажебрачене. I чого тiльки там не було! I пишнi бiлi кренделi, i макiвники, i пирiжки, i шматки пасок, i крашенi яйця. Кожна хата свiдчила про своï достатки в отiй жебраковiй торбi. Та ось Овсiй дiстав i наш пирiг. Потримав його в руцi, наче зважуючи, гмикнув, сердито й презирливо, i кинув... собацi. Носив я у своєму серцi образу на жебрака Овсiя, аж доки вiн не помер. ЯКИЙ ТЕРПЕЦЬ У НАШОГО ВЧИТЕЛЯ Лiтнi канiкули завжди зливаються в моïй уявi з лiсами та луками, з теплим пiском i ласкавою водою — з усiма отими благами, що чекають на тебе по трудах праведних протягом довгих мiсяцiв шкiльного життя. Смажить тебе з ранку до вечора сонце, вибiлюють вiтер та вода, огортає ноги м'яка дорожня порохнява, манить у своï блакитнi безмежжя навколишнiй простiр. I нi тобi книжок, нi домашнiх урокiв, нi досить-таки тяжкоï необхiдностi вставати щоранку о сьомiй, нi маминого сердитого подиву, — звiдки, мовляв, воно й узялося, отаке ледащо, якого ще й у роду не бувало. Все те зникає в лiтнi канiкули, в безконечне тримiсячне свято, переповнене купанням на рiчцi — до синiх пупiв, гасанням по лiсу — до корчiв у литках, ласуванням всiлякими ïстiвними та неïстiвними травами i зеленими плодами — до лютоï оскоми на зубах. — I нечистий ïх не вiзьме, саранчат ненаситних! — лаялись дядьки, оглядаючи обнесенi нами яблунi, мало що не вiдразу пiсля зав'язi. — Бач, як оббили, бодай вас божа сила била! Та ми напихали бездоннi пазухи своï зеленими яблуками, i нечиста сила нас не брала, i божа сила не била, бо набридли ми, мабуть, i боговi, i чортовi ще гiрше, нiж нашим батькам чи нашому вчителевi, який забiг од нас на час канiкул аж за тридев'ять земель, до своєï рiднi. Ех, коли б оце лiто та було безконечним! — не раз мрiяли ми, повертаючись з рiчки чи лiсу. — Не треба було б iти до школи, готувати уроки, без яких, здається, теж можна жити на свiтi. Отак думали ми на початку канiкул. Та минав мiсяць, минав другий, i ми починали нудьгувати за школою. За свiжопофарбованими партами, за веселим галасом на перервах i тишею на уроках, за новими пiдручниками, за учителем, який теж, мабуть, уже занудився без нас. I тодi починали гратися в школу. Викопували в пiску ямки для нiг — це були парти, сiдали попарно — це були учнi, а перед ними ходив, надимаючи для бiльшоï солiдностi щоки та суплячи вибiленi брови, голопузий хлоп'як: це — вчитель. Цього разу вчителем був я. Намазав глеєм борiдку i вуса, як у Iвана Петровича, взяв до рук палицю — вказiвку i повагом зайшов до класу. — Здрастуйте, дiти! — привiтався я басом. Ванько, Сонька, Сергiйко й Ганнуся дружно пiдвелися з-за парт. — Сiдайте, дiти. Я помахав вказiвкою, потiм постукав по уявному столу, вимагаючи тишi. — Дiти, хто менi скаже, що було задано додому? Ванько i Сонька вiдразу пiдняли догори руки. Дивлячись на них, простягнули до мене вибрудненi долонi й Сергiйко та Галя. — От нехай Галя скаже. Що було задано додому, Галю? Галя стояла мовчки. Галя ще не ходила до школи i тому не знала, що вiдповiсти вчителевi. Тодi Сонька, приклавши долонi до рота, голосно зашепотiла: — Кажи, задачки, дурна! — Задачки, дурна, — слухняно повторила Галя. У класi вибухнув регiт. Мене теж розбирав смiх, але я вчасно згадав про свою вчительську гiднiсть i, постукавши палицею, суворо звернувся до Соньки: — Омельченко Софiя, не пiдказуй! — Я не пiдказую! — вiдрiзала Сонька. — Як не пiдказуєш? — щиро обурився я оцiй безсоромнiй брехнi. — Я сам чув! — Мало що кому вчулося! — То ти своєму вчителевi отак вiдповiдаєш? Ану вийди з-за парти! — Не вийду! — Нi, вийдеш! — Нi, не вийду! — Нi, таки вийдеш! — Нi, таки не вийду! — вже почервонiла Сонька. — Ось тобi, якщо я вийду! Вона швидко зсукала гостреньку дулю i ткнула менi нею пiд самого носа. Такоï явноï зневаги я не мiг стерпiти. До того ж мiй учительський авторитет остаточно загинув би, коли б я поступився Соньцi. Я пiдскочив до Соньки, вхопив ïï за вухо i щосили потягнув з-за парти. Сонька зло верескнула, крутнулася в'юном i боляче вкусила мене за пальця. У вiдповiдь я свиснув ïï палицею по головi — учениця разом з учителем покотилися в пiсок, годуючи одне одного штурханами. Вiд остаточноï поразки врятували мене Ванько i Сергiйко. Спiльними силами вiдтягли вони Соньку од учителя, надавали ïй духопеликiв i прогнали геть. Важко дихаючи, я повернувся до класу. Щемiла рука, болiло колiно, але я героïчно продовжував урок: — Так хто, дiти... Менi так i не судилося докiнчити фрази. Величезний кавалок глею, пущений мстивою Соньчиною рукою, залiпив менi обличчя. Розлючений, кинувся я навздогiн за Сонькою, а за мною побiг увесь клас. Сонька бiгала, як коза. Коли ми, захеканi, зупинилися, вона пританцьовувала на однiй нозi, показувала язика i сукала дулi. — Бiс iз нею, iз Сонькою, хай вона здохне! — сказав нарештi Ванько. — Ходiмо догравати в школу. Та я вже не мiг учителювати. У мене пропав увесь запал, до того ж на зубах трiщав пiсок, i я змушений був раз у раз спльовувати слину. — Давайте краще купатися. Вертався до рiчки i думав, який ото пекельний терпець у нашого вчителя, що нiколи не кидає уроку та не втiкав з класу. В ПОТI ЧОЛА З посiрiлого, вилинялого неба проливалася така спека, що нам здавалося: сидимо ми у величезнiй печi, з якоï щойно вигорнули жар. До того ж я i брат побилися, не подiливши iржавого, знайденого на попелищi гвiздка, i тепер сидiли у куцому затiнку пiд сараєм, похнюпленi та нещаснi: нам було нудно. — Хлопцi! Гей, хлопцi! Соньчина голова виросла над тином. — Iдiть-но сюди. Вона доти кивала гострим пiдборiддям, поки ми не пiдiйшли до тину. — Там Микола здурiв! — Де-е? Нудьгу нашу наче вiтром видуло. — Тамечки, у ставку, — ковтаючи слова, квапилася Сонька. Нам так захотiлося побачити здурiлого Миколу, що за хвилину ми вже були бiля ставу. Притуливши до великого рота пальця, щоб ми мовчали, Сонька зiгнулася в три погибелi i почала скрадатися до греблi. Ми порачкували за нею. Попереду пролунало якесь ляскання, наче чимось м'яким ударили кiлька разiв по водi. — Дивiться. Микола стояв в очеретi, спиною до нас, по пояс у водi, закотивши сорочку аж пiд шию. Стояв непорушно, а навколо тихенько крутилася потривожена ряска, i вiд греблi по водi простяглася каламутна стежечка. В правiй руцi Микола тримав довгу палицю з повислою на кiнцi мокрою ганчiркою. — Вiн рибу ловить? — пригадав, мабуть, Сергiйко своє знайомство з Ваньком. — Тс-с-с! — засичала на нього Сонька. Микола стояв довго. Так довго, що ми вже почали втрачати терпiння. Врештi вiн, ляснувши востаннє ганчiркою, повернувся до берега i вийшов з води, весь покритий зеленою ряскою та рiдким, стiкаючим багном. Вийшовши на сухе, Микола почав уважно оглядати себе, а потiм щось оббирати i вкидати до невеликого горнятка, що стояло бiля штанiв. Ми звелися, як по командi, пiдiйшли до Миколи. Забачивши нас, вiн одразу ж присiв, прикрив горнятко рукою. — Ви чого сюди прийшли? — визвiрився вiн. — Ану геть звiдси! Та ми й не думали кудись рушати. Тодi Микола, насупившись, узяв горнятко й штани i почалапав вздовж берега. Вiдiйшовши за сотню крокiв, вiн поставив горнятко, прикрив його штанами i знову полiз у очерет. — А що ти робиш? — врештi наважився я. Микола мовчав. — Пхi, ще й мовчить! — заспiвала Сонька. — Здурiв, та й мовчить! — Сама ти здурiла! — не витримав Микола. — Я п'явки ловлю. — П'явки?! Замiсть вiдповiсти, Микола поважно вийшов на берег i знову почав обдивлятися своï ноги. — Бач, не взялися, — розчаровано пробубонiв вiн. — А там бралися. — Навiщо тобi п'явки? — Грошi заробляю. На ножика складаного. — Хто ж тобi за них грошi дасть? — В аптецi, — вiдповiв поважно Микола. — Нам учителька вчора з книжки читала... В аптецi за них грошi платять. Не повiрити Миколi ми не могли: коли вже вчителька, та ще й з книжки!.. I не встиг Микола обчистити з себе жабуриння, як Сонька, задерши спiдничку, рушила у воду. Микола теж поспiшив слiдом, боячись, щоб вона не перехопила у нього здобичi. А я все ще тупцявся на березi. П'явок я не боявся, бо не раз доводилося вiдривати ïх вiд литок, коли бродив по очеретах. Але тодi вони чiплялися самi по собi, коли я й не знав... — А де ж та аптека? — В Миронiвцi. — I за них грошi дають? — Ото дурний, не вiрить! Та вчителька ж читала!.. От куплю ножика складаного, повiриш тодi! — Та хай не лiзе, нам бiльше буде! — вигукнула Сонька, i я вiдразу ж полiз у воду. Сергiйко теж почав був скидати штани, але я прикрикнув на нього: ще втопиться, дурний, на мою голову. Не можна сказати, щоб то було приємне заняття: стояти й чекати, поки якась п'явка учепиться тобi в литку чи вище. Але на що людина не йде заради свiжоï копiйки! I ми стояли, наче апостоли, доки не синiли губи, а потiм обережно вилазили на берег. Здобич складали в Миколине горнятко, вирiшивши, що ловити будемо докупи, а потiм чесно подiлимо грошi. Прийшовши додому, Микола заховав горнятко пiд пiл. Увечерi, коли погасили каганець, всi п'явки якимсь побитом повилазили на волю. Мати з батьком спали на долiвцi, i Микола прокинувся серед ночi вiд материного переляканого крику. Батько голосно чортихався i ляскав себе поза пазухою, вiддираючи якусь нечисть, що повпиналася в тiло. Дiсталося ж на горiхи Миколi, коли засвiтили каганець i знайшли оте горнятко! Мати скаржилася на бога, що послав ïм до хати отакого харцизяку; батько лупцював гаспида пужалном i бажав, щоб йому стiльки слiз вiдлилося, скiльки з нього за цю нiч виссали кровi п'явки. Та Микола мужньо стерпiв i цю халепу, як терпiли ми i болючi курчата на ногах, i пекельне сонце, що пiд ним треба непорушно стояти, чекаючи на п'явки. Сiльськi дiти, ми добре знали, що кожен шмат хлiба, кожна копiйка дiстається тяжкою працею, в потi чола, а не падає до рота, наче грушi з верби. Нарештi настав день, коли ми понесли нашу здобич в Миронiвку до аптеки. Пiдштовхуючи один одного, ми боязко зайшли до кiмнати з бiлим високим прилавком, з численними баночками та пляшечками, що стояли на полицях вздовж стiн. Марлевi фiранки погойдувалися на вiкнах, було чисто i прохолодно, наче щойно винесли лiд, i ми, сторопiвши, збилися тiсною купкою бiля дверей. Аптекарка, молода червонощока дiвчина в бiлому халатi i такiй же хустинцi на головi, привiтно запитала: — А чого ви, дiти? Онiмiлi, ми лише переступали з ноги на ногу. — Та кажи ж! — штовхнув я пiд бiк Миколу. — Ми той... учителька... — почав жувати Микола, виставивши поперед себе мiцно зав'язане горнятко. — Яка вчителька? — здивувалась аптекарка. — Що там у вас? — П'явки! — хором уже вiдповiли ми. Поволi нашi язики розв'язалися, i аптекарка, зрозумiвши нарештi, що нам потрiбно, заглянула до горнятка. — Так це ж звичайнi п'явки! — вигукнула вона. — А ми приймаємо медичнi. З коричневими спинками... А ви наловили болотяних. — Болотяних? — по-дурному перепитав Микола. — Еге ж, — весело ствердила аптекарка. — Як же ви ïх стiльки наловили? Коли ми розповiли, все ще надiючись одержати грошi, вона дзвiнко зареготалася, мотаючи бiлою головою. Похмурою ватагою ми залишили аптеку. Менi дуже хотiлося вдарити чимось важким Миколу, а вiн мiцно притискав до грудей горнятко, наче все ще не вiрячи, що п'явки нiчого не вартi. СЛОВО I ДIЛО Мама часто мене повчала: — Нiколи, сину, не бреши та не хвастайся. Знай, що хвастунiв нiхто не поважає й не любить. Я щиро погоджувався з нею, поки ïï слухав. А вибiгав з хати, i добре мамине слово вилiтало з голови. Так було й зараз. Ми стоïмо один перед одним i немилосердно хвастаємося. Ми щойно познайомилися, а тепер, як i водиться, набиваємо собi цiну. Мiй новий знайомий — син лiсника. Мати його — давня мамина подруга, i ми приïхали до неï погостювати. — А я гадюк ловлю, — говорить Василь. — Отак хватаю за хвоста i кручу, доки в них голова не закрутиться... — Пхi! — спльовую я на знак власноï зверхностi. — Що гадюк! Он я повен рот жабенят набираю! — I не ковтаєш? — А я рот язиком закриваю. Василь морщить лоба i натужно сопе. — А мене баран минулого року побив, — врештi говорить вiн. — Як звалив у борозну, то мало всi ребра не потовк... — Що баран! — перебиваю я його. — У нашому селi бугай, як ваша хата, то вiн мене цiлий день на своïх рогах носив! — I не заколов? — Нi... я потiм зiрвався... Василь уже з повагою дивиться на мене. Це додав менi жару, i я пускаюся на ще бiльшi хвастощi: — Ти знаєш, який я сильний... Мене у нашому селi всi хлопцi бояться! — Ну-у? — Не вiриш? От як не вiриш, то поïдь з нами в наше село i запитай там хлопцiв. — I ти усiх подужаєш? — Усiх! — i оком не зморгнувши, стверджую я. Менi й самому зараз здається, що це — свята правда. — От добре! — радiє раптом Василь. Для чогось вiдводить мене у кущi i, оглянувшись, таємниче шепоче: — Пiдемо хлопцiв бити. Давай? — Яких хлопцiв? — А пастухiв. Що корови пасуть. Вреднющi такi! Вони мене завжди б'ють. — А ïх багато? — Чотири... Та ти не бiйся! Коли ти в своєму селi усiх хлопцiв б'єш, то цих i поготiв! — Авжеж поб'ю! — бадьорюся я. — То пiдемо бити? — Добре,— погоджуюсь я. Та й що менi лишається робити? Не признаватися ж Василевi, що в нашому селi хлопцi мене б'ють частiше, нiж я ïх! — Добре, — кажу я, — тiльки не сьогоднi. Давай завтра вранцi. — А то чому? — Вранцi я найсильнiший. Василь вiдразу ж погоджується. Вранцi то й вранцi. В ту нiч я довго не мiг заснути. Чомусь муляли подушки, я перекидався з боку на бiк i все думав про хлопцiв, яких мав бити. Вранцi мене розбудив Василь. — Пiшли! — Куди? — Та хлопцiв же бити! Я довго надягав штани та сорочку, ще довше вмивався та снiдав, зловживаючи Василевим терпiнням. — Пiшли швидше, а то твоя сила пропаде! — квапив вiн. Врештi я вийшов iз хати. Василь вiдразу ж побiг у кущi i витягнув два кийки. — А то навiщо? — Як навiщо? Таж хлопцiв бити! Я взяв кийок i почимчикував за Василем. Менi дуже хотiлося, щоб тих хлопцiв не було на пашi. Але моя щира молитва не дiйшла до бога. Пiд лiсом паслося з десяток корiв, а бiля багаття стояли хлопцi. Забачивши нас, вони рушили назустрiч. — Ти отого рудого першого бий! — гаряче шепотiв Василь. — Вiн найсильнiший. Рудий наближався до мене, вимахуючи довжелезним батогом. Я виразно бачив його плескате обличчя, товстий недокурок, що хвацько звисав з нижньоï губи. Пiдiйшовши до нас, хлопцi зупинилися. — Ви чого сюди прийшли? — непривiтно запитав рудий. — А це не ваше поле! — вiдповiв Василь, ховаючись за мою спину. — Iдiть собi геть, а то вiн вам дасть! — Хто — вiн? — тицьнув у мене пужалном рудий. — Ану, як вiн нам дасть? — Бий! — штовхнув мене у спину Василь. — Та бий же! I я, розумiючи, що вiдступати вже пiзно, щосили розмахнувся кийком. Рудий швидко присiв, кийок просвистiв у нього над головою, а я поточився набiк. Хлопцi наче по командi вiдскочили, засвистiли довгими батогами. Коротка наша сутичка скiнчилася тим, що я i Василь дременули до лiсу. Хлопцi гналися за нами i батожили з усiх сил. Голосячи, ми стрибали, як зайцi. Зупинилися аж на галявинi. — Ти!.. — схлипуючи вiд плачу, повернувся до мене Василь. — Ти!.. Вiд великого болю та злостi вiн не мiг навiть придумати, як найдошкульнiше обiзвати мене. — Хвалько ти нещасний! — врештi випалив вiн. — Еге ж, хвалько! — не втримував я слiз. — Звiдки ж я знав, що вони з батога-ами!.. ПУГАЧ Мама таки придбала для мене отой двоствольний, з двома курками пугач, за яким умирали всi хлопцi села. Сталася, правда, ця радiсна подiя, коли я вже ходив до четвертого класу, в день мого народження. Я народився в серединi травня, i баба повитуха, яка знайшла мене серед почорнiлих качанiв вiд торiшньоï капусти та принесла до хати, журно хитала головою: — Ой, не в добрий час воно у вас знайшлося, вчителько! Ото як народиться в маю — весь вiк маятиметься! Клята бабка як у воду дивилася! Маявся я влiтку i взимку, весною i осiнню. Рясним дощем сипалися на мене напастi, так що я не встигав i носом пiдшморгувати, переживаючи чергову бiду. Однак я не дуже тим журився, а рiс собi та рiс, усiм повитухам на зло. До того ж моï друзi маялися не менше од мене, i якщо по моïй многостраждальнiй спинi ходив вiник, то Сонька дiставала по литках лозиною, Ванька частували паском, а Миколу, зважаючи на його старший вiк, шмагали вишневим пужалном. Однак не мало й хорошого мав я у своєму дитинствi. От хоча б пугач! Сталося це так. Щойно розплющив я очi, як вiдразу ж побачив на стiльцi картонний коробок. — Це менi? — Тобi, тобi, — сказала сяючи мама. — Вiтаю тебе, синку, з днем народження! Ху-гу! Як опечений, зiрвався я з лiжка, ухопив коробок. Тремтячими руками вiдкрив кришку i остовпiв: там лежав пугач. Справжнiсiнький. Двоствольний. З двома курками. Що то за пугач був, люди! З обох стволiв грiзно стирчали гострi бойки з гвинтами збоку. Досить ïх вiдтягнути назад, повернути трохи набiк, щоб трималися, — i заряджай, чоловiче, в обидва стволи та йди собi на полювання! Того ранку я пiшов до школи з зарядженим пугачем при боцi. Першим зустрiв Миколу. — А в мене пугач! Микола аж рота роззявив, побачивши зброю. — Дай подивлюся!.. А стрельнути можна? — запитав вiн згодом. — Еге, який хитрий! Я й сам ще не стрiляв. — То давай удвох стрельнемо. Я з одного, а ти з другого. Я подумав i згодився. Микола, насупившись, почав цiлитися в тин, а я затулив долонями вуха. — Є, попав! — закричав щосили Микола i кинувся до тину. Я побiг за ним. Були впевненi, що знайдемо величезну дiромаху, але там було стiльки дiрок, що годi й шукати пробиту пугачем. — Оця, мабуть, — ткнув у найбiльшу Микола. — А тепер ти стрiляй. Я заплющив очi i посунув гвинтик угору. Пугач бабахнув, наче з гармати, а я щосили закричав: — Є, попав! Микола вже не вiдставав од мене до самоï школи. — Пiсля урокiв пiдемо зайцiв стрiляти, — умовляв вiн мене. — За дiдову Стратонову хату, там ïх до погибелi! Сам бачив. Я згоджувався: — Тiльки Ванька вiзьмемо, бо хто ж ïх носитиме! Нiколи ще не здавалися менi такими довгими уроки, як у той день. Сидячи на першiй партi, я слухав i не слухав учителя, з нетерпiнням чекаючи на ту хвилину, коли Пролунає дзвiнок i ми вирушимо на зайцiв. Врештi я не витримав. Тихенько, щоб не помiтив учитель, дiстав з торби зарядженого пугача, затиснув у руцi пiд партою. Одним оком поглядаю на вчителя, що сидить боком до мене, а другим — на грiзну зброю. От кiнчаться уроки, вiзьму Ванька та Миколу i пiдемо на зайцiв. Заєць я-ак вискочить з-за вишнi, а я в нього — бабах! — є один. Бери, Ванько, за вуха та клади до торби... А тут другий... Третiй... Ба-бах! Ба-бах!.. Уявляв, як повертатимемось iз полювання, обвiшанi зайцями, як повибiгають i старi, й малi, дивуючись на нас. А ми йтимемо посеред вулицi i навiть не поглянемо нi на кого. Ех, скорiше кiнчалися б уроки! Учитель, наче навмисне, все мордує Соньку, що не вивчила уроку. Вона аж упрiла бiля дошки, намагаючись вирахувати задачку. I все наставляє до мене вухо, щоб я пiдказав. Та менi зараз не до Соньки. Я саме полюю на зайцiв, цiлячись з пугача в учителiв черевик, що блищить он пiд столом. Коли б це був не черевик, а заєць, я б його зараз з обох стволiв: бах! ба-бах! — бери, Ванько, до торби!.. Обережно рухаю гвинтики, що тримають бойки, але вони наче приросли до мiсця. Чи не зiпсував ïх Микола? — непокоюсь я i трохи сильнiше натискаю на гвинтики. Нi, не зiпсував, бач, уже ïдуть... Гвинтики ïдуть, ïдуть, а я, наче заворожений, дивлюся на них... Пугач випалив, наче з гармати. Блискучий черевик пiдлетiв вище столу, а я, вирячивши очi, дивлюся на зблiдлого вчителя. Настає грiзна тиша. Потiм, як i водиться, приходить розплата. Вже червоний, учитель вiдбирає у мене пугача, виводить за вухо iз класу i наказує не приходити до школи без мами. Обеззброєний, знеславлений, тюпаю я вулицею, кленучи свою долю, яка надала менi народитися в мiсяцi маï. ЧЕРЕЗ МIСТОЧОК Отак закiнчується казочка, навiяна минулими роками. Та чи закiнчується? Мiсточок ще провиса над безоднею i манить до себе той берег. Там бiгає босонiж хлопчак, росте, як трава, не ховаючись вiд дощiв та вiтрiв, не боячись нi тучi, нi грому. Там залишилося моє дитинство. I доки не щез мiсточок моєï пам'ятi, я буду проходити по ньому, хоча б вiн став такий вузький, як лезо ножа. ЧАСТИНА ДРУГА. БЛАКИТНА ДИТИНА Коли мiй син приносить незадовiльну оцiнку, дружина запитує з трагедiйними нотками в голосi: — Це що?.. Що це таке?!. I тиче пальцем у сторiнку щоденника, де стоïть двiйка або навiть трiйка, схожа на злющого шершня: така ж маленька голiвка, таке ж велике, хижо нацiлене черевце з гострим жалом на кiнцi. Тож дружина тиче пальцем у того шершня так, немов хоче зiгнати його iз сторiнки щоденника, i все допитується: — Що це таке, я питаю?.. Син мiй — анi слова у вiдповiдь. Тiльки палахкотять вiдстовбурченi вуха. Чого вони в нього такi великi й червонi? Невже i в мене колись були отакi? Не добившись вiдповiдi на перше питання, дружина переходить до iншого: — Розказуй, що ти там накоïв? Цього разу голос у неï такий, наче вона запитує: кого ти там зарiзав? Обличчя сина приходить у рух. Часто склiпують повiки, посмикуються щоки, розтуляються й затуляються губи, посiпується гостреньке пiдборiддя, а розвихрений непокiрний пiвник на головi стирчить наïвно й беззахисно. — Ми, той... Я, той... Ну, бiгали... — починає мiй син видушувати iз себе слова. — А тодi, той... каталися... — На чому каталися? Син мiй здивовано дивиться на маму: як вона не розумiє найелементарнiших речей! На чому ж iще можуть кататися поряднi хлопцi, як не один на одному! — Далi! — суворо вимагає дружина, не без пiдстав пiдозрiваючи, що це ще не все. — Ну, той... Сiв на Олеся, а вiн навiз мене... — На що навiз? — На той... На Параску Михайлiвну... — О боже!.. — Вона, мамо, не впала! — додає швиденько син. — Тiльки побiгла... — Ще б не побiгти! Два отакi белбаси врiзались у спину! Чи у тебе є що в головi? Син цього не знає, тому й мовчить. — А ти чого мовчиш? Поговори хоч ти з ним, бо вiн на мене уже й вухом не веде! Це вже до мене. Я швиденько гашу цiкавий вогник у очах (менi страх хочеться довiдатись, як швидко бiгла Параска Михайлiвна!) i, набравши якомога строгiшого вигляду, кажу: — Це — недобре! Це дуже, сину, недобре! — Твiй тато нiколи такого не робив! — вставляв дружина для змiцнення мого авторитету. Син швидко зиркає на мене, i я читаю в його очах чи то здивування, чи то спiвчуття. — Так, не робив, — видушую я iз себе. А бабуся, яка самовiддано любить онука, додає, зiбравши обличчя в молитовнi зморщечки: — Твiй татусь, коли був отаким, як ти, нiколи не балувався. — I приносив додому вiдмiннi оцiнки! — додав дружина. — Усi вчителi не могли ним нахвалитися... — Бо вiн не був хулiганом!.. — Вiн спокiйно сидiв на уроках... — I не завдавав учителям жодних прикрощiв... Мiй син усе нижче клонить голову. Блакитна дитина, викликана прямо з небес бабусею та мамою, пурхає над моєю головою, вимахуючи снiжно-бiлими крильцями, сяє рожевими щiчками i докiрливо дивиться на забiяку повними всiх на свiтi чеснот голубими очима. — Ну, йди, — зжалюється врештi над сином дружина. — Йди i постарайся хоч трохи бути схожим на тата, коли вiн був отаким, як ти! У бабусi, моєï старенькоï мами, при оцiй фразi починають пiдозрiло посiпуватись губи, а я опускаю очi: менi здається, що зараз у мене точнiсiнько такi вуха, як у сина, — лiхтарi лiхтарями. Син, важко зiтхнувши, iде роздягатися. Вiн уникає мене поглядом, i я його добре розумiю. Адже коли б оця блакитна дитина залетiла багато-багато рокiв тому в наш п'ятий Б клас, вона не вирвалася б звiдти живцем. А якщо й вирвалася б, то з обдертими крилами. I найбiльше отого блакитного пiр'я, звичайно ж, лишилося б у моïх жменях! Весь той день, до пiзньоï ночi, не давала менi спокою ота блакитна дитина. I я врештi-решт зрозумiв, що не спекаюся ïï, поки не розповiм усiєï правди. Усiєï до кiнця. Отже, про блакитну дитину. ПОЧОМУ ЯБЛУКА З ЧУЖОГО САДУ У дядька Матвiя був найвищий плiт, найзлiший собака, найважчий кийок i найсмачнiшi в саду яблука. Iще дядько Матвiй мав найбiльшi, з лопату, долонi iз зашкарублою, як тертушка, шкiрою, i грубезний голос, а надто коли вiн погрожував: — Походiть менi, походiть! Упiймаю — голови всiм геть поскручую! I ми нiскiльки не сумнiвалися в тому, що й справдi поскручує. При одному тiльки поглядi на його страшнi руки у нас починало потрiскувати в шиях, тож ми обходили дядька Матвiя десятою дорогою. Я, може, i не наважився б полiзти в сад до дядька Матвiя, якби не однокласниця Оля з чудернацьким прiзвищем — Чровжова. Об прiзвище це спотикався кожен новий учитель, поки наламував собi язика. Пам'ятаю, як появився у нас молоденький учитель географiï, та ще на бiду трохи й заïка. Поки вчитель той викликав нас по одному, щоб познайомитися, все йшло гаразд. Та ось вiн добрався до Олi Чровжовоï. — Ч-ч-ч-ч... Все бiльш червонiючи, учитель чикав, як горобець, поки ми закричали всiм класом: — Чров-жо-ва! Вiн, бiдолаха, так i не навчився вимовляти оте рiдкiсне прiзвище. I ми не раз користувалися цим. Бувало, захворiє Оля, географ, побачивши порожнє мiсце за партою, цiкавився: — Ч-чому не п-прийшла Оля? — Яка Оля? — запитували ми. Ми добре розумiли, кого вiн мав на увазi, але вдавали, що нiяк не можемо здогадатися. Географ червонiв з великоï досади i починав чикати, намагаючись вимовити прiзвище Олi. Робили ми так не тому, що не любили географа. Навпаки, вiн досить швидко встиг зацiкавити нас своïм предметом, розповiдаючи про далекi заморськi краï, про нашу неосяжну краïну так, наче сам оце щойно повернувся звiдтiль i все те бачив на власнi очi. Ми захоплено слухали про таємничих африканських пiгмеïв, про казкову Iндонезiю, всiяну тисячолiтнiми храмами, про тропiчнi лiси Амазонки, в яких ще не ступала людська нога, про мандрiвку Арсеньєва по Уссурiйському краю, i нудний пiдручник з географiï оживав прямо у нас на очах, починав дихати цiкавим неповторним життям. Отже, ми поважали Вiктора Михайловича, але це не заважало нам при кожнiй нагодi примусити його почикати над прiзвищем Олi. Над прiзвищем, яке протягом одного шкiльного року здавалося менi наймелодiйнiшим. Та хiба тiльки менi? Майже кожен хлопець з нашого класу вважав за свiй обов'язок штовхнути, вщипнути Олю, посмикати ïï за коси. I може, вiд того, що ïх найчастiше смикали, у Олi були найдовшi серед усiх дiвчат коси. Чорнi, товстi, вони звисали до пояса i надавали гордовитого вигляду смаглявому обличчю з великими терновими очима. Отож якось, коли ми веселим гуртом поверталися з школи, Оля, що почувала себе маленькою царицею серед вiрних васалiв, примхливо сказала, кивнувши гарненьким пiдборiддям на сад дядька Матвiя: — Як би я хотiла скуштувати отого яблука! I зиркнула лукаво на мене. Я одразу простягнув своєму найвiрнiшому друговi Ваньковi книжки й чорнильницю: — Тримай! — Ти що, здурiв?! — Держи i картуз! Тут уже й хлопцi переконалися, що я не жартую. Якщо вже зняв картуза та вiддав товаришевi, значить, збирається лiзти до саду всерйоз. Бо дядько, впiймавши в саду чи на городi непрошеного гостя, в першу чергу одбирає картуз: єдиний на селi документ, який засвiдчує особу господаря. Плiт був високий, та менi хотiлося, щоб вiн вирiс до неба. Щоб я лiз по ньому i лiз, а йому не було кiнця-краю. Бо менi здавалося, що дядько Матвiй причаïвся по той бiк i, як тiльки я виставлю голову, так i скрутить менi в'язи! Осiдлавши плiт, сторожко дивлюся в сад. Залитий сонцем вiн стоïть у свiтлiй тишi, — нi тобi дядька Матвiя, нi навiть лютого Полкана. А внизу моï товаришi-однокашники: задерли голови, не спускають очей. I поперед усiх — Оля Чровжова. Зiбравшись iз духом, зiстрибую в сад. Швидко бiжу до найближчоï яблунi з побiленим стовбуром, мавпою видираюсь наверх. Лiзу все вище i вище, помiж розлоге гiлля, щоб заховатись у листi. Ху!.. Найстрашнiше, здається, позаду. Вибираю найстиглiшi яблука, гарячково пакую до пазухи I коли пазуха наповнюється, вирiшую злазити. Глянув униз i обмер. Пiдi мною, задерши догори морду, стоïть чорний, мов iз пекла, Полкан. Очi червонi, грива наïжачена, з iкластоï пащеки виривається тихе гарчання: злазь, мовляв, злазь, я тебе тут уже зустрiну! Де вiн узявся? Коли встиг пiдбiгти? Наче сидiв у землi вижидаючи, поки я видеруся на яблуню! Висну на гiлляцi, не наважуючись злiзти. Полкан же, бачачи, що я не дуже поспiшаю до нього, гарчить усе лютiше, розгрiба заднiми лапами землю. Отодi я й вчинив помилку, в якiй каюся й досi. Якби я принишк собi непорушно, Полкан, може, i дав би менi спокiй. Але коли йдеться до погибелi, то сам собi накинеш петельку: я вибрав найважче яблуко i пожбурив униз на Полкана. Ображене собаче виття переповнило сад. Скажено валуючи, пес пiдскочив до яблунi, почав гризти стовбур, а мене так i винесло на найвищу гiлляку! На несамовитий гавкiт вибiг дядько Матвiй. Босоногий, у розхристанiй сорочцi, з розпатланим волоссям на непокритiй головi: мабуть, обiдав, а то й дрiмав по обiдi. — Ану злазь! Злазь, сучий ти сину!.. Я щосили вчепився в гiлку, прирiс до неï всiм тiлом, У вiдчаï дивився на своïх друзiв, якi, вгледiвши дядька Матвiя, дременули так, що тiльки п'яти миготiли та вiддувалися сорочки. Оля ж Чровжова, Оля, заради якоï й затiялась уся ця акцiя, спокiйнiсiнько йшла, вiддаляючись, по той бiк вулицi! — Злазь, кажу! — кричить до мене дядько Матвiй i, розпалившись не менш од Полкана, починає щосили трусити яблуню. Яблука падають, а я висну. Яблука густо торохкотять об землю, я ж наче прирiс до гiлляки. Тодi дядько Матвiй приносить довжелезну тичку i намагається мене нею збити. Гнаний страхом, я пробую здертись ще вище. Гiлка не витримала, i я шаснув донизу. Я, мабуть, дуже забився б, якби не Полкан. Вiн, видно, хотiв ухопити мене на льоту i поплатився за те власною спиною. Полкан поповз геть, а я опинився в руках дядька Матвiя. Чому вiн не скрутив менi в'язи в ту першу хвилину, я й досi не знаю. Вiн тiльки ухопив мене, мов обценьками, за руку i поволiк у найдальший куток саду. Там росла густа кропива. Скiльки я живу, а бiльше не бачив такоï розкiшноï кропиви. Такоï зеленоï, такоï молодоï i такоï жалкоï. Дядько Матвiй нахилився i почав голою рукою рвати оту кропиву. Нарвавши добрячий пучок, скомандував: — Скидай штани! — Не скину! Тодi дядько Матвiй, не питаючи моєï згоди, сам заходився знiмати штани... Кажуть, що кропивою лiкують од ревматизму. Якщо це так, то я не захворiю на ревматизм, поки й житиму. Дядько Матвiй не випускав мене з рук, поки втер усю кропиву в оте мiсце, заради якого, власне, i носять штани. — А тепер бiжи! I я, пiдхопивши штани, ушкварив од дядька Матвiя. Кулею вилетiв iз саду, вихором промчав через село, i коли б не ставок, то не знаю, де б i зупинився. А так ускочив у став та й киснув до самiсiнького вечора. Забрався в очерет, щоб нiхто не бачив, i стояв, аж поки сiло сонце i повернулась iз пашi худоба. Отам, в очеретi, вимочуючи кропив'яну отруту, я поклявся найстрашнiшою клятвою помститися дядьковi Матвiєвi. Це була моя перша жорстока образа, моя перша ненависть. I як же вона пекла моє незагартоване серце, якi мстивi картини породжувала в моïй розпаленiй уявi! Але моя помста так би й обмежилася бажаними серцю картинами, коли б не бiльш практичний Ванько, який разом зi мною переживав мою ганьбу. Ванько жив недалеко од дядька Матвiя i вже давно запримiтив, як дядько Матвiй щосуботи, коли добре стемнiє, бере клуночок яблук, чимчикує городами до крайнього двору, де жила самогонщиця Олена, та й стрибає через перелаз до неï у двiр. — Через перелаз? — Та як собака! Ледь дiждавшись суботнього вечора, свиснув я Ванька. Вiн вибiг з лопатою, i ми повз городи, левадою, помчали до двору вдовицi. — Тут, — шепоче Ванько, показуючи на мiсце, де по той бiк перелазу починається стежка.— Ось тут i копай... Поплювавши на долонi, я шпарко берусь до роботи. Довбаю утоптану землю, кидаю подалi груддя, щоб не лишилося слiду, i ще жодна робота не приносила менi стiльки втiхи, як оця. Коли я заглибився по колiна, Ванько, що стояв на сторожi, скомандував: — Досить! А то й ребра потрощить! I хоч я був не вiд того, щоб дядько Матвiй лишився й без ребер, однак послухав Ванька. — Може, чимось прикрити? — Навiщо? Темно буде, вони й так не побачать. Не побачать, то й не побачать. Зачистивши дно, я вилiз iз ями i разом iз товаришем подався додому. Довго не мiг заснути в ту нiч: все прислухався, чи не кричить дядько Матвiй, ускочивши в яму. А на ранок од веселоï новини гуло все село: у викопану мною яму вскочив не тiльки дядько Матвiй, а й голова ССТ (сiльського споживчого товариства) — пiсний на вид чолов'яга, що його люто ненавидiли всi парубки та дiвчата нашого села. Вiн так i пас, хто з ким стоïть, хто кого проводжає з клубу, а потiм доносив батькам. Тож зрозумiло, чому так реготало село, особливо молодша його половина, коли дiзналося про нiчну пригоду. — Отак рядком i полягали, голубчики! Не встиг один вiдповзти в гарбузиння, як уже другий до ями — хрясь!.. — Хто ж ïï викопав? — А бог його знає! Хiба ж воно признається. Невiдомо хто, тiльки якась добра душа... Отак я помстився дядьковi Матвiєвi та ще й заробив похвалу од людей. От жаль тiльки, що не можна було признатися, хто копав оту яму! МИКОЛА ВАСИЛЬОВИЧ ГОГОЛЬ, ВОДА Й ТОПОЛЬКА Я довго сердився на зрадницю Олю. Не мiг ïй простити байдужого вигляду, з яким вона пiшла геть, коли дядько Матвiй лiкував мене кропивою. А вона, помiтивши, що може втратити одного iз своïх вiрних васалiв, почала проявляти до моєï кирпатоï особи посилений iнтерес. I як вона це майстерно робила! З якою чисто жiночою спритнiстю, ще зовсiм пiдсвiдомо, закидала ласкавенький гачечок своєï прихильностi то з одного, то з iншого боку! Перше, що вона зробила, це подружила iз Сонькою. Iз Сонькою, яку терпiти досi не могла, з якою не раз билася iще з першого класу, бо вжитися з Сонькою мiг хiба що ангел небесний. Тепер же вони стали нерозлучними подругами. Ходили пiд час перерви, обiйнявши одна одну за стан, про щось шепотiли, а коли я пробiгав мимо, починали смiятися. Я вдавав, що те мене нiяк не обходить. Хоч усе бiльше сердився на Олю, а Соньку — ту прямо з'ïв би! Строщив би разом iз ïï великим ротярою, з свiтлими розбишакуватими очима — i кiсточок не лишив би! Потiм Оля почала ходити до Соньки готувати уроки — i розбила всю нашу компанiю: я не мiг тепер i носа поткнути до Соньки. Ванько, забiгши до мене увечерi, здивовано допитувався: — Ти чого не приходив?.. Ми тебе ждали-ждали та й жданики поïли... — Менi краще самому! — вiдповiв я гордо. — А ти знаєш, яка розумна Оля! — захоплено говорив Ванько. — Лузає задачки, тiльки лушпиння летить! Раз-раз i нема! — Ну й нехай собi лузає! I що ви причепилися до мене iз своею Олькою?! Подумаєш — Олька! — Ну, не хочеш, то й не треба, — розсердився врештi-решт мiй товариш. — Проживемо й без тебе! — I живiть... Ванько пiшов, а я довго никав подвiр'ям, не знаючи, куди себе приткнути. Вiдчував себе самотнiм, усiма зрадженим дуже нещасним. Iще уявляв себе запорожцем. Саме захопився Гоголем, особливо Тарасом Бульбою. До пiзньоï ночi сидiв над книжкою, неспроможний одiрватись вiд сторiнок, що дихали повним сувороï романтики життям запорозьких козакiв. Пишучи свого Тараса..., Гоголь i не пiдозрював, у яку халепу я вскочу через нього. На уроцi математики, коли я, приловчившись, поклав на колiна пiд партою книжку та перенiсся у Сiч, надi мною нависла грiзна тiнь Павла Степановича: — Чим це ти так захопився? Застуканий зненацька, я хотiв був сховати книжку, але вимоглива рука вчителя вже тягнулась до мене: — Дай сюди! Павло Степанович узяв книжку до рук, подивився на обкладинку, погортав сторiнки. — Хороша повiсть, — схвалив вiн мiй смак. — Але це не значить, що ïï треба читати пiд час уроку... Повтори те, що я щойно пояснював! Я мовчав. Жодноï думки не мiг видобути iз своєï голови, запамороченоï запорозьким життям. Жодного слова. Ох, Гоголь, Гоголь! Микола Васильович! До чого ти звiв найпалкiшого свого шанувальника! I тебе не мучить совiсть, великий письменнику, коли ти бачиш нещасну, похилену постать, з опущеною головою, з жалiсним брехунцем на худiй потилицi? — Сiдай,— каже, так i не дiждавшись вiдповiдi, Павло Степанович. Я опускаюсь за парту, а Павло Степанович несе мого Гоголя до столу. Розкриває класний журнал, щось коротко пише. — Незадовiльно... Тобi незадовiльно... — котиться шепiт по класу. Коли б я був запорожцем, — думаю в похмурому розпачi, — я б вам усiм показав!.. Дiставши од мами чергового прочухана, я став обачливiшим: не читав Гоголя на уроках, не засиджувався до пiзньоï ночi при лампi. А роздобув свiчку та й запалював потай, сховавшись iз головою пiд ковдру: в однiй руцi — свiчка, у другiй — книжка. Читав отак кiлька ночей, поки мама не заходилася коло прання. — Господи! — жахнулася вона, вгледiвши пропалену ковдру. — А це що таке? Як я не опирався, мама таки докопалась правди. Знайшла i недогарок свiчки, прихований пiд подушкою... Тож, начитавшись Гоголя, уявляв себе запорожцем. У малиновому жупанi, в широких, як море, штанях, на баскому конi, з мушкетом, шаблюкою й списом. Грiзнi вуса прикрашають моє мужнє обличчя, оселедець в'юниться з-пiд смушевоï шапки з шликом та китицею, ще й турецька сережка — срiбний пiвмiсяць — у правому вусi: трофей од самого кримського хана. В'ïжджаю на широке шкiльне подвiр'я якраз пiд час великоï перерви, серед остовпiлоï тишi прямую до ганку, на який вибiгли усi вчителi на чолi з директором. — Потримай, — кидаю недбало повiд Ваньковi. I поки Ванько намагається втримати гарячого аргамака, я зiскакую хвацько на землю: так iз списом, мушкетом i шаблюкою пiдходжу до директора та й наказую йому провести мене по всiх класах — показати, як навчаються учнi. Директор передо мною — навшпиньках, учителi не знають, на яку й ступити, а учнi ïдять мене заздрiсними очима. Я ж, дiйшовши до п'ятого Б, де якраз урок Павла Степановича, заявляю, що хочу трохи послухати, як навчаються дiти. Недбало сиджу за столом, покручуючи чорного вуса, i коли блiдий од хвилювання Павло Степанович починає викликати до дошки учнiв, показую списом на Олю: — Ану поспитайте оту дiвчину! Оля, звичайно, не може сказати нi слова. Вона дивиться на мене i мало не плаче. Вона вiддала б усе на свiтi, аби я простив ïй оту зраду, простягнув ïй руку. Але я добре засвоïв лицарський кодекс запорожцiв, що мiняють жiнок на тютюн та люльку, на гарячих коней та гострi шаблюки. Тож i вдаю, що менi байдужiсiнькi Олинi сльози. Зводжуся, ручкаюся зверхньо з Павлом Степановичем, кидаю: До побачення, дiти! та й виходжу з класу. А там сам директор шанобливо пiдводить коня, питає, коли я ще завiтаю до них, куди збираюсь податися. — Не знаю. Як повоюю Оттоманську iмперiю, так i заïду в гостi. Тож готуйтесь до зустрiчi, скликайте музикiв, варiть мед-горiлку, а я не забарюся! Та — на коня, та й — бувайте здоровi!.. А мама виходить на ганок, гукає, обриваючи безжалiсно мрiï: — Толю, я за тебе воду носитиму?! Стежити за тим, щоб у вiдрах завжди була вода, — один iз моïх обов'язкiв. Тож я з жалем iзлажу з коня, складаю зброю, скидаю з себе пишне запорозьке вбрання та й шкрьобаю з двома порожнiми вiдрами по воду. Воду для пиття наш куток носить аж iз лiсу: там вона набагато смачнiша, анiж колодязна. Пiд високими соснами, обнесена товстими дубовими дошками, притулилась криниця, i вода в нiй не темна та моторошна, як у колодязi, а свiтла i радiсна, i прозора така, що видно все дно, встелене чистим бiлим пiском. По тому дну весь час гуляють пiщанi фонтанчики, появляються, зникають невеликi лiйки: то проривається з глибокого пiдземелля вода, б'є джерелами, омиваючи по дорозi до свiтла корiння оцих сосен, що виросли довкола криницi найвищi, наймогутнiшi на весь лiс. Вiд криницi стiкає струмок: впадає у невелике лiсове озерце, таке ж свiтле, як i криниця, i неглибоке — всього по пояс. Вода у ньому посерединi блакитно-бiла, од неба та хмар, а по краях — зелена, од вiльхи й лiщини, що жадiбно товпляться понад берегом, пнуться напитись води. Тут водяться довгi й вузькi, схожi на в'юнiв, рибини, що ми ïх називаєм минками. Тiльки в'юни темнiшi, а минки свiтлiшi i набагато меншi: завтовшки з олiвець. Ми ïх ловимо довгими палицями, розщепленими на кiнцi. Приловчишся, поцiлиш в'юнку рибину та й витягнеш iз води. Минками, як i ящiрками, добре лякати дiвчат: пускати ïм за комiр. А бiльше нi на що вони, здається, непридатнi; в усякому разi ïх нiхто в нашому селi не ïсть, бридуючи гадючими головами. Через минкiв нiхто з хлопцiв, навiть найвiдчайдушнiшi, тут не купається. Всi переконанi, що оцi тоненькi рибинки тiльки й ждуть, аби хтось залiз у воду. Не встигнеш як слiд i намокнути, як минок уже в тебе всерединi: забереться непомiтно iзнизу, та й поселиться в животi. — А тодi виростає в гадюку, — не раз лякав нас Ванько — великий прихильник отаких iсторiй. — Бре? — От тобi й бре! От полiзь у воду та й побачиш! Ми боязко вiдступали, а Ванько переможно кричав: — Ага, злякалися!.. Он хлопець iз сусiднього села не знав та й скупався, то у ньому отака-о завтовшки гадюка виросла. Пузо було — о, а ïв за трьох. Скiки йому не поставлять — усе вмолотить!.. — То вiн так i живе з гадюкою? — Та нi, вже не живе... Лiг якось спати в садку, а мати вiзьми та й постав миску iз молоком бiля рота. То гадюка i виповзла на те молоко. Мати i вiдрубала ïй голову... Враженi, ми довго мовчали. А озерце здавалось нам ще лиховiснiшим. Пiсля того, набираючи воду, я завжди пильнував, щоб у вiдро не потрапив минок. Носив я воду, як i всi хлопцi, в руках: коромислами користувалися жiнки та дiвчата, i ми зневажали жiночий той пристрiй. Iдеш, було, довжелезною пiщаною вулицею, тримаючи вiдра в руках, i плещуться в них два невеликих озерця прохолодноï, аж у зуби заходить, та смачноï ж пресмачноï води! Весь свiт загляда у твоï вiдра, товпиться напитись: i гаряче лiтнє сонце, i небо та хмари, i дерева, що стоять обiч вулицi, по той бiк тинiв. Стрiнеш поважного дядька, який повертається з роботи на обiд, привiтаєшся чемно, а вiн i запитає: — Водичку несеш? А дай, хлопче, покуштувати! Вiзьме вiдро, поставить на плiт, перехилить, подме, мов на окрiп, та й припаде до металевого вiнця. — Х-ху, ох i смачна ж!.. Спасибi тобi, хлопче, та великий рости! Дякує i не витирає вусiв. А там росяними краплинами затрималась вода, i здається, що дядько понавiшував коштовнi намистини. I стає тобi радiсно, i вiдра мовби аж легшають, чи то додається сил од дядьковоï подяки... Отака в нас вода! Поставивши у сiнях вiдра, я швиденько виходжу надвiр: пiдiбрати запорозький одяг та зброю, розшукати коня. Але за ними давно й слiд прохолов. Втомлена уява моя не хоче рушати на пошуки, i зрадлива Оля може спокiйно готувати уроки чи гратися з подругами: ïï не будуть забирати татари в ясир, а я не гнатимусь iз оголеною шаблюкою — визволяти з полону... Пересердивсь на Олю пiзнiше, коли ми всiєю школою розбивали парк на величезному пустирищi помiж сiльрадою i закритою в першi днi колективiзацiï церквою. З церкви тодi ж поскидали хрести, познiмали дзвони, i вона кiлька рокiв простояла пусткою, а потiм ïï пристосували пiд клуб. Побiлили крейдою стiни, розмальованi богами й святими, розвiшали гасла i портрети вождiв, на амвонi влаштували сцену, а там, де стояли богомольцi, розставили лави. I був би клуб як клуб, коли б у ньому взимку не стояв такий холодище, що люди вже за кiлька хвилин починали тупотiти ногами. Iще одна вада: нелади з акустикою. Коли голова сiльради, колишнiй червоний партизан, скликав урочистi збори з нагоди революцiйного свята i виголошував довжелезну промову, то люди чули тiльки: гу! гу! гу! — така несамовита луна котилася клубом. Тож з огляду на це свята намагались проводити на повiтрi: на вигонi перед крамницею. Того ранку кожен хлопець прийшов iз лопатою, а дiвчинка — з цеберкою. Нас так i парували: по двоє на яму, i чи то лукава Оля так приловчилася, чи випадково це вийшло, тiльки ми опинилися удвох. Не дивлячись на дiвчину, я заповзято копав яму, а Оля весь час запитувала: — Не заморився? Дай iще я покопаю... Нахилялася, начеб для того, щоб пересвiдчитись, чи багато вже викопано, зазирала в моє обличчя великими усмiхненими очима. Я вiдповiдав гордо, що нi, не заморився. Що вона собi думає: я ж не баба, щоб раз копнути та й утомитися! I копав заповзято i прокопав би, мабуть, наскрiзь земну кулю та й виткнувся б десь аж у Америцi, коли б не Павло Степанович: — Годi, Толю, годi! Ця вже й так заглибока. Iдiть по деревце, он уже привезли. Уже вдвох кинулися ми до воза. А там товкотнеча, а там крик, а там вереск: кожен намагається ухопити деревце побiльше та покраще. Нам дiсталася тендiтна тополька з набубнявiлими бруньками на гiлочках. Несли ми ïï обережно, пильнуючи, щоб не пошкодити. Оля йшла попереду, я — позаду, i я вiдчував, як тепло наших рук струмувало по деревинi — пiд ïï гладенькою, аж оксамитовою корою. I не було вже у моєму серцi нi образи, анi гнiву. — Бiжи по воду! — вперше я звернувся до Олi. Оля зрадiло вхопила вiдро, побiгла до бочки з водою, де знову смiх, i крик, i весела, нетерпляча черга: скорiше б пiдставить цеберку пiд прозорий тугий струмiнь. Ось Оля вже вертається, перехилившись у станi, i не помiчає, як довга коса полощеться своïм кiнчиком у водi. Став над ямкою, сяє до мене очима: — Лити? — Лий,— кажу я, i Оля, враз посерйознiшавши, обережно перехиляє вiдро. Потiм вона тримає деревце, щоб воно стояло прямо, а я пригортаю землею. Наша тополька здавалася нам найкращою вiд усiх топольок, яворкiв та кленочкiв, що наче позбiгалися з лiсу та зiбралися у веселому гуртi: кожне у своïй ямцi, посеред маленького озерця, вкритого небесною блакиттю. I велетенський пустирище, який стiльки рокiв заростав бур'янами, невпiзнанно змiнився, прикрасившись стрункими рядами дерев... ЯКI НА СМАК ЖАБЕНЯТА Навчався разом зi мною син лiсника — Василь Кологойда, i не було в нашому класi хлопця, який би потай не заздрив йому. Змалечку рiс Василь у лiсi, i все, що там бiгало, лiтало, стрибало i повзало, знаходило з ним спiльну мову. Вiн знав звички усiєï звiроти i птахiв, не боявся навiть отруйних гадюк: спритно хапав ïх за голови та й ганяв нас по лiсу. У себе вдома тримав Василь ïжака, зайця, лисицю, а на ланцюговi у нього замiсть собаки сидiло вовченя, спiймане пiд час облави мисливцями з мiста. Iще мав Василь великого приятеля — вужа Микитку, що вже не один рiк жив у ïхньому погребi i виповзав на його голос. Кiлька разiв, на наше прохання, приносив його Василь до школи: вуж спав собi за пазухою, хоч би тобi що, i тiльки на голос господаря виставляв iз манишки гостреньку голiвку, показував роздвоєного язика. Якось наша вчителька, Тамара Оксентiïвна, викликала Кологойду до дошки. Помiтила пiдозрiлий валок, що оддимав сорочку, пiдiйшла поближче, спитала: — Що там у тебе? — Микитка. Учителька розтулила рота, збираючись, мабуть, запитати, що то за Микитка такий, як вуж, почувши своє iм'я, сам виставив до неï цiкаву голiвку. Ми навiть не могли уявити, що жiнка, а тим бiльше вчителька отак може вищати. Хлопцi, якi бували в мiстi, потiм казали, що так вищать пожежнi машини, коли мчать на пожежу. Тамара Оксентiïвна так i не довела уроку до кiнця: пiшла в учительську, мабуть, пити воду, i то не ранiше, анiж вiдправила Василя разом iз Микиткою додому: — Йди i не приходь без батька! Василевi добре нагорiло од тата, а ми щиро журилися за Микиткою, що його Василiв тато занiс у лiс. Тодi, щоб хоч трохи нас втiшити, добра душа — Василь принiс повну торбину живих жабенят та й ну лякати ними пiд час перерви дiвчат! Посадить двоє-троє в рота, пiдiйде, розтулить губи, мовби хоче щось сказати, а жабенята — стриб! — у саме обличчя! Того ж дня, повертаючись iз школи, Ванько поцiкавився: — Слухай, а ти взяв би жабу до рота? — Пхi, ще б не взяти! — вiдповiв я хвалькувато, хоч, признатися, не був дуже впевнений у цьому. — Менi це як раз плюнути! — А я нiзащо не взяв би! — зiтхнув сумовито Ванько. — Чому? — Бо вiд жаби — бородавки. От усипле язик бородавками — що будеш робити? — Дам полизати собацi. Собака як полиже — всi до одноï бородавки пощезають! — Добре, як буде лизати... А то вiзьме та й одкусить! Хамкне разок — тiльки його й бачили, твого язика! Бiсiв Ванько завжди отак: тiльки зберешся зробити добру справу, як вiн i пiдкотиться iз своïми сумнiвами! Я, можливо, й не заходжувався б коло тих жабенят, якби Ванько, гордий за товариша, другого дня та не похвастався перед хлопцями: — А Толька теж може в ротi жаби тримати! Хлопцi до тiєï новини поставилися скептично. — Бреше твiй Толька! — От i не бреше! — А не бреше, тодi хай покаже! Що менi лишалось пiсля цього робити? — Сьогоднi в мене жаби немає... Хай завтра упiймаю та й покажу... — Покажеш? — Покажу! — Хлопцi, гей, хлопцi! Толька завтра у ротi жаби носитиме! Повернувшись iз школи, я вiдразу ж подався на луки. Вирiшив почати iз пуголовкiв: у них все ж двi ноги, а не чотири, — не так шпарко стрибатимуть у ротi. Знайшов невелике озерце, наловив пуголовкiв, вибрав найменшого, сполоснув добре у водi i, набравши якомога бiльше у груди повiтря, обережно поклав пуголовка на висолопленого язика. Точнiсiнько так, як клав гiркi жовтi пiлюлi од малярiï. Пуголовок попався ручний та смирний: не стрибав, не рвався з рота, а тiльки ворушив хвостиком. Ïй-богу можна тримати! За якусь годину жабенята вiльно гуляли в мене по язицi, весело стрибали у воду. — Де це ти пропадав? — сердито запитала мама. — Гуляв. Мама почала сварити мене за те, що я бiс його зна де тиняюся, а уроки хто за тебе вчитиме?, але навiть це не могло зiпсувати мого святкового настрою. Коли б мама знала, чого я сьогоднi навчився, то в неï не вистачило б, певне, духу менi докоряти! Але в мене вистачило розуму змовчати. З гiркого досвiду знав, що дорослi мають своï, вiдмiннi од наших, погляди на речi, i те, що нам здається нормальним та бажаним, часто-густо викликає у них роздратування. Незрозумiлi вони, оцi дорослi! Так, наче забули, як самi колись ходили до школи. Хоча й люблять раз по раз нагадувати про це. — Коли я була маленька, учителi не могли мною нахвалитися. — Нi, у мiй час таких, як ти, дiтей не було! Були дiти, як дiти, а не такi шибеники, як ти! Хоч на ланцюг тебе припинай! А Ванькiв тато, так той не забуває нiколи додати: — Бо на нас батьки лози не жалiли! От ми й повиростали людьми! Хоч за моïм глибоким переконанням i зараз лози переводять не менше, анiж колись. На другий день я пiдхопився до схiд сонця та й подався бiгцем до ставка. Спiймав трьох жабенят i гайда до школи. Хлопцi вже виглядали мене. — Принiс? — Принiс. — Ану покажи! Я розгорнув ганчiрочку, пильнуючи, щоб жабенята не повискакували на дорогу. — I посадиш до рота? — хтось недовiрливо. — Посадю! От хай тiльки дiвчата надiйдуть! Ми вишикувались бiля шкiльних ворiт, виглядаючи дiвчат. Пройшла одна зграйка учениць, пройшла i друга. — Давай же! — квапили мене нетерплячi. Та я все ще не розгортав ганчiрочки: чекав на Олю. Бо перед ким же, як не перед нею, похвастатись своïм досягненням! Ось, нарештi, i вона. Iде з Сонькою, розмахує сумкою. Я розгорнув ганчiрочку, вихопив жабеня та швиденько до рота. Притиснув до пiднебiння язиком, ще й зцiпив зуби, щоб не вистрибнуло передчасно. Стою, жду, поки Оля пiдiйде поближче. — Доброго ранку, дiти! Павло Степанович! Пiдiйшов з iншого боку так, що ми й не помiтили, стоïть, жде, поки ми привiтаємось. Хлопцi вiдповiдають йому невпопад, а я тiльки вирячую очi. — А ти чого не вiтаєшся? — дивується Павло Степанович. У мене, мабуть, дуже вже незвичний вигляд, бо Павло Степанович кладе менi на чоло долоню: — Що це з тобою? Ти не захворiв? Я заперечливо трясу головою. — Так чого ж ти мовчиш? Язик мiй, втративши пружнiсть, згорнувся ганчiрочкою, i жабеня, мов шалапутне, застрибало по ротi. З усiх сил намагаюся притримати язиком жабеня i — ковтаю його разом iз слиною, що наповнила рот... Ух! Очi моï лiзуть на лоба: я вiдчуваю, як жабеня, пiрнувши в живiт, починає веселий свiй танок десь аж бiля пупа... На кiлька днiв я стаю героєм усiєï школи. Слава сяє довкола моєï голови, i навiть семикласники, цi неймовiрнi в наших очах iстоти, якi от-от попрощаються iз школою... навiть вони проявляли посилений iнтерес до моєï скромноï особи. Зупиняли посеред шкiльного подвiр'я чи в коридорi, недовiрливо допитувались: — Це ти живi жаби ковтаєш? Я, сяючи, кивав головою. — I велику ковтнеш? — Ковтне! — запевняли гордi мною однокласники. — Вiн i вола проковтне! Я ж скромно вiдмовчувався. Не хотiв заперечувати, щоб не розчаровувати своïх друзiв. I нiзащо не зiзнався б, що часто просинаюся посеред ночi та прислухаюсь: чи не вистрибує оте жабеня у мене в животi? САМОСТIЙНИЙ ТВIР Але не тiльки веселi пригоди траплялися в моєму життi. Коли б дорослi знали, як тяжко жити пiдлiтковi, скiльки неприємностей звалюється на нього, якi прикрощi чекають його на кожному кроцi, вони ставилися б до нас iз бiльшим спiвчуттям i не так часто хапалися б за ремiняку, лозину чи вiник. Спокiйнiсiнько ходять вони будь-якою вулицею, i нiхто не смикне ïх за чуба або косу, не залiпить грудкою в спину, не пiдставить ноги та не повалить у пилюку. А спробували б вони отак хоч раз побитися, коли — соплi з носа, сльози з очей, ще й не реви, а то засмiють — дражнитимуть до смертi! Вiн завжди перестрiвав мене, коли я повертався з водою. За вiщо вiн мене так зненавидiв, я й досi не знаю. Нiчого йому злого не заподiяв, а от чимось не сподобався й квит! Вiн — це Грицько, менший син глухонiмого чоботаря, точнiсiнька копiя батька: такий же довгорукий, кремезний, такi ж близько посадженi очi по обидва боки вузького носа, конопате обличчя. Мав руде волосся i червонуватого вiдтiнку шкiру. Був вiн одного росту зi мною, але набагато сильнiший. До того ж зовсiм нечутливий до болю. Казали, що до цього привчив своïх дiтей нiмий: не чуючи ïхнього крику, випускав iз рук лише тодi, коли бачив кров. Перша моя сутичка з Грицем сталася ще напровеснi: повертаючись од джерела, я нiс воду, а вiн вискочив iз двору та й наплював у вiдра. Що менi лишилось робити, як не поставити вiдра на землю? — Ти чого? — А нiчого! — Ти нащо наплював? — А так... Захотiв та й плюнув! От захочу — ще наплюю! — Тiльки спробуй! Грицька не злякала моя похмура погроза: вiн засмiявся нахабно i знову чвиркнув у вiдро. Зчепившись, ми покотилися в пилюку. Розборонила нас якась тiтка: стягла за комiр Грицька, що духопелив мене — не жалiв кулакiв. Я теж одбивався, що було сили, але менi перепало набагато бiльше. I коли тiтка, надававши нам обом потиличникiв, спровадила Грицька у двiр, а мене погнала по воду, я, правду кажучи, не витримав: заплакав. Нiс у однiй руцi порожнi вiдра, а другою витирав очi i все промовляв крiзь сльози: — Начувайся!.. Я тобi покажу!.. Ти ще знатимеш!.. Й не так болiли менi натовченi боки та розпухла губа, як пекла безсила образа. Вiдтодi Грицько не минав жодноï нагоди зчепитися зi мною. Коли б я не проходив бiля його двору, вiн завжди вистрибував iз-за тину, налiтав на мене з кулаками. Скiльки разiв котилися моï вiдра з водою в пилюку! Скiльки разiв розбороняли нас дядьки i тiтки! I скiльки разiв менi доводилося повертатись по воду! I — диво дивне: я мiг би спокiйнiсiнько ходити iншою вулицею. Правда, було б це трохи далi, але я спекався б ненависного Грицька. Однак якась невiдома сила примушувала мене ходити повз двiр нiмого, наражаючись раз у раз на бiйку. Край оцим сутичкам поклав мiй вiрний друзяка — Ванько: вiн разом зi мною почав ходити по воду, i в перший же день ми одлупцювали Грицька. Правда, i зараз сили нашi були майже рiвнi, але в нас було чотири кулаки, а в Грицька — тiльки два. До того ж Ванько не розводив особливих церемонiй: вибравши зручну хвилину, торохнув щосили вiдром по головi супротивника! I хоч Ваньковi дiсталося потiм од батька за погнуте вiдро, поле бою лишилось за нами: подряпаний, побитий, Грицько ганебно втiк у двiр. Вже звiдти, з-за тину, кричав нам услiд, щоб ми начувалися, та ми навiть не оглянулись. Взявшись за руки, рушили вулицею, i жоднi воïни свiту не несли з такою гордiстю бойовi нагороди, як ми синцi та подряпини, здобутi у чеснiм бою з супротивником. А хiба доводилося дорослим повертатись додому з розпанаханою до пупа сорочкою? Iти, як на страту, стуляючи отi двi розiдранi половинки докупи — в марнiй надiï, що вони якось самi по собi зростуться? Iти й гарячково думати, як пояснити мамi, наскiльки необхiдно, прямо-таки кров з носа треба було здертися на сосну з гладеньким стовбуром, де першi сучки так високо, що й кашкет упаде з голови, коли на них тiльки глянути? I то тiльки глянути! А я мав iздертись, забратися аж на верховiття. Цього вимагала моя хлоп'яча гiднiсть, бо коли б вiдмовився, товаришi моï сказали б, що я — боягуз, i менi тодi проходу не було б! I я таки видряпався так, що надi мною було тiльки небо, а пiдо мною — гострi верховiття сосен, бо ця, на яку я залiз, була найвища. Дув вiтер, сосна рiвномiрно погойдувалась, i я, вчепившись у тонкий стовбур, летiв у блакитний простiр, мов на велетенськiй гойдалцi, аж дух менi забивало i лячно лоскотало в грудях. А внизу — страшно було й глянути! — ввiткнутими в землю сiрниками стояли моï друзi з задертими догори головами. А ти, мамо, замiсть того щоб пишатися оцим подвигом сина, починаєш суворо допитуватись, як це я примудрився розпанахати навпiл нову-новiсiньку сорочку! — Ну, я полiз на сосну... — починаю жувати слова. — На сосну!.. Чого ж тебе понесло на оту сосну та ще в новiй сорочцi? Тут я вже зовсiм втрачаю мову. Вiдчуваю ж бо: що не скажу, мама все одно не зрозумiє, що нова сорочка i сосна мають мiж собою найтiснiший зв'язок. Що коли б я був у старiй, заношенiй льолi, то, можливо, i не подерся б на сосну. Тодi мама, втративши надiю почути од мене хоч слово, дiстає голку й нитки та й тиче менi до рук: — На сам i зшивай! Сам собi будеш латати, як на тобi все так i горить! I я, нiчого не поробиш, беру голку, нитку та й сiдаю кравцювати. Не знаю також, чому дорослих не чiпали собаки, не товкли барани, не хвицали конi. Чи вони, дорослi, знали якесь слово, що кожного разу, цiлi та неушкодженi, повертались додому? Менi ж досить було появитися бiля найсмирнiшого цюцi, як той ставав як скажений. Гавкав, аж вив, пiднiмався на заднi лапи, напинаючи ланцюг, бризкав лютою пiною. I, не дай боже, — зривався! Гнав тодi мене вподовж вулицi, поки я або врятуюсь од нього, злетiвши на тин чи на дерево, або вiн таки ловив мене та й вихоплював ззаду отакенний шмат штанiв! I добре, як тiльки штанiв, а то, бувало, прихопить i шкiру. Чому вони мене так ненавидiли? Не чiпав же ïх нiколи, хiба що кинеш там грудочкою, намагаючись поцiлити межи очi, особливо коли очi тi мiцно заплющенi, а ïх власник солодко дрiмає, пригрiвшись на сонечку. Або постукаєш палицею по паркану чи, просунувши в дiрку, шуряєш нею туди-сюди, поки з собаки й пiна пiде... Все життя пам'ятатиму один прикрий випадок, чисто психологiчного, так би мовити, плану. Галина Iванiвна була дуже молода i дуже красива. Така красива, що ми аж завмирали, коли вона заходила до класу. I як же ми готували ïï уроки з украïнськоï мови та лiтератури! Як намагалися один з-поперед одного пiднести догори руки, щоб Галина Iванiвна помiтила нас та запитала! Яким дружнiм добридень щораз зустрiчали ïï, бо i в найпохмурiший день до класу разом iз нею наче входило сонце! I як жалкували, що ми — не дорослi! Щоб отак, як Вiктор Михайлович, єдиний ще неодружений серед учителiв, запросити Галину Iванiвну до клубу в кiно або на виставу та й сидiти з нею поруч. Одного разу Галина Iванiвна задала нам додому письмову роботу. Ми мали написати, як помагаємо своïм батькам. Твiр той треба було здати за два тижнi. Я довго думав, що писати. Мамi я помагав, хоч iнодi й не так охоче, як мамi хотiлося б. Особливо влiтку, коли рiчка аж кричить — кличе до себе купатись, а тут поли осоружну кукурудзу чи пiдгортай картоплю! Однак я не ухилявся од працi, як не кривився. Бо хто ж його все те переробить, якщо я не помагатиму своïй мамi? Але про це ж напишуть усi. Менi ж хотiлося написати щось особливе. Щось таке, про що нiхто в нашому класi написати не зможе. А для цього треба зробити щось незвичайне. Чого я досi нiколи не робив. Нагода здiйснити цей намiр випала навiть швидше, анiж я сподiвався: маму викликали на дводенну нараду до району, а ми iз Сергiйком лишалися на хазяйствi удвох. Проводжали маму до залiзничноï станцiï: через лiс за три кiлометри. Дорiжка спершу бiгла помiж соснами, i тут iти по нiй було важко: гарячий пiсок так i пересипався пiд ногами. Потiм стежка гулькнула лiворуч, униз, попiд вiльхи, i нашi босi ноги заляпотiли по пругкому прохолодному чорнозему. Поруч, ховаючись у густих заростях папоротi, бiг прозорий струмок. Колись тут протiкала справжня рiчка. Вона починалася на тому самому мiсцi, де тепер залiзничний мiсток, що його чомусь у нас називають котлованом. Там били величезнi джерела, але коли прокладали залiзницю, то ïх загатили. Вкинули туди, кажуть, не одну сотню мiшкiв клоччя ще й привалили зверху величезними брилами, i тепер з-пiд камiння б'ють тiльки маленькi джерельця, даючи початок струмковi. Вода там така ж смачна, як i в криницi, з якоï ми носимо воду, i Микола клявся-божився, що на власнi очi бачив, як зупинився пасажирський поïзд i пасажири, всi до одного, висипали з вагонiв та й побiгли iз насипу: пити воду. — А вантажнi поïзди, — запевняв Микола, — так тi завжди зупиняються. Бо всi машинiсти знають, яка там смачна вода. Тож ми йдемо понад струмком, i мама все наказує, звертаючись до мене: — Ти ж, Толю, дивися! У печi стоïть борщ. Коли поïсте, то вiднеси в погрiб, щоб не закис... А кашу розiгрiєте та й будете ïсти з молоком... — Та не забувай годувати порося! — вже з вiкна кричить менi мама. Мама поïхала, i ми залишились удвох. Стояли посеред колiï i дивилися, як зникають удалинi цяцьковi вагончики: такi маленькi, як сiрниковi коробки. Аж не вiриться, що в них — люди. I наша мама. Сергiйко часто зблимує свiтлими вiями: от-от розреветься, i тодi я смикаю його за руку, сердито кажу: — Гаразд, пiшли! За витрiшки тут грошi не платять! По дорозi повчаю брата: — Чув, що мама казала? Щоб ми не бешкетували, не билися, порались по хазяйству... Дивися ж менi! Сергiйко тiльки сопе, поспiшаючи за мною. Хоч вiн уже в першому класi, та все нiяк не росте: такий же, як i два роки тому. Однак упертостi йому не позичати. Як що, так: Я сам! I одпихає мене кулаками. За це ми найчастiше й заводимось. Бо я страх не люблю упертих людей! Хоч — яка вiн людина? Так, першокласник, витиральник. Витиральниками прозвали першокласникiв за те, що дуже вже зручно витирати руки об ïх стриженi голови! Як забруднив руки, так i шукаєш якогось шкета з першого класу. Мама, коли я поб'юся з братом, все докоряє: — Ти ж старший! Будь розумнiший — поступись! А сама, бач, нiколи не поступиться! Пам'ятаю, як брат почав ходити до школи,— леле, що тодi було! Боячись запiзнитися, вiн схоплювався, ще коли було темно, i, не ïвши, не пивши, бiг до замкненоï школи. Сiдав на ганку i, скулений, ждав, поки-то одчинять школу! Одного разу його приволiкла сторожиха. Саме приволiкла, бо Сергiйко всю дорогу орав ногами i кричав так, наче його рiзали. — Марiє Олексiïвно, заберiть-но дитину! Сидить пiд школою, як старченя, — ще простудиться! I що мама з ним тiльки не робила! I вмовляла, i била — не помогло! Отаке золото — мiй молодший брат! Бач, iде, мовчить, удає, немов i не чує. Немов i не йому я все те кажу! Перший день минув без особливих пригод. Ми пообiдали борщем, а кашу вирiшили з'ïсти увечерi. Замiсть неï я дiстав два шматки колотого цукру, твердого, як камiнь, i дуже солодкого, i ми влаштували бенкет: випили з отим цукром уприкуску по три кухлi води. Сергiйко, так той пив у приглядку, поклав цукор перед собою, дивився i пив. Со-олодке! Пили б iще, та бiльше не лiзло. В Сергiйка аж очi почервонiли, i коли вiн устав, то вода булькала в ньому, як у закритiй посудинi. Спати полягали пiзно: брат не хотiв роздягатися, та й мене все тягло до книжки. До того ж трохи лячно було гасити свiтло i лишатись у темрявi. Другого дня, повернувшись iз школи, я вирiшив прибрати в хатi, щоб мама, зайшовши, побачила i змитий стiл, i чистий, акуратно розставлений посуд, i помиту пiдлогу. Сергiйко, правда, спершу огинався, але коли я йому пригрозив, що розповiм мамi i вона не дасть йому гостинця, — погодився. Я прибирав — брат виносив смiття. Повертаючись до хати, з надiєю питав: — Уже? — Уже, уже! — сердито перекривляв я його. — Тобi б усе ганяти! На ось винеси брудну воду, бо я пiдлоги не домию. Та щоб одна нога була там, а друга — тут! Сергiйко взяв вiдро, неохоче посунув надвiр. А я стояв посеред кiмнати, i кiмната аж сяяла, особливо там, де вже була змита пiдлога. Лишалося зовсiм небагато, якийсь клаптик, та ще в сiнях. Потiм я викручу ганчiрку, як завжди робить мама, та й постелю на порозi, щоб не наносити грязi до хати. Але де ж це Сергiй? Чому його так довго немає? Чи не гайнув кудись гратися, кинувши вiдро? Ну, я ж йому! Сердитий, вибiгаю на ганок, кричу: — Сергiйку!.. Сергiйку-у!.. Мовчить. Хоч голову даю на вiдруб, що вiн мене чує. — Сергiю! — гукаю ще раз, уже й не надiючись, що вiн обiзветься. От же вреднющий! Знаходжу брата аж на городi. Ще здалеку бачу його схилену постать: стоïть на колiнах, щось робить, а поруч — вiдро. Тихенько пiдходжу. Брат такий заклопотаний, що навiть не помiчає. Нагорнув греблю, вилив туди брудну воду, пустив на маленьке озерце листок iз калачика — човен. Нахилився i дмухає, ганяючи зелений човник вiд берега до берега. — Ти що робиш? — питаю сердито у нього. Брат зводить на мене втiшенi очi: — Озеро... Тут я вже не витримав! Раз-раз ногою по греблi — ось тобi озеро! Лясь-лясь по потилицi — ось тобi човен! Ще й доброго штурхана пiд бiк: знай, як воду виносити! Брат iз ревом — на мене! Так i цiлиться вчепитись зубами в руку. В нього звичка така: кусатися. Раз як ухопив за пальця — мало не вiдгриз. Я побiг од нього до хати, а брат лишився надворi. Гаразд, обiйдусь i без нього. От хай тiльки мама приïде, я ïй розкажу, як вiн менi допомагав! Набрав пiввiдра чистоï води, домиваю пiдлогу. Аж дверi — гурюк! — брат заскочив у хату! Лице перекошене, в руках — палюга. Я не встиг i на ноги схопитися, як вiн — повз мене, та до комода, та — торох по кофейниковi! Менi аж в очах потемнiло, аж руки затiпались, коли я побачив, що вiн наробив! Кофейник! Мiй улюблений кофейник! Порцелянова посудина, бiла, як лебiдь, розмальована розкiшними, немов щойно зiрваними трояндами! Скiльки годин просидiв я перед ним, змальовуючи отi троянди, скiльки втiхи мав я од нього! Коли ж перейшов iз четвертого класу до п'ятого, сяюча мама пiднесла його менi в подарунок. — Назовсiм?! — Назовсiм... I ось лише черепки валяються на пiдлозi, i Сергiïще товче ïх палюгою на борошно... До цього часу я чомусь думав, що комини викладаються з мiцнiшоï цегли. Або принаймнi цегла ота кладеться у два-три ряди, а не ставиться на ребро. Можливо, по iнших хатах так комини й складенi, тож вони i досi стоять цiлi-цiлiсiнькi. Наш же розвалився, мов iграшковий, коли ми розлюченим клубком накотились на нього. Пiсля того як гуркiт ущух, як чорна ядушна хмара попелу, сажi та паленоï глини трохи осiла, покриваючи пилом усi речi в хатi, ми, наляканi, приголомшенi нежданою бiдою, розчепили руки i подивилися один на одного. Стояли посеред цегли, перемазанi, як чорти, i коли б нас оце побачили Ванько або Сонька, вони реготали б до слiз. Але менi було не до смiху. Зовсiм не до смiху. Бо про що ж я писатиму в тому самостiйному творi? АТОС, ПОРТОС, АРАМIС, ПАРАШУТ, РАКЕТА Й ПОТЯГ Нещодавно, перебираючи папери, я знайшов старе поблякле фото: молода ще жiнка сидить на ганку, освiтлена вечiрнiм, при заходi, сонцем. В пенсне з тоненькими шнурочками (такi тепер не носять), простоволоса, у стоптаних капцях. То — моя мама. А побiля неï, схiдцем нижче, примостився пiдлiток, у темнiй сорочцi, в штанях, iз яких вiн давно вже вирiс, i скуйовджена, непригладжена чуприна його стирчить на всi боки. Пiдлiток читає книжку, для нього, здається, не iснує нiчого на свiтi, крiм отих сторiнок, засiяних густими рядками лiтер. Зайде сонце, все темнiше ставатиме довкола, а вiн пожадливо ковтатиме рядок за рядком, пiдносячи книжку все ближче i ближче до очей, бо вже зливаються лiтери, розпливаються, втрачаючи чiткi своï обриси. А коли зовсiм стемнiє, вiн з жалем одiрветься вiд читання i побреде, немов п'яний, до хати. I разом iз ним, товплячись у вузьких сiнешнiх дверях, чiпляючись шпагами й шпорами, пiдуть веселi, хоробрi, життєрадiснi мушкетери його величностi короля Людовiка Чотирнадцятого та й, посiдавши до столу, стукотiтимуть нетерпляче великими кухлями, кличучи корчмаря. — Ось я тебе постукаю! Ти що: хочеш останню чашку розбити? Атос, Портос, Арамiс i д'Артаньян перелякано ховаються пiд стiл, а я одсуваю поспiшно чашку, тим бiльше що не вина наллє туди мама — напою, гiдного справжнiх мужчин, — а кислого молока. Швидко п'ю оте молоко, заïдаючи черствим куснем хлiба, так же швидко прочищаю мiсце — ближче до лампи, i знову — носом у книжку. Якiсь пiвгодини пiсля вечерi, поки мама порається бiля посуду, я маю законне право посидiти з книжкою. То вже потiм, як мама ляже, буду канючити в неï трошки, ще трошки, ще остiлечки, ось до цього рядочка, а зараз я боюся прогавити хоча б хвилину. — Вiдчепись! — бурчу до брата, який лiзе до мене. Але Сергiйковi нудно самому. Вiн бере виделку i кладе ïï на книжку — якраз туди, де я читаю. Я нетерпляче скидаю виделку на пiдлогу. Сергiйко лiзе пiд стiл, довго там нишпорить, потiм знову пiдсуває менi виделку. — Вiдчепись, бо заïду! — сичу я сердито i жбурляю виделку додолу. Брат, здається, дав менi спокiй. Знайшов виделку, чаклує з нею бiля лампи. Та не встиг я забутись за книжкою, як вiн ще раз суне менi перед очi оту прокляту виделку. Тут я вже не витримую. Люто хапаю виделку, щоб пожбурити ïï в брата,— i виделка сама летить на пiдлогу, а я стрибаю по хатi, розмахуючи рукою: Сергiяка не даремно чаклував бiля лампи! Вiн розпiк крадькома ручку виделки та й поклав менi на сторiнку. Брат переревiв, я пересичав, студячи опечене мiсце розтертою картоплиною, мама, подивившись на пальцi, сказала, що нiчого не буде — заживе до весiлля, i ми тихо-мирно вляглися спати. Але я ще довго не можу склепити повiк. Перед очима юрмляться хоробрi мушкетери, дзвенять у поєдинках шпаги, бабахкають пiстолети, спливає прекрасне обличчя пiдступноï мiледi, — казковий, яскравий, такий неподiбний до нашого сiльського життя свiт. Я намацую пiд подушкою книжку — непоказну, зачитану, з обшарпаними палiтурками, — яка схожа на чарiвну скриньку: досить розгорнути ïï — i звiдти з мелодiйним дзвоном простягнеться добра, мудра рука письменника, поведе за собою. I я нетерпляче заплющую очi: хоч би швидше минула оця нiкому не потрiбна нiч та настав ранок! Книжки брав у шкiльнiй бiблiотецi, а потiм менi пощастило: я натрапив на скарб. У комiрчинi, в найтемнiшому та найдальшому од дверей кутку стояли один на одному два великi ящики, збитi з грубих дощок. Я довгий час не звертав на них уваги, а потiм зацiкавився i запитав про них маму. — Це — речi вчителя, який виïхав од нас,— пояснила мама, ïй, мабуть, не сподобався вираз моïх очей, бо вона вiдразу ж додала: — Дивись менi: не смiй i торкнутись тих ящикiв! Чуєш? — Та чую, — нехотя вiдповiв я i вiдiйшов, замислений, од мами. Два отакеннi ящики! Цiкаво, що в них може бути? От би заглянути до них хоч краєчком ока! I чого невiдомий той учитель не ïде по них? Коли б там був посуд чи одяг, вiн давно вже забрав би ïх до себе. Що ж там може бути? Якiсь цiкавi прилади? Мiднi трубки, наприклад, що за ними полюють усi хлопцi села: дiстають на самопали. Один кiнець заплескується, потiм просвердлюється дiрочка, потiм прикрiплюється дротом до дерев'яноï ручки — i зброя готова! Тепер черга за сiркою. I довго не може здогадатися мама, куди дiваються сiрники. Не встигне купити десяток коробок, як уже й нема. То, може, там мiднi трубки? Або вогнепальна зброя? Хвастається ж Микола, що знайшов у себе пiд стрiхою наган iз набоями. Обiцяв показати, навiть вистрелити, та все зволiкає, випробовуючи наше терпiння. Отi таємничi ящики менi як бiльмо на оцi. Кiлька разiв, користуючись маминою вiдсутнiстю, залазив я в комiрчину, обмацував грубi, погано обструганi дошки. Врештi не витримав. Вибравши годину, коли мама пiшла на батькiвськi збори, а Сергiйко погнав iз товаришами до лiсу, взяв сокиру, прокрався до комiрчини. Запалив свiчку, прилiпив на край дiжки. Ящики стояли один на одному, загадковi i таємничi. Видно було, що з того часу, як ïх поставив отут учитель, нiхто до них не доторкався: дошки аж сивi од пилюки, а з одного боку бородою старезного дiдька звисає густе, обсипане пилом павутиння. Обережно просуваю лезо сокири в щiлину, починаю пiдважувати верхню дошку, мiцно прибиту гвiздками. Дошка вищить так, наче я видираю ïй зуби, i я, шарпонувши раз-другий, завмираю та прислухаюся, чи нiхто не почув отой скрип. Нарештi помiж дошкою та стiнкою ящика утворилась щiлина, достатня для того, щоб просунути руку. Вiдклавши сокиру, обережно просуваю долоню i намацую твердi палiтурки книжок. Перше почуття, яке мене охопило, — це прикре розчарування. Я чомусь вирiшив, що то пiдручники, i менi здалося, що учитель навмисне набив ними ящики, аби поглумитися з мене. Уже й сам не знаю, для чого дiстав верхню книжку. Вийняв, пiднiс до свiчки i — завмер. Джек Лондон! Оповiдання й повiстi!.. Я часто мрiяв про скарби. Важкi золотi дукати i драхми. Перснi iз смарагдами i дiамантами, кубки i чашi, всiянi коштовним камiнням. Шаблi, пiстолi й мушкети, оздобленi золотом. Але тiльки зараз я зрозумiв, що може вiдчути шукач скарбiв, коли наткнеться лопатою на залiзну посудину. Коли вивалить iз ями казан, зiб'є нетерпляче кришку i побачить коштовностi!.. Менi зараз здалося, що свiчка спалахнула ясно i весело, осяяла найтемнiшi закутки. Тремтячими пальцями перегортав пожовклi, читанi-перечитанi сторiнки, — неждане, казкове багатство, що звалилось на мене. Увесь верхнiй ящик був набитий книжками. Обережно, одну по однiй, дiставав я ïх протягом лiта й осенi, i чим менше лишалося непрочитаних книжок, тим важче було до них добиратися. Я так i не встиг довiдатись, що ж запаковано до нижнього ящика: в груднi приïхав отой учитель та й забрав обидва ящики iз собою. Коли я повернувся з школи та довiдався про це од мами, то вiдразу ж побiг у комiрчину: нiяк не мiг повiрити, що ось зайду i не побачу мовчазних своïх друзiв, якi терпляче чекають на мене. Але там було порожньо. Тiльки звисало iз стiн порване павутиння та гостро пахло зачерствiлою пусткою: цiлий свiт поïхав од мене, запакований в отi грубi ящики, i я стояв, жорстоко пограбований, без шеляга в кишенi. Печально зiтхнув i вийшов, зачинивши щiльнiше за собою дверi... Щоб бiльше нiколи сюди не вертатися... Хоч i гнiвався дуже на отого вчителя, який не мiг почекати хоча б до весни, однак не мiг не вiдчувати i певноï вдячностi до нього. Адже якби не вiн, не отi його ящики, я хтозна-коли змiг би читати такi цiкавi книжки. Що приносили менi стiльки втiхи. Що породжували в моïй розпаленiй уявi звабливi мрiï. В тi далекi часи не було ще супутникiв i польотiв у космос: людина пiднялася трохи вище хмар на звичайнiсiньких поршневих лiтаках, тож ми i мрiяти не могли про космiчнi мандрiвки, хоч з ракетною технiкою уже зав'язували практичнi стосунки. Разом зi мною вчився якщо не майбутнiй Цiолковський, то принаймнi Головний конструктор потужних ракет, за допомогою яких людина одiрвалася од Землi та й полинула в космос. I якщо його iм'я не стало уславленим у нашi днi, то в цьому винна вiйна: Гриць Побiгай дев'ятнадцятилiтнiм юнаком загинув на фронтi. У той час єдиною вiдзнакою, яка засвiдчувала, що Гриць має справу з пiротехнiкою, була густо всiяна порохом права щока. То Гриць випробовував нове пальне для ракети, i воно загорiлося ранiше, анiж вiн встиг вiдскочити. Постраждав разом iз Грицевою щокою i курник, в якому потай од батькiв провадились дослiди, — дощенту згорiв, але то вже дрiбницi, що про них не варт i згадувати! Мати тулила до обпаленоï синовоï щоки мокру ганчiрку, тато знiмав паска: не для того, звичайно, щоб гладити ним синка по голiвцi! Але що людина не витримає, на що вона не пiде заради науки! Тож Гриць, ще не встигло як слiд охолонути мiсце, настьобане батьком, взявся робити нову ракету. Щоб вона була отака-о, щоб пiднялася аж отуди-о, а впала щоб аж отам-о! До створення ракети вiн залучив мене, Ванька i Миколу. Майже мiсяць ми так i ходили, нерозлучнi, злютованi спiльною справою. Уриваючи кожну вiльну хвилину, пробиралися в лiс, у густий молоденький сосняк, посеред якого була влаштована таємна майстерня. Там ми рiзали, пиляли, стругали, збивали, склеювали — з наших рук не сходили синяки та подряпини. I ось ракета готова. Довжелезна, iз соснини, з загостреним попереду корпусом, з короткими крилами i трубчастим хвостом. Вона нагадує нам велику стрiлу, нацiлену в небо. Гриць розвертає рейки так, щоб ракета летiла в глиб лiсу, але я заперечую: — Там як упаде — довiку не найдеш! Давай на село! — А як кому на голову? — запитує обережний Ванько. — А ти не на наше — на сусiднє давай! Гриць слухняно нацiлює рейки на сусiднє село: туди хай летить, чужих голiв нам не жаль. В ракетi — чотири склянки пороху й сiрки, перемiшаних, щоб не так швидко горiло. З вузенького сопла звисає змочений гасом гнiт. Вiн тягнеться через увесь стартовий майданчик, щоб ми, пiдпаливши, встигли одбiгти та поховатись за тим он горбом. — Ну, давай! — нетерпляче квапить Микола. Та Гриць, як i всякий справжнiй конструктор, не поспiшає: причiпливо оглядає ракету, смикає навiть за крила, перевiряючи, наскiльки вони мiцно приклеєнi. — Та годi тобi! — не витримую врештi i я, а Ванько додає: — Полетить... Як не розвалиться, то полетить. Гриць нарештi дiстає сiрники, кричить: Старт! i запалює кiнець гноту. Ми щодуху мчимо до сховища. Попадали. Притулились до землi. Завмерли. Глухими молотами гупали нашi серця, вiдлiчуючи повiльнi секунди. I коли нам почало здаватися, що гнiт давно вже погас, що ракета так i не полетить, — розколовши тишу, пролунав оглушливий вибух, i вище сосон злетiли уламки ракети... Розчарованi, пригнiченi невдачею, ми пiдiйшли до стартового майданчика. Микола покопирсав босою ногою уламок рейки, подивився презирливо на приголомшеного Гриця: — Конструктор!.. Ех, ти!.. А ще я мрiяв стати парашутистом. У той час вся наша краïна захоплювалася парашутним спортом. У кожнiй майже газетi друкувалися фото парашутистiв-рекордсменiв. Ковтаючи заздрiсну слину, ми розглядали вольовi мужнi обличчя, стрункi постатi в комбiнезонах з парашутами на грудях i на спинах. Кожен iз нас, не вагаючись, не задумуючись, стрибнув би з лiтака. Адже це так просто: потягнув за кiльце — i чекай, поки над твоєю головою снiжно-бiлою квiткою розпуститься шовк! Я не раз стрибав у мрiях. Стояв на крилi, i вiтер бив менi в груди, i пiлот махав рукою, що пора вже покидати лiтак. Але я вирiшив побити всi свiтовi рекорди i вперто показував йому пальцем у небо: — Вище! Ще вище!.. Iще!.. У пiлота аж зеленiє од страху обличчя, бо так високо вiн ще нiколи не залiтав, i тодi я, махнувши йому на прощання рукою, кидаюся головою униз. Каменем падаю до землi, не розкриваючи парашута. Кiлометр. Другий... Десятий... Двадцятий... Тридцятий... А на землi застигли люди. Не вiдриває очей Павло Степанович, завмер Вiктор Михайлович, верещать од страху дiвчата, стискає руки поблiдла Оля. А я падаю, падаю, падаю, i лише тодi, коли до землi — рукою подати, розкриваю парашут... Опускаюся посеред шкiльного подвiр'я. Вiдстiбую лямки i, нi на кого не дивлячись, прямую до Наркома Оборони, який спецiально примчав iз Москви, щоб прийняти мiй рапорт. — Товаришу Нарком, парашутист Толя стрибнув iз висоти п'ятдесят кiлометрiв! Нарком обiймає мене i дарує малокалiберку... Або ще краще: справжню гвинтiвку, шаблюку й маузер. З вiдповiдними написами на кожному з подарункiв, щоб не одiбрав голова сiльради, коли я з гвинтiвкою через плече, з шаблюкою та маузером при боцi походжатиму поважно селом. Мрiï, мрiï! Якi вони далекi од реальноï дiйсностi! Бо не благородний шовк — звичайнiсiньке полотняне простирадло, тихцем поцуплене з комода, пiшло на виготовлення парашута. Простирадло з акуратно прорiзаною дiркою посерединi, прихоплене по кiнцях вiрьовкою, що на нiй мама розвiшує сушити бiлизну, а тепер маю повиснути я. I не крило лiтака пiдi мною — дах звичайнiсiнького сарая. Натовп людей замiняє Сергiйко, а Наркома Оборони — босонога Сонька. — Стрибай! — гукає нетерпляче Сонька. — Довго ми тут стирчатимем? — Зачекай, — вiдповiдаю ïй згори. — Хай трохи стихне вiтер. Вiтер — просто зачiпка. Нiяк не можу одiрватись вiд даху. Коли б це було крило лiтака, я давно б уже шугонув униз головою, адже там не видно нiчого. А тут я бачу i цеглу, розкидану по землi, i пеньок — трохи праворуч, i смiтник — трохи лiворуч. Ану ж приземлюся на отой пеньок або стукнуся об оту он цеглину! — То я пiшла! — кричить менi Сонька. — Як надумаєшся — пришлеш Сергiйка! — Зараз стрибаю! Вдихнувши якомога бiльше повiтря, мiцно заплющую очi та й вiдштовхуюсь од даху. Чи то заплутались стропи, чи забракувало висоти, тiльки парашут не розкрився, i я штопором урiзався в смiтник! Не сигналили тривожно санiтарнi машини, не бiгли до мене санiтари з носилками: я сам вигрiбся наверх, весь у помиях, як манiя, а Сонька реготала, аж качалась по двору. Парашут ми потiм спалили. Не класти ж назад у комод простирадло з отакою дiромахою посерединi! I мама довго грiшила на сусiдку, недорахувавшись одного простирадла. Та ще Сергiй, коли ми з ним сварилися, час од часу погрожував: — А я мамi скажу... Ага! Хоч вiн же сам бiгав по сiрники, щоб розпалити вогонь, що на ньому згорiв парашут... А одного разу заманулося нам зупинити поïзд. Якось Микола прийшов до школи, шкутильгаючи на перев'язану ногу. — Де забив? — У лiсi. За мною паровозна бригада ганялася, то я на пеньок налетiв! — Чого ж вона за тобою ганялася? — А я поïзд зупинив! — Бре? — От тобi й бре! — аж образивсь Микола. I як ми до нього не приставали, нiяк не хотiв розповiсти, яким робом зупинив отой поïзд. Врештi розповiв-таки. — Стою ото я бiля котлована, аж iде товарняк. Чах-чах! — на пiдйом, важкий, вагонiв на сорок... Я взяв каменюку та — трах! — по вагону! А тодi по другому — трах! Тут вiн i зупинився. Я — навдьори, а вони всi за мною. Кондуктор попереду, за ним — машинiст, а позаду вже кочегар... Якби спiймали — на шмаття роздерли б! — Ну-у-у? — От тобi й ну! А ти як собi думаєш: це ж не пiдвода — поïзд! — I довго вони за тобою ганялися? Микола прискалив око, подивився на сонце: — Та так що з годину... Вже як другий поïзд пiдiйшов i почав тутукати, вони облишили мене та й повернулися. Цiлий день Микола ходив героєм, пригадуючи все новi й новi деталi неймовiрноï iсторiï. I ми з Ваньком, аж позеленiлi од заздрощiв, домовились i собi зупинити поïзд. Тiльки вже не вантажний, а пасажирський, щоб ганялася за нами не лише бригада, а всi до одного пасажири. Так чоловiк iз чотириста! Вiдразу ж пiсля урокiв подалися до залiзницi. Вже бiля котлована Ванько вийняв iз кишенi ганчiрочку, розгорнув, простягнув менi жменю товченоï крейди: — Маж морду! — Навiщо? — Щоб не впiзнали. Нашмарували крейдою обличчя, ще й розвернули кашкети: козирками назад, щоб зручнiше драпати лiсом. Взяли по добрiй каменюцi, стоïмо, чекаємо. — А мо' не буде? — Буде... Вiн завжди о цiй порi приïжджає... О, чуєш, уже пихкотить! Я прислухався. I справдi, за поворотом лунало глухе чахкання. Ось воно ближче... ближче... з-за повороту виткнувся паротяг, пихкаючи димом, помчав прямо на нас, тягнучи за собою зеленi вагони. Менi вже видно машинiста, що виткнувся з будки, — дивиться вздовж залiзницi. Ось вiн побачив нашi обличчя, розреготався, i так, смiючись, промчав мимо, а потiм замигтiли вiкнами пасажирськi вагони. — Кидай! — закричав вiдчайдушно Ванько. Я розмахнувся, пожбурив каменюку, щодуху метнувся до лiсу. Ванько летiв попереду, тiльки лопотiла сорочка та миготiли чорнi п'яти. Гiлки боляче стьобали по обличчю, по грудях, кущi аж трiщали, та ми зупинилися не ранiше, нiж одбiгли добрi пiвкiлометра. Стали, нашорошили вуха. Нiхто нiби не женеться. Не трiщать гiлки, не лунає сердита лайка. Тiльки чахкає, вiддаляючись, поïзд. Невже не зупинився? Почекавши ще трохи, обережно пiшли назад. — Ти ж iз кущiв одразу не витикайся! — повчав по дорозi Ванько.— Може, вони когось висадили та й од'ïхали подалi, щоб ми подумали, що ïх уже нема... А тодi — цап-царап! — та й у тюрягу! До узлiсся, зважаючи на таку можливiсть, пiдповзали рачки. Пiдповзли, довго придивлялися та прислухались. Мовби нiкого. Аж тодi обережно, готовi щомитi дременути назад, вийшли до залiзницi. Колiя була порожня. Ми, розчарованi, стояли на нiй, не розумiючи, чому ж не зупинився пасажирський поïзд. Адже цiлились ми на совiсть, та й машинiст же нас бачив... Ще раз виходили ми до колiï — пробували зупинити отой пасажирський, i тiльки даремно пробiглись лiсом. Тодi наш однокласник Петро, у якого батько працював на залiзницi, сказав: — Тю, дурнi, хiба ж так зупиняють? Так ви довiку його не зупините! — А Микола ж зупинив! — Бреше Микола, от що! Хiба ви його не знаєте? Вiн посмiявся з вас. Щоб зупинити поïзд, треба з червоноï хустки зробити прапор, стати посеред колiï та й махати, поки паровоз тобi у пузо впреться. — Еге, впреться... А як розчавить? — засумнiвався Ванько. — Ще можна салом... Натерти салом колiï — паровоз забуксує i стане. Нам припав до смаку другий спосiб, а не перший. Бо моя мама не носила червоноï хустки, у Ванька ж не було й матерi. Можна позичити хустину в Соньки, але ми боялися, що вона розплеще. Баба ж, а не чоловiк! Крiм того — справдi було трохи лячно! Добре, як машинiст не зазiвається — вчасно зупиниться. Ану ж не встигне загальмувати! Нi, салом таки безпечнiше. Безпечнiше i, мабуть, надiйнiше. У Ванька не було вдома сала: давно поïли. Хрюкав тiльки у хлiвi пiдсвинок, так його Ванькiв тато збирався рiзати аж на рiздво. У нас же вдома лежало старе сало: мама заправляла ним борщ. — Нiчого, згодиться й старе! — розвiяв нашi сумнiви Петро. Я забрав усе сало, бо його було не так уже й багато. До того ж нi я, нi Сергiйко не любили, коли мама заправляла борщ салом, нам бiльше подобався борщ iз олiєю. Не жалiючи сил, натирали ми рейки. Навiть шпали помазали шкуратками. I знову нас ждало гiрке розчарування: поïзд i не думав буксувати на рейках. Промчав мимо нас, хоч би тобi що! — А скiльки ви змазали? — поцiкавивсь Петро, коли ми другого дня стали йому докоряти. — По цiлiсiнькiй рейцi! — Ге, по рейцi! По рейцi мало... Поïзд проскочить i не оглянеться! — По скiльки ж треба? — По кiлометру, якщо не бiльше! — По кiло-ометру? Що ж ти, свиня така, зразу не сказав? Я б же оте старе сало i не переводив даремно! — Нiчого, ти не журися, — втiшив мене потiм Ванько. — Може, твоя мати ще на тебе й не подумає... От зачекай, тато заколють на рiздво кабана, тодi й два кiлометри змажемо! Так i не вдалося нам зупинити поïзда. I не тому, що на кабановi, якого заколов Ванькiв тато, бракувало сала. Просто iншi клопоти обсiли нашi неспокiйнi голови, бажання зупинити поïзд потроху вiддалилось, зникло на безкiнечних рейках часу. ТРIШКИ ПРО АЛГЕБРУ, ТОВАРIЩЕЙ ТА ГАЛИНУ IВАНIВНУ З усiх учителiв ми найбiльше боялися Павла Степановича, завпеда, що викладав у нашому класi алгебру. Високий, ставний, вiн мовчки проходив шкiльним подвiр'ям, строго поблискуючи скельцями окулярiв, i, коли це траплялося пiд час перерви, гамiр одразу вщухав, i навiть найбiльшi забiяки ставали тихi та смирнi, як тi овечки. А коли, бувало, якийсь школяр розлетиться — наскочить на Павла Степановича, учитель не лаяв, не кричав на нього. Вiн тiльки серйозно дивився на порушника спокою i коротко запитував: — Ну? I цього було досить, щоб учень вiдразу втратив увесь свiй запал. Найбiльшою карою у нас вважалося, коли викликали до Павла Степановича на розмову. Я теж кiлька разiв стояв у кабiнетi завуча: маленькiй кiмнатцi з столом, двома стiльцями та книжковою шафою. I прямо скажу, вiдчував там себе препогано. Павло Степанович мав звичку довго не помiчати викликаного учня. I чим бiльшою була шкода, тим довше тривала мовчанка. Стоïш, було, коло дверей, переступаючи з ноги на ногу в смертельнiй нудьзi, а Павло Степанович, нахиливши велику посивiлу голову, щось пише та й пише, i тiльки чутно, як рiвномiрно скрипить перо, виводячи чiткi строгi лiтери. Врештi зведе голову, гляне на тебе так, наче не вiн тебе викликав, а ти сам напросився до нього, коротко кине: — Ну? I ти, переминаючись, склiпуючи, шморгаючи, ковтаючи закiнчення слiв, починаєш белькотати про Вальку, яка пробiгала мимо тебе, i про свою ногу, яка вiзьми та й простягнися ïй на дорозi? — Ну, далi? Що ж далi. Далi вiдомо: Валька гепнулась на пiдлогу, а ти он стоïш... — Все? — запитує Павло Степанович, i глузливi вогники починають спалахувати в його очах. Ти ще бiльше похнюплюєшся, усiм своïм єством показуючи, що бiльше нiчого не маєш сказати. — Герой! Ну, герой! Бiгла дiвчина, а вiн ïй — пiднiжку! Я нiколи не думав, що ти отакий боягуз. Бо тiльки боягузи знущаються iз слабших, iз тих, хто не може дати ïм здачi. Все стискається в тобi в якийсь слизький, бридкий клубочок. Стоïш i не знаєш, куди й дiтись од сорому. Павло ж Степанович, ще трохи подивившись на тебе, так же тихо скаже: — Можеш iти! I ти виходиш од нього, ледь переставляючи ноги. Особливо оту, що через неï перечепилася Валька. I треба ж було ïй пробiгти саме повз тебе! Нiби iнших хлопцiв не було на той час у коридорi. Нiколи не кричав на нас Павло Степанович, а боялися ми його бiльше за всiх учителiв. Тож цiлком природним був мiй вiдчай, коли Павло Степанович став викладати в нас алгебру i я нiяк не мiг ïï зрозумiти. Я-то ïï розумiв, але не так, як iншi. Ну, нiяк не мiг уявити, як це можна додавати, вiднiмати, множити й дiлити не цифри, а лiтери! I коли я списував iз дошки, що A+B=C, все моє єство бунтувало, кричало, i менi хотiлося задушити кожну оту лiтеру, як найлютiшого ворога! На другий день у мене в єдиного не було виконане домашнє завдання. Я мiг би просто-напросто списати у Ванька, але отой бунтарський протест був сильнiший вiд страху одержати незадовiльну оцiнку. Павло Степанович мовчки вислухав моï плутанi пояснення, так же мовчки пiшов од моєï парти до столу. На загальний подив, вiн не розкрив класний журнал, не вивiв проти мого прiзвища незадовiльну оцiнку. Про щось хвилинку подумав, потiм, наче нiчого й не трапилося, став пояснювати наступнi правила. Тiльки пiсля дзвiнка наказав: — Пiсля урокiв зайдеш до мене. — Попаде ж тобi на горiхи! — журився разом зi мною Ванько. — Вiн тебе до смертi занукає. Коли скiнчились уроки, я несмiливо постукав у дверi завуча. — Увiйдiть! Павло Степанович, на мiй великий подив, цього разу i хвилини не тримав мене бiля дверей. — А, це ти! Ну, проходь! I коли я пiдiйшов до столу, показав на стiлець: — Ну, сiдай! Я сiв — на самiсiнький краєчок. Дивився на облiзлi, аж бiлi, носки своïх черевикiв, а всерединi у мене все стискалося в сiренький клубочок. Павло Степанович пройшовся сюди-туди по своєму тiсному кабiнетi, зупинився бiля мене, поклав на моє плече руку: — Так не виходить нiчого з алгеброю? Я наважився звести голову, подивитися в обличчя вчителя: очi його смiялися. Спалахували за скельцями веселими вогниками, i не було в них звичноï строгостi. Павло Степанович пiдсунув iнший стiлець, сiв поруч. — А знаєш, я колись точнiсiнько так не мiг сприйняти, щоб лiтерами можна було оперувати, як цифрами... А потiм алгебра стала найулюбленiшим моïм предметом. Ну, давай помiзкуємо удвох. За годину я вийшов од Павла Степановича... Та де вийшов — вилетiв! Ушкварив таким галопом, що мало не збив iз нiг Ванька, який терпляче чекав на мене. — Ну, що? Що вiн там тобi сказав? Я ухопив його кепку за козирок, насунув ïï йому аж на очi, закричав щосили на вухо: — А плюс Б дорiвнює С! З того дня Павло Степанович не здавався менi таким суворим, як ранiше. Хоч поважав я його вiд того не менше. А от нашого класного керiвника Вiктора Михайловича ми зовсiм не боялися, зате дуже любили. Прямо-таки жити без нього не могли! Вiн-то без нас ще мiг би прожити, а ми без нього — нiяк! Я вже говорив, що Вiктор Михайлович був дуже молодий. I, незважаючи на оту свою молодiсть, вiн зовсiм не ганявся за напускною солiднiстю, як це робила бiльшiсть молодих учителiв. Вiн був нам скорiше старшим товаришем, анiж строгим керiвником, i тому в нас майже не було од нього таємниць. Пам'ятаю, як взимку, на великiй перервi, наш п'ятий Б воював iз шостим А. Нас було менше, i шестикласники, незважаючи на нашi вiдчайдушнi зусилля, зламали наш опiр та й погнали з поля бою. — Ур-р-а! Ми ганебно втiкали, а нам у спини, в потилицi гупали снiжки ворожих воякiв. Тодi Вiктор Михайлович, який стояв саме на ганку, не витримав. Скинув пальто, метнувся нам навперейми. — Ану, хлопцi, за мною! Схопив грудку снiгу i перший побiг назустрiч ворожому вiйську. Тепер уже наше ура лунало над полем бою. Кричали ми так грiзно, бiгли за нашим учителем так дружно, що шестикласники пiсля короткоï, але лютоï сутички кинулись навтiкача. — Стiйте, хлопцi, лежачих не б'ють! — пiдняв Вiктор Михайлович руку, коли ми, загнавши ворогiв у примiщення, поривалися добити ïх у коридорi. Розчервонiлi, гордi, поверталися ми з великоï перерви. I як же ми пишалися нашим керiвником! З яким захопленням дивились на нього! Такого ж червоного, як i його учнi, з нiг до голови залiпленого снiгом. Бо шестикласники, одбиваючись, у першу чергу намагалися поцiлити в нашого командира. От який наш Вiктор Михайлович! Дуже подобалось нам i те, що вiн нiколи не звертався до нас iз ненависним, остогидлим нам словом дiти. Воно, оте слово, принижувало нашу гiднiсть. Бо як полоти чи копати город, носити воду, рубати дрова, пасти худобу, прибирати в хатi, так ми вже не дiти, ми вже дорослi, нас уже й женити пора й вiддавати скоро замiж. А як у класi, за партою, так — дiти! Особливо допiкала нам отими дiтьми учителька росiйськоï мови та лiтератури Варвара Iванiвна. Здравствуйте, дети, тише, дети, дети, будьте внимательны, кто скажет мне, дети, когда родился Пушкин... Дети, дети, дети,— так i сипалося з ïï вуст. I одного разу ми змовились мовчати, коли вона буде називати нас дiтьми. — Здравствуйте, дети! Ми стоïмо i нi пари з вуст. Варвара Iванiвна, що звично розiгналась до столу, зупинилася, вражена. ïй, мабуть, здалося, що вона просто не почула нашоï вiдповiдi. — Дети, здравствуйте! Ми й далi затято мовчимо. По обличчю вчительки поповзли червонi плями. — В чём дело, дети? Почему вы молчите?.. Ваня Петренко, отвечай мне, в чём дело! Вона завжди зверталась до Ванька, коли траплялася якась подiя в класi. Чомусь була переконана, що мiй товариш причетний до всiх витiвок. А все — Ванькова чесна натура. Нiколи не може змовчати, завжди так i вискочить iз своïм дурним язиком. Якось ми писали диктант. З росiйськоï мови. — Полы сыры, — диктувала нам учителька. — Написали, дети? Банько, червоний як рак, пiдняв руку. — В чём дело, Петренко? — Варваро Iванiвно, я цього не буду писати! — Почему? — Бо воно соромiтне... Так i зiрвався диктант через Ванькову заяву. Ми давилися смiхом, хихотiли, пiдштовхували один одного лiктями, показуючи отi злощаснi два слова, що на них звернув свою цнотливу увагу Ванько, i наробили стiльки помилок, що у Варвари Iванiвни аж волосся сторч стало! Вiдтодi Варвара Iванiвна завжди з певною пiдозрою ставилась до Ванька: чи не викине вiн чергового коника! Тож не дивно, що зараз учителька в першу чергу звернулась до Ванька: — Отвечай же, Петренко! Ванько зiтхнув, звiв на вчительку чеснi очi: — Варваро Iванiвно, ми вже не дєтi! — Кто же вы? — вражено запитала Варвара Iванiвна. — Ми товарiщi! Я й досi дивуюся, як у Варвари Iванiвни вистачило педагогiчноï витримки не розреготатися, дивлячись на деяких товарищей, що стояли за партами — от горшка — два вершка! Однак вона не розсмiялася, навiть iскорцi смiху не дозволила пробитись на своï очi. Вона тiльки трохи помовчала, а потiм серйозно сказала: — Хорошо, быть по сему: я к вам буду обращаться, называя вас товарищами... А вы знаете, что такое товарищ? Какие большие, неимоверно большие обязанности накладывает это слово на тех, кого так называют? И что нужно делать, чтобы быть достойным этого обращения? Ибо слово товарищ произносили, обращаясь к великому Ленину. С этим словом шли под пули, под пытки, на смерть бойцы революции, герои гражданской войны. Слово это помогало возводить Днепрогэс и Магнитку, преобразовывать нашу великую Родину... Вот что значит — товарищ, товарищи дети! Як зачарованi, слухали ми вчительку — боялись дихнути. I спасибi вам, Варваро Iванiвно, що ви не розгнiвались на наш отой вибрик, не кричали, не кликали директора або Павла Степановича. Спасибi за те, що, скiнчивши запальну промову свою, ви серйозно звернулися до нас: — А теперь — здравствуйте, товарищи! Задзвенiли шибки, стеля здригнулась од нашого здравствуйте! I принаймнi весь той навчальний рiк ми вели перед по успiшностi з росiйськоï мови та лiтератури. До того нас зобов'язувало горде, високе слово товарищ... Вiктор Михайлович, звертаючись до нас, називав не дiтьми, не товаришами, а просто хлопцями i дiвчатами, як своïх молодших друзiв. I, ïй-богу ж, це страшенно подобалось нам i нiскiлечки не пiдривало його авторитет! А як вiн умiв нас запалити, зацiкавити найнуднiшою, здавалося б, справою! Пригадую, як ми, старшокласники, пiд час жнив ходили збирати колоски. Виходили на колгоспне поле дуже врочисто: в колонах, клас за класом, пiд червоним прапором, директор i завуч — попереду, учителi — збоку, кожен бiля свого класу. На краю скошеного поля, всiяного копами, зупинялися, i директор, витерши хустиною змокрiлого лоба, звертався до нас iз коротенькою промовою. Потiм до нас пiдходив бригадир — дядько Iван, Миколин батько, i розводив нас по полю. — Так, значиться, так: щоб не лишилося пiсля вас жодного колосочка! Ясно? — Ясно! — кричали ми врiзнобiй. Вiктор Михайлович з таємничим обличчям помахав нам рукою, скликаючи до себе. — Знаєте, що кажуть про нас семикласники? Що нас не треба було i в поле виводити, бо ми ще не доросли колоски разом з ними збирати... То що будем робити? Микола, не довго думаючи, запропонував упiймати хоч одного семикласника i оддухопелити. — Нi, так не годиться, — заперечив Вiктор Михайлович.— Побити ïх треба, але не одного, а всiх... I не кулаками ïх треба бити... — Кийками? — здогадався Ванько. — Колосками, а не кийками! От вони хвастають, що сильнiшi од нас. А ми давайте гуртом дружно вiзьмемось та й назбираємо бiльше од них колоскiв. Ну, як, згода? — Згода! Згода! — закричали ми, вимахуючи торбинками. — Тiльки без галасу! Петренко, куди побiг? Я ще не все вам сказав. Про Гавроша читали? — Читали! Читали! — От i уявiть, що кожен iз вас — Гаврош. А семикласники — буржуйськi вiйська. Колоски ж — розсипанi по полю набоï. Кожен зайвий колосок — це пострiл у ворога з боку комунарiв, що засiли на барикадах. I чим бiльше ви назбираєте отих набоïв, тим повнiшою буде перемога Паризькоï комуни над ворогом... Ясно? — Ясно! Ясно! — А раз ясно, то — вперед! — Гур-р-ра! I двадцять дев'ять гаврошiв, войовниче вимахуючи торбинками, кинулися на стерню... В той день наш клас здав найбiльше колоскiв. Назбирали ми ïх стiльки, що вистачило б на всiх семикласникiв району. А що ж! Хай знають, як-то ми не доросли, буржуï задрипанi, хай не лiзуть воювати паризьких комунарiв! Навiть Павло Степанович, здивований, допитувався у нашого керiвника: — Чим ви ïх так запалили, Вiкторе Михайловичу? Зiбрати удвоє бiльше колоскiв, анiж семикласники! Вiктор Михайлович так i не виказав нашоï таємницi. Як я не продав йому Соньки. Бо Сонька зiбрала набагато бiльше колоскiв, анiж кожен iз нас, п'ятикласникiв. Знаючи добре Соньку, я нiяк не мiг повiрити, що тут обiйшлося без хитрощiв. Приставав до неï, поки вона не витримала: одвела мене набiк та й показала ножицi. — Ну й що? — витрiщився я на зовсiм не польовий iнструмент. — Чик-чик! — клацнула Сонька ножицями та й показала на копи. — Ти копи обстригала?! — Не кричи, дурню! — засичала Сонька сердито. — А як помiтять — знаєш, що нам буде? — перейшов я на шепiт. — Нiчого не буде! — заперечила Сонька. — Хiба я така дурна, щоб на нашiй половинi стригти! Я он отi, що в семикласникiв... Бiльше я не цiкавився: користується Сонька ножицями чи нi. Мабуть, користується, бо якось дядько Iван, коли почали звозити копи, бiгав по полю, кричав та допитувався, яка то тварюка пообстригала снопи, як пiд час голодовки. Що якби вона йому попалась до рук, то вiн iз неï i шкуру спустив би! Але я i тут не виказав Соньки. Бо не хотiв, щоб дядько Iван злупив iз неï шкуру. А потiм: не собi ж збирала отi колоски Сонька, не за себе вболiвала душею, коли стригла снопи, а за п'ятий Б — за нашу перемогу над ворогом! Приïхавши до нашого села, Вiктор Михайлович поселився у Миколиних батькiв — займав невелику кiмнату, що виходила вiкнами в садок, i ми знали про кожен крок нашого вчителя. Як вiн рано встає, робить зарядку, як обливається потiм холодною, прямо з колодязя, водою, а взимку обтирається снiгом. Що вiн ïсть, i як йому Миколина мати все пiдсипає в тарiлку, бо вас же захарчували на мiських тих харчах, там i поïсти як слiд не дадуть, — все ми знали про Вiктора Михайловича, навiть те, з чим вiн крився од усiх: що Вiктор Михайлович безнадiйно закоханий у Галину Iванiвну. Правда, вiн не смикав ïï за коси, не штовхав у спину, не давав ïй пiднiжку i навряд чи наважився б узяти заради неï жабеня до рота, але й без цих видимих знакiв уваги нам було як божий день ясно, що Вiктор Михайлович не може i дня прожити без Галини Iванiвни... Першими помiтили це нашi дiвчата. Помiтили та й почали перешiптуватись помiж собою, страшенно гордi тим, що вони знають щось, невiдоме нам, хлопцям. Але хiба жiнота створена для того, щоб зберiгати секрети? Тож не минуло й дня, як i друга, чоловiча, половина п'ятого Б була втаємничена в сердечнi справи нашого керiвника. З того дня, як наш клас дiзнався про сердечнi справи Вiктора Михайловича, нас дуже цiкавило все, що протягом минулоï доби сталося помiж нашим керiвником та Галиною Iванiвною. — Вiктор Михайлович провiв Галину Iванiвну пiсля школи додому!.. — Галина Iванiвна чомусь розсердилась на Вiктора Михайловича!.. — Учора вони помирилися!.. Десятки пар уважних очей пильнували Вiктора Михайловича та Галину Iванiвну. Очей, вiд яких нiщо в свiтi не може сховатися. Потiм на безхмарному горизонтi стосункiв Вiктора Михайловича та Галини Iванiвни з'явилася третя постать, i весь наш клас аж закипiв од благородних ревнощiв. Цiєю постаттю став один iз аристократiв нашого села, визнаний ватажок паруботи машинiст паровоза Федiр Бурлака. Та не просто собi машинiст, а уславлений рекордсмен, фото якого друкувалося навiть у районнiй газетi. Ми на власнi очi бачили ту газету i портрет Бурлаки на першiй сторiнцi, так що тут не було вже жодних пiдробок. Дiзнавшись, що у Вiктора Михайловича появився такий грiзний суперник, ми не на жарт стривожились. Та й де ж не тривожитись, коли нiхто у нашому селi не мав таких блискучих, iз рипом чобiт, такого синющого галiфе, таких червоних сорочок iз справжнього оксамиту, що аж очi вбирали, виглядаючи з-пiд чорного, теж нового-новiсiнького пiджака! А коли додати ще й кепку iз наймоднiшим куцим козирком, ще й з гудзиком зверху, та високий зрiст, та широкi дужi плечi, то не диво, що не було в нашому селi дiвчини, яка потай не зiтхала б за ним! До того ж Федора Бурлаку завжди обирали в президiю всiх урочистих зборiв, i вiн сидiв по праву руку од голови сiльради, партизана громадянськоï вiйни дядька Андрiя. А Вiктора Михайловича не обирали нi разу. Вiктор Михайлович скромно стояв десь позаду i не мiг похвастатись нi модною кепкою, нi оксамитовою сорочкою, нi отакими блискучими, як чорнi дзеркала, чобiтьми iз рипом. Були, правда, у нього новi штани, але куди тим одним-однiсiньким штаням до багацького вбрання Федора Бурлаки! Тож зрозумiла зажура, яка оповила увесь п'ятий Б, коли ми дiзналися, що Федiр Бурлака став упадати за Галиною Iванiвною. Кожен день приносив нам усе тривожнiшi вiстi: — Учора вони проводжали Галину Iванiвну вдвох... — Федько хвастався хлопцям, що вiн одшиє Вiктора Михайловича... — Галина Iванiвна, коли прощалася, то Вiктору Михайловичу тiльки тицьнула долоню, а Федьковi всю руку подала... Бiдний наш Вiктор Михайлович! Вiн марнiв, худ на очах, i щоранку вже не одне — двоє вiдер води виливав на себе! Коли ж ми дiзналися, що Галина Iванiвна, прощаючись, подала Федьковi аж двi руки, а Вiктор Михайлович узявся за третє вiдро, наш терпець увiрвався. Ми вирiшили, що настала пора рятувати нашого вчителя. — От тiльки як? — хвилювались дiвчата. — А це вже наша справа! — вiдрубали ми. Не день i не два ламали голову, що маємо робити. Найбiльш рiшучi пропонували розiбрати рейки, коли Федько гнатиме свiй паровоз; iншi хотiли пригостити його з-за тину дрючком, щоб вiн i дорогу забув до Галини Iванiвни. Але по тверезому роздумовi ми вiдкинули обидва варiанти. Бо попробуй вгадати, яким саме паровозом ïде Федiр Бурлака! I потiм: розiбрати колiю — за це знаєте, що буде?.. То кому ж охота сидiти у в'язницi. З-за тину дрючком — теж не випадало. Добре, як уцiлиш вiдразу по головi та зiб'єш iз нiг. Ану ж промахнешся! Куди тодi од нього втечеш? То ж то й воно!.. Виручили нас, самi того не вiдаючи, артисти мiського театру, що приïхали в наше село: давали виставу. Ще заздалегiдь по всьому селу розклеïли величезнi афiшi, в яких повiдомлялося, що буде показана п'єса Iвана Франка Украдене щастя i що квитки можна придбати в крамницi — у крамаря дядька Матвiя. Квитки отi були дорогенькi, не по наших дiрявих кишенях, i нам лишалося тiльки спостерiгати, як дядько Матвiй одриває довгi смужки паперу з друкованими лiтерами, що повiдомляли, яка саме буде вистава i коли вона розпочнеться. — Голова сiльради аж п'ять квиткiв узяв! — А Павло Степанович три... — Ïм то можна. У них грошей — кури не клюють! Врештi дiждались, коли до крамницi зайшов i Вiктор Михайлович. — Купив... Два купив... Для себе i для Галини Iванiвни... А згодом були приголомшенi ще однiєю вiстю: — Федiр Бурлака теж два квитки взяв! Отут ми й зрозумiли, що суперники, як то кажуть, один одному кинули своï рукавички. Що вiд того, чий квиток вiзьме Галина Iванiвна, залежить подальша доля нашого класного керiвника. Пiсля урокiв ми, хлопцi п'ятого Б, зiбрались на таємну нараду. Ми вже знали, що нам робити, лишилося тiльки уточнити деякi деталi. — У кого сидить квочка на яйцях? — запитав Ванько. Майже всi пiдняли руки. — Щоб кожен принiс по бовтуну! Того вечора по всьому селу кричали квочки. Потiм кричали матерi, допитуючись, яка це бiсова личина лазила по яйцях, що потовкла половину. А другого дня, перед уроками, ми знову зiйшлися за школою в бузинi. — Принесли? — Принесли. — Викладайте! Хлопцi — хто з-за пазухи, а хто з кишенi — почали дiставати бовтуни. Ванько трусив кожну крашанку над вухом — провiряв, чи колотиться. — Сiмнадцять, — сказав вiн задоволено. — Досить... Хай менi тепер голову вiдiрвуть, якщо Галина Iванiвна хоч пiдступиться до нього! В суботу, ще не зайшлося й на вечiр, ми засiли за тинами по обидва боки вузенькоï вулицi: так боялися прогавити Федька. Сидiли довго i вже почали побоюватись, що Бурлака пiшов iншою вулицею, як Ванько, що стояв у дозорi, махнув кашкетом i побiг у наш бiк, згинаючись: — Iде! Ми поприлипали до тину. Вулицею, порипуючи начищеними чобiтьми, наближався Федiр Бурлака: синє галiфе, червона сорочка, чорний пiджак ще й рiжечок бiлоï хустки, що вигляда з нагрудноï кишенi. На головi ж — наймоднiший кашкет iз коротким козирком та гудзиком. Федiр все ближче й ближче, i затисненi в наших руках бовтуни аж мокрiють од поту. Ось вiн уже за п'ять крокiв од мене... за три... Де ж Ванько? Чого не подає команди? — Вогонь! — лунає вiдчайдушний крик Ванька. Федiр повернувся на той голос i дiстав бовтуном прямо межи очi. I не встиг пiднести руку, як злива бовтунiв полетiла в нього: у спину, груди, у голову — за якусь мить вiн перетворився на смердючий розчавлений бовтун. Ми не стали чекати, поки Федiр продере своï очi, — чимдуж побiгли до клубу. Там уже стояв Вiктор Михайлович. Схудлий, змарнiлий, але такий нам дорогий, що ми пiшли б за ним у вогонь i У воду. Тримав у руцi два квитки, виглядав Галину Iванiвну. Як нам хотiлося пiдбiгти до нього й сказати, щоб вiн не тривожився! Що його супротивниковi зараз не до вистави, не до Галини Iванiвни. Кожен iз нас знав, як гидко смердить розбитий бовтун. Один-однiсiнький! Бурлацi ж ïх дiсталося аж сiмнадцять! — Iде! Вiктор Михайлович теж побачив Галину Iванiвну. Зрадiло замахав до неï квитками, наче перепустками до раю, поспiшив ïй назустрiч. Вони про щось розмовляли, i Галина Iванiвна раз по раз поглядала в той кiнець, звiдки мав появитися Федiр Бурлака. Потiм на ганок вибiг розпатланий Гриць — наш завiдуючий клубом. Вiн махнув рукою, домагаючись тишi, закричав: — Громадяни, котрi мають квитки, прошу заходити! Зараз починається вистава! Галина Iванiвна востаннє глянула в той бiк села, де саме одчищався од бовтунiв Бурлака, гордо струснула красивим волоссям i подала руку Вiкторовi Михайловичу... За мiсяць вони справляли весiлля. I ми там були, мед-пиво пили: по вусах текло, а в рот не попало. ЯК Я РОЗБАГАТIВ Батьки нашi були скупими на ласку, обережними на похвалу. Бувало, поведуть тiльки шорсткою долонею по головi або зронять слово-друге, та й усе. Саме життя робило ïх такими, важка виснажлива праця коло землi, яка вимагала рук та рук, не гребуючи й нашими, дитячими. Може, тому вони частiше нас лаяли, анiж хвалили, бо зайва похвала тiльки псує дитину, а лайка не шпичка — в боку не застряне, в одне вухо влетить, а в друге вилетить, i за одного битого двох небитих дають. Тож коли б справдi десь появився ринок, на якому обмiнювали б дiтей за оцим прейскурантом, — нашi батьки могли б стати найбагатшими у свiтi людьми: за кожного з нас давали б щонайменше по десятку небитих дiтей! Хоча: чого вони вартi, отi зроду-вiку небитi, нелаянi дiти? Пам'ятаю, як нас, уже шестикласникiв, лаяла тiтка Одарка. Нiчого ми ïй, здавалося, такого й не зробили: потолочили тiльки краєчок огудиння, коли шукали огiркiв, а тiтка Одарка репетувала так, наче ми ïй сплюндрували весь город: — А щоб же вас i земля не носила! Та бодай би вам руки-ноги покорчило! Щоб же ви подавилися отими огурками, нечестивi ви душi! I хоч залягли ми в такому високому та густому картоплиннi, що годi було нас i знайти, тiтка Одарка назвала всiх до одного, наче ми були перед нею як на долонi: — Бачу, всiх бачу, i не ховайтесь! I тебе, Миколо, бачу, клятий ти сину, — покiнчиш своє життя на шибеницi! I тебе, Йване, бачу, — горiтимеш ти у вогнi! I тебе, Только, хоч ти думаєш, що як син учительки, то тебе вже й не видно! Лежи, лежи, ïж моï огiрочки: прийде час — вороги тебе отак ïстимуть! Гризтимуть до маслакiв — i кричати не дадуть! Ми лежали, причаïвшись, у картоплиннi, не радi уже й огiркам; лежали й не вiдали, що пророкування тiтки Одарки здiйсниться повнiстю, тiльки набагато пiзнiше. Партизана Миколу повiсили фашисти в сорок другому. I як же голосила постарiла тiтка Одарка над Миколиною домовиною, коли фашисти дозволили його зняти з шибеницi та поховати! Як проклинала отих душогубiв, що змайстрували шибеницю для Миколи! — Та щоб же вам i землi рiдноï не побачити, щоб же вас i дiточки рiднi прокляли! Щоб же вас покорчило, покрутило та ще й об землю вдарило! Долетiли до неба i цi прокльони тiтки Одарки: корчило, крутило, било об землю фашистiв, аж поки вся ота загарбницька армiя благополучно сконала пiд ударами наших воïнiв. Ванька теж не минула лихая година, напророчена тiткою Одаркою. Горiв мiй товариш аж двiчi в пiдбитому лiтаковi, та обидва рази рятувався на парашутi. Мене ж не раз заходжувалися гризти отi добрi люди, що ïм ïсти не дай — дай тiльки зiпсувати комусь життя! Насланi ще з дитячих рокiв тiткою Одаркою, вони час вiд часу беруться за мене, i тодi я проклинаю той день, коли менi здалося, що огiрки на чужому городi смачнiшi од власних. Так що дорогенько обiйшлися нам огiрки тiтки Одарки. Та що поробиш: за чим iшли, те i знайшли. За чим стрибали, те i впiймали... А поки що ми лежимо в картоплиннi i, принишклi, слухаємо, як батькує нас тiтка Одарка. Доïвши останнiй огiрок, Ванько шепоче: — Давайте утiкати. Бо вони i до вечора ротяру свого не затулять! I перший рачкує з городу, припадаючи до землi. Ми повземо за ним. Нам страшенно цiкаво вибиратися отак iз картоплиння, бо кожен iз нас уявляє себе на вiйнi, i не прокльони тiтки Одарки — ворожi кулi свистять над нами! — Повзiть, повзiть!.. Щоб ви довiку по землi отак повзали!.. — Ну й лаються! — аж головою крутить Ванько. — А ти мовби уперше чуєш? — глузливо питає Микола. — Забув, як вони минулого року з тiткою Варкою воювали? Ми з Ваньком заперечуємо: де ж забути оту триденну виставу! Того року в тiтки Одарки викохались на городi гарбузи — на подив усьому селу. Величезнi, як кабани, такi, що не кожен чоловiк i пiднiме. Люди спецiально заходили дивитися на оте чудо, в тiтка Варка, яка жила по сусiдству, аж зеленiла од заздрощiв. — Ото ви думаєте, що там без нечистоï сили обiйшлося? Та вона ж сама — вiдьма: бiгає щоночi на ферму колгоспнi корови доïти! Не дарма ж нашi доярки як не тужаться, а надоюють найменше молока у районi! Люди, звичайно, як люди: вiднесли отi всi слова тiтцi Одарцi у вуха. — Сама вона вiдьма! — вiдповiла розпалена тiтка Одарка. — Я молоко дою, а вона кров iз колгоспних свиней кожноï ночi спиває. Через те вони в нас од вiтру хитаються! Не дарма ж у неï такi губи червонi! Саме тодi, коли мiж сусiдками наростала глуха ворожнеча, хтось уночi, мабуть, парубки, перекотив найбiльшi Одарчинi гарбузи на город тiтки Варки. Вийшла тiтка Одарка вранцi надвiр: очам своïм не повiрила. За одну нiч гарбузи поменшали наполовину. Ну й було ж потiм крику! Ще зроду-вiку наше село не чуло такоï сварки! Я саме читав, як до хати влетiв захеканий Ванько: — Побiгли! — Куди? — Та швидше, бо там тiтка Одарка i тiтка Варка водою обливаються! Хоч як швидко бiг за Ваньком, а тiток уже не застав. Побачив тiльки величезну калюжу, так немовби пройшла добряча злива. А жаль! Бо кажуть, що то було цiкаве видовисько, коли вони зiткнулися бiля колодязя та й почали обливатись водою! Витягне тiтка Одарка повне вiдро — плюсь на суперницю! А та ïй у вiдповiдь — вiдро на голову! Тож я тiльки побродив по калюжi та й усього... Вибравшись iз картоплиння, ми бiгцем по кукурудзi та й на вулицю — подалi од бiди. Врятувалися. Постояли, прислухались, чи не бiжить тiтка Одарка за нами, та й рушили на вигiн, що в центрi села, бiля крамницi. Вигiн — величезний i весь порослий густим шпоришем. Оточений з усiх бокiв садибами, вiн майже нiколи не бував порожнiй, особливо весною та влiтку. Як тiльки почне свiтати, через нього, мимо крамницi, простують поодинокi постатi з цигарками в зубах. То бригадири, ïздовi та конюхи починають сходитись на колгоспний двiр. I коли глянути збоку, то так i здається, що кожен iз них несе до колгоспу вогник, пильнуючи, щоб вiн не погас. Вогники отi — залишки вчорашнього трудового дня, розносили вони учора обережно по своïх хатах та й плекали всю нiч, щоб не погасли, а тепер поспiшають розпалити новий день. I як вони його запалять, так i люди працюватимуть. Охоче чи з неохотою, весело чи похмуро, з пiснями чи мовчки. А бiля крамницi стрiча ïх дiд Оксентiй — нiчний сторож. Пiзнає ïх, ще невидимих, по кроках, по вiдкашлюванню, гукає: — Це ти, Василю? Щось ти припiзнився сьогоднi: Михайло вже пройшов! — Давно? — Та не так, щоб i давно, а щоб не збрехати, вважай, що з годину тому... Дiдова година, як у декого — верста: з гаком i без гаку, залежно вiд настрою. Коли дiд голодний, а дочка все не ставить на стiл, тодi дiд кричить: — Ти довго будеш монятись?! Сто годин зернятка макового в ротi не мав, а вона наче мертва! Коли ж дiд ситий та ще люлька в зубах, тодi його година стає довжелезною, як од землi до неба. — Тату, ви довго спиною хату пiдпиратимете? Iдiть уже вечеряти, бо вам же скоро до крамницi! — Хiба? Ти диви, як летить час! Я думав, що iще й пiвгодини не пройшло вiд обiду, а воно уже й дня катма! Дiд Оксентiй з усiма на ти: i з малими, i з дорослими. Бо вiн — найстарiша в селi людина. Уже давно забув, коли й народився. Як був перепис, то намучились iз ним: нiяк не могли встановити року народження. — Ото точно пам'ятаю, що в тому роцi страшенна посуха була. Твiй прадiд, Андрiю, тодi ще був отаким-о... — То це ще за крiпаччини, дiдусю? — намагалася уточнити Галина Iванiвна, яка заповнювала листки по перепису. — Дурний пiп тебе хрестив, от що! — розсердився дiд.— Не за крiпаччини, а ще за вольноï козаччини!.. От!.. Нам же дiд здавався вiчним. Вiн народився, мабуть, разом iз сонцем, землею, повiтрям i водою i так же вiчно буде жити, як i вся природа, що оточує нас. I не раз збиралися ми довкола нього: послухати давнiх, аж сивих од часу iсторiй. Одна бiда: останнiм часом дiд Оксентiй став втрачати пам'ять i частенько розпочинав про одне, а потiм збивався на iнше. — Так ви ж не про це починали! — кричимо тодi йому. — А про що? — Про пана! — Про пана? Та нащо його, поганця, i згадувати, як на його могилi й чортополох не росте! Як заховали, то посiпаки i тi потай хрестились од радостi... Стрiвши сонце, дiд Оксентiй перевiряв, чи цiлi замки, а тодi вже повагом сунув додому. Ходив завжди у величезних чоботях, у кожуховi й шапцi, яких не скидав навiть у найбiльшу спеку, чим i викликав найщирiше наше захоплення. Пiсля того, як дiд забирався додому, на вигонi все частiше появлялися люди: спершу чоловiки, жiнки, а потiм уже й дiтвора. I чим вище пiдбивалося сонце, тим бiльше повнився наш вигiн людьми, що стiкались до нього, як весiннi струмочки. Заходило сонце, i людей ставало все менше та менше. А коли зовсiм темнiшало, то знову появлявся бiля крамницi невсипущий дiд Оксентiй. На свята всiєю школою приходили ми сюди на демонстрацiю: стояли довкола дошаноï трибуни, колись пофарбованоï у червоне, а тепер вицвiлоï, аж бiлоï, слухали довжелезнi промови дядька Андрiя про свiтову буржуазiю та про першу в свiтi робiтничо-селянську державу. Тут же приймали нас у пiонери, i я й досi пригадую, з якою гордiстю стояв на трибунi, коли сам директор школи пов'язував довкола моєï шиï червону пiонерську краватку: менi тодi здавалося, що на мене дивиться все село. Пам'ятаю, як, повернувшись додому, все заглядав у люстро, милуючись обновою, та так iз нею й лiг у постiль: гарячою щокою на шматочок оксамитового вогню. Найкраще на нашому вигонi на початку весни. Пiзнiше, влiтку чи восени, ми не дуже часто буваємо тут: нас манять рiчка, лiс, луки. А от коли поступиться зима, пригрiє добре сонце, так ми вiдразу ж бiжимо на вигiн. Тут найшвидше тане снiг, прогрiвається земля, витикається молода трава. Вона така пружна в отi першi пiсля зимовоï сплячки днi, що бiжиш по нiй, а вона мовби й не пригинається. Тож вигiн завжди перший звiльняється од снiгу. Вулицями дзюркотять ще струмки, а тут уже сухо, i ми, поскидавши остогидлу зимову взувачку, бiгаємо босонiж, аж лопотить! I яка неймовiрна насолода: вiдчувати пiдошвами дотик прохолодно-ласкавоï землi! Нинi, коли я дивлюся на мiських дiтей, менi стає ïх жаль: взимку i влiтку ïхнi ноги закутi в черевики. Навiть пiд час лiтнiх канiкул, виïжджаючи на дачi в село або в пiонерськi табори, вони бiгають взутi. Бiднi, обкраденi дiти! Що вони знають про дотик землi! Про росу, яка щедро оббризкує ноги, коли раненько встати та й пробiгтися по зарослому шпоришем подвiр'ю. Про лугову оксамитову травицю, яка так нiжно лоскоче пiдошви. Про приємну прохолоду лiсових стежок, що в найпекучiшi днi остудять твою напечену шкiру. Про м'який, нi з чим незрiвнянний дотик пилюки на збитiй дорозi, яка так i пурхне з-пiд нiг, розтечеться легенькими хмарками! А мокра пiсля дощу земля? А веселi калюжi, якi щойно аж кипiли од рясного крапловиння, були каламутнi, аж сивi, а тепер яснi та блакитнi, i в кожнiй полощеться сонце? Удариш по ньому ногою — воно так i бризне, так i розсиплеться на скалки, а потiм потихеньку збирається докупи i — дивись — за хвилину, за двi знову плещеться у водi, знову виблискує, знову смiється, безтурботно i весело! Бо сонце не можна вбити, воно вiчне. Як вiчна земля, i небо, й зiрки, i наша радiсть веснi. Ми ганяємо босонiж, i матерi не бiгають за нами, не кричать, щоб ми зразу ж повзувалися, а то захопимо нежить. Але не тiльки ми виходимо на вигiн ранньою весною: щонедiлi вiн аж кипить од люду. Жiнки та старшi чоловiки й дiди сiдають на колодки, попiд тинами, що оточують вигiн. Колодки тi лежать з давнiх-давен, вони аж повростали в землю. Вичовганi до блиску не одним поколiнням, вони вже давно втратили дерев'яний свiй вигляд: здаються кам'яними. Тому ïх не брали нi негода, нi шашiль. Колодки тi були одним з найiстотнiших атрибутiв нашого села: односельцi моï не уявляли собi вигону без колодок. Якось дядько Андрiй оголосив на зборах, що вiн хоче прибрати ïх геть: дуже вже вони псують площу, не пасують до червоноï, щойно спорудженоï трибуни. Однак йому так i не вдалося здiйснити свiй намiр, переконати односельчан: люди уперлися всi як один, ïх навiть не спокусила обiцянка голови сiльради поставити натомiсть лавки iз спинками, як у районному парковi. I колодки так i лишились на мiсцi... Тож лiтнi чоловiки й дiди розсiдалися на колодках — хто з люлькою, а хто i з цигаркою — вели непоквапнi розмови. А окремо мостилися жiнки. Вони теж розмовляли, швидше й голоснiше од чоловiкiв, та нiколи не лаялись, бо колодки — не мiсце для сварки. В нас так i велося: як вийдуть двi жiнки, що досi ворогували помiж собою, на колодки, то так i знай: вже помирилися. У недiлю нашi баби та матерi сидять собi тихо-мирно на колодках, розмовляють, а деякi й ськаються. Ськати вже давно нiчого, бо щез iз нашого побуту отой звiр, що за ним столiттями полювали з гребiнцем та нiгтем, i наш сiльський фельдшер, старенький уже Митрофан Гордiйо-вич, не раз пробував вiдмовити жiнок од тiєï поганськоï звички: — Не дай боже, наскочить начальство: як я його переконаю, що у нас останню вошу ще три роки тому вбили? Жiнки слухати слухали, а ськатись не кидали. Розпускали коси, клали одна однiй на колiна голови, перебирали волосся. Мабуть, тому, що просто приємно подрiмати на колiнах подруги пiд тиху, мирну розмову. Сам же вигiн належав молодим чоловiкам, парубкам i нам, пiдлiткам: ми грали в квача. Для цього треба мати замашну битку, м'яч, гостре око, меткi руки, швидкi, як вiтер, ноги i, головне, товсту, як у воляки, шкiру. Бо якщо на тобi тендiтна шкiра, то краще й не сунься: як поцiлять м'ячем, то й шкiра трiсне. Тепер м'ячi зовсiм не такi, як були в тi часи. Теперiшнi гумовi, надувнi, легкi — для справжнього квача не пiдходять. Тi ж м'ячi виготовлялися з кiнськоï шерстi, вимоченоï добре у водi, а потiм обшивалися телячою шкiрою. Твердющi, як камiнь, важкi, як свинець, вони обпiкали долонi, коли спробуєш ухопити, а як уцiлять отаким м'ячем по спинi чи по ребрах, то вже походиш iз синяком. Зрозумiло, чому ми, пiдлiтки, грали в квача окремо вiд дорослих: вони нас просто-напросто покалiчили б. Були такi вмiльцi, що як ударить битою, як пустить м'яч свiчкою, то не кожен наважиться його й ухопити. Вiд такого втiкай не втiкай, все одно влiпить м'ячем прямо помiж лопатками. Так приварить, що й дух заб'є i в очах потемнiє! Але як би не вдарили — не смiй ображатись чи, не дай боже, скривитися: засмiють! Тож i ми носили героïчнi синцi i за жоднi скарби не захотiли б ïх позбутися: то була ознака нашоï мужностi, нашоï чоловiчоï гiдностi. Бо коли ти граєш у квача, — значить уже дорослий. Або от-от станеш дорослим... Минали першi веснянi днi, все вище пiдбивалося сонце, все далi й далi, розтiкаючись на всi чотири сторони свiту, пiдсихала земля, i ми все частiше юрмились уже не на вигонi, а на вулицях, побiля наших дворiв. I квач поступався мiсцем перед iншими iграми. Тiєï весни всi хлопцi нашого села захопилися грою на грошi. Спалахнула вона помiж нами, як пожежа, як пошесть, i нi вчителi, нi батьки не могли ïï погасити, до яких тiльки протипожежних засобiв вони не вдавалися. Скоро в нашому селi не було хлопця, який би не ходив, тримаючи праву або лiву руку в кишенi: там пересипалися його капiтали. Гра ця полягала от у чому: видовбувалась невелика ямка, а за п'ять-десять крокiв прокреслювалась лiнiя. Ставши на ту лiнiю, кожен намагався поцiлити битами — важкими, царськими ще п'ятаками — в ямку. Чим ближче до ямки падала бита — тим краще. Бо тодi ти перший битимеш по складених одна на одну копiйках. Яка перевернулася, та i твоя. Я пишу: копiйки, хоч ïх у нас було як кiт наплакав. Ми не мали власного монетного двору, а зарплату одержували лозиною чи паском, а то й просто потиличниками, тож свiжа копiйка була для нас такою рiдкiстю, як яблуко на Новий рiк або дуже добра оцiнка в щоденнику. Тому ми ввели в обiг свою монету: гудзики, i прекрасно обходились нею. Гудзики, як i всяка порядна монета, були рiзноï вартостi. Металевi, обшитi бiлою матерiєю, мали найменшу покупну вартiсть. Потiм iшли перламутровi: iз сорочок старших братiв та маминих кофт. Цi були вдесятеро дорожчi — вiдповiдно до покарання, яке дiставав кожен iз нас, коли ловивсь на гарячому. Та найбiльшу цiннiсть мали великi чорнi гудзики, зрiзанi з пальт або пiджакiв. Власника такоï монети можна було розпiзнати одразу: вiн недбало пiдходив до ямки, кидав презирливий погляд на купку зашмульганих бiлизняних гудзикiв i пихато казав, не виймаючи руки з кишенi: — Ставлю на всi! I ми вiдразу розумiли, що помiж нами з'явився якщо не крез, то його брат або кум. Всi монети отi дiставалися нам нелегко. I не раз той чи iнший батько, спросоння шукаючи на пiдштаниках давно програнi гудзики, допитувався сердито у матерi: — Одарко, як ти в чорта ïх прала, що всi до одного гудзики поодлiтали?! Коли ж доходила справа до якогось верхнього одягу, до штанiв там чи сорочки, у батька починала просинатись пiдозра: — Признавайся, песький сину,— ти позрiзав? Отодi нагинай свою спину i мовчки розплачуйся за кожен зрiзаний гудзик... Того лiта менi особливо не таланило: я програвався кожного разу дощенту. Щовечора повертався додому з порожнiми руками, з однiєю-однiсiнькою битою, що, як сирота, телiпалася в кишенi. Першим за моï програшi почав розплачуватися Сергiйко. — Ма, — пхинькав вiн щоранку, — у мене штани не застiбаються! — Чи ти ïх ковтаєш, чи гризеш? — сердито допитувалась мама, дiстаючи голку та нитку. — Як день — так i немає жодного гудзика! Сергiйко мовчав, я ж, затаïвши дух, стежив за маминими руками: ану ж вона помилково пришиє перламутрового гудзика! Не пришивала. Моя мама нiколи не помилялася. Коли Сергiйко збанкрутував, настала мамина черга. — Толю, — якось звернулася вона до мене, — це не ти споров два гудзики з мого зимового пальта? — Не я! — Ану подивись менi у вiчi! Я щосили розкриваю очi i дивлюся на маму. Навiть не зблимну — дивлюся, i мама, похитнувшись у своïй пiдозрi, досадливо сама себе запитує: — Коли ж я ïх загубила? Х-ху, пронесло! Лiзу до кишенi, намацую великий гудзик. Один-єдиний. Другий я вже програв. Цей теж не довго грiв моï долонi. Убитий горем, я чалапав додому i гiрко думав, чому менi так не таланить. Чом iншi хлопцi виграють, а я нi. Хоч би на смiх коли виграв! Але ж повинен я врештi-решт колись одiгратися! Не може ж того бути, щоб вiчно отак не щастило! Та й Ванько, втiшаючи мене, сказав: — Ото на тебе чорна п'ятниця найшла. Треба переждати, поки вона мине. I я вирiшив кiлька днiв перечекати. Яких це нервiв менi коштувало — не буду й розказувати! Врештi знову вийшов на гру. Цього разу в мене була монета величезноï вартостi: великий гудзик золотистого кольору з потаємним вушком спiднизу. Потерпаючи, я споров його з маминоï святковоï сукнi, яку вона берегла бiльше од власного життя. Гудзикiв отих було аж чотири, нашитих в один ряд, i я зрiзав самий нижнiй, щоб не впало одразу мамi у вiчi. До Першого травня лишалось два тижнi, я надiявся за цей час вiдiгратись. Мiй гудзик викликав справжнiй захват. Хлопцi простягали по черзi руки, щоб роздивитись, а Микола, намагаючись пригасити жадiбнi вогники в очах, запитав: — Скiки? Тобто, яка його вартiсть. Пiсля довгих та палких суперечок оцiнили його в п'ять великих чорних гудзикiв. Микола дiстав ïх один по одному з кишенi, пiдкинув на долонi, запитав: — По одному чи зразу? В горлi у мене враз пересохло. Я щосили стиснув гудзик, вiдчайдушно сказав: — Ставлю на всi! Коли ми схилились над ямкою, всi хлопцi стовпились довкола: такоï крупноï гри нiхто iз них ще не пам'ятав. Микола поклав п'ять чорних гудзикiв на один, а я свiй уже зверху. Потiм ми вiдiйшли за десять крокiв, стали поруч. — Кидай! — скомандував Микола. Я вицiлився i кинув. Бита покотилась, покотилась i лягла на край ямки! — Урра! — аж застрибав Ванько, радий за мене. Я ж, стримуючи радiсний усмiх, переможно звернувся до свого суперника: — Тепер кидай ти! Микола почервонiв як буряк. Вiн потер свою биту об рукав, потiм поплював на неï i, розмахнувшись, кинув... — Ух! Цього разу Ванько вигукнув з розпачу: клятий Микола вцiлив у самiсiньку ямку... Проводжаючи мене додому, Ванько вже не пробував i втiшати. Вiн тiльки сердито бубонiв: — Дурню дурний! Треба було по одному, а ти поставив на всi. Ну, що ти теперечки робитимеш? Я не вiдповiдав, хоч уже знав, що маю робити. У мене не було iншого виходу, як спороти решту гудзикiв i завтра вiч-на-вiч стати перед Миколою. I я таки став i програвся дощенту. I єдине, що мене потiм iще тримало на бiлому свiтi, це несмiлива надiя, що на Перше травня випаде снiг i мама замiсть отiєï сукнi надiне зимове пальто. Адже повинна бути хоч якась справедливiсть на свiтi. ЛIТНI КАНIКУЛИ Лiтнi канiкули завжди пахли нам луговими травами, розiгрiтим пiском, свiтлими дощами i далекими мандрами. Знудьгувавшись за партами, ще з весни виглядали ми тi канiкули гаряче й нетерпляче. I чим вище i дальше розсувалося небо, впоєне сонячним теплом, тим похмурнiшими здавалися нам стiни класу, тим нижче опускалася на нашi стриженi, як в арештантiв, голови прокiптюжена стеля. I ми, вкрай змученi зимовим сидiнням у класах, починали бунтувати. То позапускаємо собi волосся та кричимо в один голос, що вдома немає ножиць, що батькам нiколи нас стригти. Тодi Вiктор Михайлович приносить iз собою машинку, стає пiсля останнього уроку в дверях та й вистригав пiдряд усiм хлопцям великi хрести: од вуха до вуха, од чола до потилицi. То все частiше починаємо запiзнюватись на уроки, i як потiм не докоряють нам учителi, вони безсилi очистити нашi очi од весняного дурману. А то на перервi пiдiймем такий гармидер, що хоч свiт за очi втiкай. I довго доводиться черговому вчителевi стояти у дверях, поки ми його помiтимо та якось втихомиримось. Нарештi настає довгожданий день, коли нас вiдпускають iз школи. На довгi, безмежно довгi лiтнi канiкули! Коли з раннього ранку до самого смеркання можеш робити все, що тiльки тобi заманеться. Ганяти лiсом, мандрувати луками, влаштовувати розбiйницькi напади на садки та городи, ловити руками по мiлких, що пересихають, озерцях карасiв i линiв, виганяти на пашу колгоспних коней, сидячи верхи на Буланому чи Мушцi, i повертатись додому разом iз сутiнками. Коли дорослi давно вже повечеряли та й сидять на порозi або на колодцi, розмовляючи, тихо i втомлено. — I де тебе цiлiсiнький день носило? — запитав, зовсiм не сердячись, мати. А батько жартома додасть: — От оженю лобуряку, тодi взнаєш, по чiм кiвш лиха! Ти не скажеш нiчого — мовчки прошмигнеш до хати, де стоïть на столi приготовлене для тебе матусею запашне молоко, де лежить отакенний окраєць хлiба. I, виголодавшись у тих мандрах, пiдметеш усе, що на столi, та й поплентаєш сонно до лiжка, весь налитий солодкою втомою. I як же спиться пiсля того цiлоденного бiгання! До самого ранку, коли сонце загляне у вiкно та й залоскоче твоï мiцно стуленi повiки: — Гей, просипайся! Проснися, кажу, бо побiжу далi без тебе! I ти пiдхопишся, i вийдеш надвiр, студячи розпашiлi ввi снi щоки своï об ранкову прохолоду. Нашi лiтнi канiкули найтiснiше пов'язанi з рiчкою. Незавидна доля тих дiтей, якi ростуть далеко вiд рiчок або озер. Все живе вийшло з води, i менi здається, що люди, якi росли бiля свiтлих веселих рiчок, не можуть бути злими або похмурими. Вони веселоï, доброï вдачi, у них свiтлi очi i м'яке вилужене волосся. I вони завжди щедрi: на усмiх, на щирий душевний порив, на товариство i дружбу. До нашоï рiчки треба було йти два кiлометри луками. Ранньоï весни бiгали ми до неï дивитись, як скресає крига. Розлюченою бiлою чередою сунули крижини, ревiли, налазячи одна на одну, стогнали, ламаючи гострi блискучi роги, а сонце безжально пiдганяло ïх гарячими батогами. Коли трапиться велика крижина, то на нiй можна й покататись. Тiльки треба пильнувати, щоб не винесло на течiю або щоб не звалило у воду, бо бувало й таке. Нам частенько влiтало за самовiльнi тi мандри, але ми не каялись, тiльки дивувалися про себе: невже нашi батьки, коли були отакими, як ми, нiколи не плавали в повiнь? Iнодi, пiсля особливо снiжноï зими, коли весна приходила рання i дружна, повiнь заливала наше село. Вода затоплювала хати, з шумом лилася в погреби, у пiдвали, i люди прямо по вулицях ïздили човнами. Дорослим — горе, нам — радiсть. Бо хiба не цiкаво, замiсть того щоб прозаïчно тьопати вулицею, поплавати у великих ночвах або просто на збитих у плiт дошках! Ми гуртувались у цiлi флотилiï i вирушали на бiй — проти сусiдньоï вулицi. Для тiєï морськоï битви годилося все: цегла, палiччя, глина, череп'я. I не раз вилiтали шибки од заблукалоï бомби, i не один з нас летiв сторч головою у воду, зiткнувшись iз ворогом. Але яка вiйна обходилась без жертв та руïн? Потiм, коли спадала вода, нашi батьки заходжувались залагоджувати наслiдки стихiйного лиха. I щоразу селом ходила вперта чутка, що в когось у печi застряв сом. Такий великий, що не мiг уже назад i вибратись. I хоч нам жодного разу не вдавалося бути свiдками тiєï подiï, ми страшенно пишалися, що наше село таке незвичайне: соми самi запливають у печi. Рiчка наша — чиста й весела, вислана бiлим, митим-перемитим пiском. У нiй така прозора вода, що коли стати на високому березi та подивитись униз, то видно всю рибу. Тут ми купаємось, вудимо рибу, печеруємо раки, тут смажимось на сонцi. Загоряємо так, що пiд кiнець лiта тiльки очi бiлiють та зуби, а то — арап арапом... Наплававшись, настрибавшись iз високоï кручi, насидiвшись у водi до бабиноï шкiри, вилазимо на гарячий пiсок — на великi просторi коси. Сюди ж приганяють худобу на тирло: корiв i телят. Але вони нам не заважають, хоч i приносять iз собою кусючих, набридливих гедзiв. Гедзiв ми не вбивали, то була б надто легка розплата за те, що вони не давали нам i хвилинки спокою. Впiймавши, встромляли ïм соломинку та й вiдпускали. Корови ж i телята давали нам можливiсть затiяти гру, без якоï i тирло — не тирло. Гра називалася обирать короля. Для неï потрiбна дощечка, маленькi палички, коров'ячий свiжий кiзяк i хлопець, який ще жодного разу не бачив, як проходить коронацiя. Цього разу таким хлопцем був Васько, десятирiчний хлопчина, який приïхав iз матiр'ю до Миколиних батькiв. Отож раз вiн Миколин гiсть, то Миколi й карти у руки. — Хлопцi, — запитує вiн, коли ми повилазили з води та добре вигрiлись, — хто хоче бути королем? — Я хочу!.. Я!.. — кричимо ми один з-поперед одного. — А ти не хочеш? — запитує Микола Васька, який, не роззнайомившись iще з нами, соромливо мовчить. Васько кива головою. Тодi Микола командує всiм кандидатам у королi йти геть. Забратись подалi, щоб не бачили, як вiн готуватиме корону. Те все робиться заради Васька, бо ми, що вже побували у свiй час королями, добре знаємо, яку саме корону змайструє Микола. Вiн викопає ямку. Потiм покладе до неï дощечку, так щоб одним кiнцем вона була у ямцi, а довшим плечем витикалась назовнi. Потiм принесе свiжого кiзяка i наляпає повну ямку. А вже зверху старанно присипле пiском. — Готово! — гукає Микола. — Оце дивись, — пояснює вiн гостевi, показуючи на повтиканi довкола ямки палички. — Оце жеребки. Всi короткi, а один — довгий. Хто його витягне, той i король. Витягати треба зубами... Зрозумiв? — Зрозумiв,— каже Васько. — От i добре! А тепер — ставайте у чергу! Ми стаємо один за одним, поступаючись першим мiсцем Васьковi. Гiсть же! — Ти перший? — дивується лукавий Микола. — Ти диви, як тобi пощастило! Ну, давай, тягни жеребок... Тiльки не так. Ставай на колiна. А тепер заплющ очi... Отак. А тепер нахилися i тягни зубами жеребок... Та рота поширте розтули, а то не намацаєш... Васьковi страх хочеться стати королем! Тому вiн старанно виконує всi поради Миколи: стає на колiна, заплющує очi i, поширше роззявивши рота, нахиляється до ямки. А Микола, дiждавшись, поки вiн нахилиться, б'є п'ятою по дощечцi! Король бiжить одмиватися до рiчки, а ми качаємось по пiску, корчачись од несамовитого реготу... Згадуючи грубу оту гру, я часом думаю: добре було б, якби i зараз усiх великих та малих королiв, охочих княжити над iншими, та обирали отак, як на нашому тирлi! Щоб хоч трохи втiшити короля, який довго вiдпурхується та вiдкашлюється у водi, вирiшуємо почастувати його кавунами. Баштан, що на ньому дозрiвають кавуни, лежить по той бiк рiчки, i нам звiдси видно вершечок високого куреня, в якому мешкає дядько Григiр. Споконвiку в нашому селi не вважали за грiх украсти чужий кавун. I як тiльки на величезному колгоспному баштанi починають дозрiвати кавуни, вiд непроханих гостей нема вiдбою. Вдень, скрадаючись переярками i вибалками, повзуть дiтлахи, а вночi наскакують парубочi ватаги. I якщо ми вириваємо по одному кавуновi, то парубки приходять iз мiшками, та ще й прихоплюють кийки: одбиватись од сторожiв. Тому сторожi озброєнi берданами — старенькими рушницями, що заряджаються прямо iз дула порохом i крупною сiллю. Сторожiв три, всi вони одноногi, i я довго був переконаний, що ïм спецiально вiдрiзають ноги перед тим, як призначити на оцю вiдповiдальну посаду. Тож дядько Григiр мешкав у куренi вiд рiчки, i ми найчастiше входили з ним у стосунки: звiдси було найзручнiше скрадатися до баштана. Забачивши нашi круглi, як кавуни, голови або дугою вигнутi спини, сторож незлостиво кричав: — Повзiть, повзiть! Ось посолю вам задницi, то й кавунiв не захочете! Коли ж ми нахабнiшали i крик уже не помагав, дядько Григiр шкандибав до куреня i виносив рушницю. Тут уже не до жартiв. Ми кидались навтiкача, а задоволений сторож заносив рушницю назад до куреня. Однак настав такий день, коли вже не помогла й рушниця. Тим бiльше, що Микола сказав: — Не вистрелять — то вони тiки лякають... У них i ружжо не заряджене: увесь порох з мисливцями попропивали. — Звiдки ти знаєш? — Знаю. Ми йому повiрили. I хоч як кричав дядько Григiр, хоч як погрожував та вимахував рушницею, з баштана не йшли. Тодi сторож, розлютившись, приклав до плеча рушницю. Ми всi попадали вiд пострiлу, а Микола заверещав, пiдскочив та й дременув до рiчки. Знайшли ми його аж пiд кручею. Сидячи по шию у водi, Микола вимочував сiль... Пiсля того ми довго не наважувались появитися на баштанi. Лишень сьогоднi вирушаємо в похiд. — В усiх є дошки? — питає Микола. — В усiх! — Тодi пiшли. I рiчка аж закипiла од наших тiл. Перебравшись на той берег, ми з нiг до голови нашмарувались глеєм, щоб нiхто не впiзнав, поприв'язували один одному ззаду нижче спин дощечки. — Дивiться ж, — давав останнi iнструкцiï Микола, — як дядько Григiр почне цiлитись, так i ставайте рачки — дощечками до нього! Ось i баштан. Ось i кавуни. А он i дядько Григiр. — Ви знову прийшли?.. Повзiть, повзiть!.. Ось я вам зараз!.. Вiн швидко пiрнає в курiнь i появляється вже з рушницею. — Падай! — командує Микола, коли сторож пiдносить рушницю до плеча. Ми дружно падаємо на колiна, розвертаємось дощечками до сторожа. I дядько Григiр опускає безсило рушницю. Смiється, аж хитається, регоче як несамовитий, а ми, ухопивши по кавуновi, бiжимо тим часом до рiчки... Але: кавуни — кавунами, а рiчка — рiчкою. Ось вона звабно виблискує пiд палаючим сонцем, плюскоче ласкавими хвилями, кличе до себе: купатись, вудити рибу, печерувати раки. Я найбiльше люблю ловити раки. Може, тому, що на рибу треба мати неабияку витримку. Стiй цiлiсiнький день iз вудочкою, чекай: клюне — не клюне. Для ракiв же не треба нi вудочки, нi гачка, тiльки добрi легенi та загартованi пучки. Бо завзятого раколова можна одразу впiзнати по пучках: вони у нього такi порiзанi, наче воював вiн iз бритвою. Отже, я збираюсь по раки. Беру вiдро, i мама строго-настрого наказує: — Дивися, як загубиш, то й додому не приходь! Наче я такий дурний, що i справдi повернувся б одразу додому, аби посiяв вiдро! Крiм вiдра, я беру i брата: носити раки та одяг. Раки я викидатиму на берег, а Сергiйко збиратиме та у вiдро. Вiн же й пильнуватиме за тим, щоб у вiдрi була свiжа вода. — А ти багато ракiв наловиш? — поспiшаючи за мною, цiкавиться брат. — Багато: повне вiдро. — I ми ïх будемо варити? — Мама поварить. — Я люблю ïсти раки! — каже замрiяно брат. Ще б пак! Покажiть менi такого дивака, що не любить варених ракiв! Ось i рiчка. Цього разу я вийшов не до тирла, а трохи вище, де крутi береги. Тут вiдразу глибоко: по шию, а то й з головою. I при самому днi, попiд припiчком, подовбанi нори. Нори є всякi: широкi й вузькi, мiлкi i такi глибокi, що до плеча руку засунеш, а все одно не достанеш дна. В тих норах ховаються раки. Кажуть, що iнодi й гадюки. То страшна рiч: засунути руку i замiсть рака витягти гадюку! Мене поки що доля милувала, Микола ж розказував, що одного разу таки натрапив на змiюку. I добре, що приловчився ухопити за голову, а не за хвiст! Отакенна, товста, як нога, як обкрутилася довкола нього, то мало не задушила! — I як же ти од неï порятувався? — питали ми настрахано. Микола чвиркав крiзь зуби. — Я ïй голову одкрутив! Кинув на землю уже без голови, а вона все одно лiзе за мною... Ледве втiк! Тож я дуже боюся натрапити на гадюку. Бо я бiльше вiрю Миколi, анiж пiдручниковi з зоологiï, де написано, що гадюка дихає, як i людина, легенями, отже, не може бути довго пiд водою. Та й чому я мушу довiряти отим дядькам, що написали пiдручники? Вони ж не печерували у нашiй рiчцi ракiв! I гадюк наших не бачили... Роздягаюся, лiзу у воду. Намацую ногою нору — попри самому днi. Вдихнувши якомога бiльше повiтря, пiрнаю. Сильна течiя вiдразу пiдхоплює мене, зносить, але я встигаю вчепитись за виступ i пiдтягую своє тiло, що рветься догори, як поплавок, до самого дна. Ось i нора. А поруч ще одна... ще... Та тут ракiв та ракiв!.. Хапаюся за край однiєï нори лiвою рукою, а праву суну в iншу. I вiдразу ж натикаюся на щось колюче. Є! Наставивши гострi клешнi, рак вiдступає в глиб нори, а я мушу накрити його зверху долонею. Якщо вдасться — накрию, то рак вважай що в кишенi. Вiн уже нiкуди не дiнеться i, головне, не вчепиться у пальцi. А якщо не встигну — теж не бiда! Рак ухопить клешнею пальця i не вiдпустить, поки його пожбуриш на берег. Ухопивши рака, прожогом виринаю на поверхню. Хапаю широко розтуленим ротом повiтря, а брат, стоячи на березi з вiдром, нетерпляче питає: — Є рак?.. Є?.. Висмикую iз води рака i, розмахнувшись, жбурляю на берег. Сергiйко з вереском бiжить за раком, а я знову пiрнаю на дно. Так минає пiвгодини-година... Вiд довгого перебування у водi шкiра на менi зiбралася в гармошку, зуби цокотять як навiженi. Та я нiяк не можу одiрватися вiд карниза, всiяного великими i малими печерами: майже у кожнiй чекає на мене рак! — Уже пiввiдра! — гукає до мене Сергiйко i, витираючи пiт на обличчi, канючить: — Я хочу купатись! — А раки? — запитую, сердито вiдпльовуючи воду. — Раки — я за тебе збиратиму? Сергiйко зiтхає i покiрно плентає за черговим раком. Я б таки напечерував повне вiдро ракiв, коли б не гадюка. Попалася вона менi в особливо широкiй та глибокiй норi. Тiльки я послав туди руку, як щось холодне, слизьке ударило мене по пальцях, метнулося вглиб. Ух!.. Не пам'ятаю, як i вилетiв з води. В мене, мабуть, був дуже переляканий вигляд, бо Сергiйко кинув вiдро та — навтiкача! Вискочивши на берег, кидаюсь за ним. Менi здається, що гадюка женеться слiдом: от-от цапне за п'яти отруйними зубами! Потiм, озброïвшись кийками, обережно пiдходимо до рiчки. Гадюки не видно. Тiльки повзають раки, що висипались iз вiдра. Зiбравши ракiв, ми пiшли од того мiсця подалi. Але й там я вже не наважувався лiзти у воду. Менi здавалося, що в кожнiй норi сидить гадюка. Сергiйко теж роздумав купатись. Вiн тiльки схилився над кручею, де вода була аж чорна вiд глибизни, i почав притоплювати вiдро, щоб набрати води. — О!.. Коли я обернувся на оте розгублене о, Сергiйко вже стояв на ногах, а не на колiнах, i дивився на воду так, наче вперше ïï побачив. — Де вiдро?! — закричав я розпачливо. — Там,— показав брат на кручу, задкуючи од мене. — Там... утопилося... Я кинувся до кручi. Нi вiдра, анi ракiв, тiльки один Сергiïще, якого я зараз лупцюватиму так, що вiн аж запiниться!.. Зажуренi, повертались додому. I хоч не я — брат утопив вiдро, менi од того не було легше. Мама все одно всю провину звалить на мене, бо я ж — старший, а старший за все в одвiтi. I чому в мене немає ще одного, од мене старшого брата? ПРО ГАСЛА Й ПОРТРЕТ В нашому селi появився художник. Дуже серйозна молода людина невисокого зросту у бiлих полотняних штанях. Коли вiн уперше пройшовся селом, то ми не могли отямитись вiд здивування: ми думали, що вiн просто забув натягти штани. Крiм отих чудернацьких штанiв, художник носив яскраво-червону сорочку, роговi окуляри, за якими ховав чiпкi маленькi очi. Рот у нього теж був невеликий, i тримав вiн його так, наче збирався сказати лiтеру о, та в останню мить роздумав. Незважаючи на свiй невеликий зрiст, художник своєю строгiстю викликав боязливу пошану не тiльки у нас, пiдлiткiв, а й у дорослих. Навiть дядько Андрiй, який у громадянську вiйну власноручно зарубав польського полковника i майже до всiх звертався на ти, навiть вiн шанобливо викав художниковi. — Значиться, такички... Нарисуєте нам таку велику картину для клубу... Дiкорацiю. Щоб на всю сцену. Щоб там хати були, i ставок, i верби... — А полотно? — запитав строго художник. — Полотна дамо. Скiки скажете, стiки й видiлимо. Художник для чогось подивився на своï приношенi штани, подумав, потiм сказав: — Думаю, що метрiв п'ятдесят вистачить. — П'ятдесят, то й п'ятдесят, — вiдразу ж погодився дядько Андрiй. — Iще, той... Гасла щоб — для клубу i в сiльраду. Червоноï матерiï нам район на агiтацiю видiлив, а текст я вам пiзнiше принесу. Художник тiльки кивнув головою, а дядько Андрiй додав: — Ну, й само собою — харчi... Три рази в день i ще коли виголодаєтесь. Випишемо в колгоспi меду, сала, пшона i олiï, а житимете й харчуватиметесь у Одарки... Оце, здається, i все... А грошi заплатимо вже по роботi... Голова пiшов, художник залишився. Лишились i ми: стояли тiсним гуртом, не спускаючи очей з художника. А вiн походив, походив по церквi, що правила за клуб, потiм зупинився навпроти нас, поправив окуляри, строго спитав: — Хто з вас умiє малювати? В наших рядах — тихе замiшання. Хтозна, для чого йому те потрiбно. Ану почне бити! — Так що, нiхто не вмiє? Тодi Ванько не витримав: — Ось вiн стiннi газети малює! — та й ткнув у мене пальцем. Художник вихопив мене поглядом iз гурту — вiд босих нiг до розвихреноï чуприни. — Будете моïм асистентом... А решту прошу залишити зал! Що означало те слово, я тодi не знав, а запитати не посмiв. Однак я дуже пишався тiєю посадою i аж iз шкiри пнувся, аби догодити художниковi. Художника звали Аполорiй Олександрович, i я довго наламував язика, поки навчився вимовляти оте чудернацьке iм'я. Дiяльнiсть свою ми почали з того, що збили велику раму, а потiм нап'яли на неï зшите полотно. Коли з цим упорались, Аполорiй Олександрович заходився грунтувати полотно. Поки воно сохло, ми взялися за гасла. Дядько Андрiй принiс тексти, виведенi чiтким строгим почерком Павла Степановича, попросив малювати лiтери побiльшi, так щоб i здалеку можна було прочитати. Художник швидко наводив отi лiтери прямо олiвцем на матерiï, а потiм дав менi щiточку i бiлу фарбу i сказав, щоб я малював разом iз ним. Цiлiсiнькими днями, з ранку до вечора, пропадав я у церквi. Повертався додому аж увечерi, i вiд мене пахло олiйною фарбою. Руки моï, i обличчя, i навiть волосся були в фарбi, але я й не думав ïï одмивати. Хай усi бачать, що я тепер не хто-небудь — асистент! — Ти хоч би вмився, горенько моє! — вичитувала лагiдно мама. — Та не спiши так ïсти, а то ще вдавишся! А перед Галиною Iванiвною, киваючи насмiшливо у мiй бiк, хвалилася: — Оце, слава богу, дiждалася помочi: Толя службу знайшов! — I багато зароблятиме? — зацiкавилась Галина Iванiвна. — Та багато... Я вже думаю: чи не кинуть роботу та зовсiм на синове утримання перейти... Смiйтеся, смiйтеся! — думав я про себе, уминаючи борщ. — Який же дурень за отаку цiкаву роботу та ще грошi платитиме? Он хлопцi аж лопаються од заздрощiв, вони хтозна-що вiддали б, аби тiльки потримати пензля в руках. А ви кажете: грошi!.. Покiнчивши з гаслами, взялися за декорацiю. Довго морочились, але ж недаром. Село вийшло наче справжнє: i хати рядочком, i ставок з вербами та прип'ятим човном, ще й лелека на стрiсi. Коли й цю роботу закiнчили, Аполорiй Олександрович заходився майструвати ще одну раму, маленьку. — А то для чого? — не витримав я. — Юначе, — строго блиснув окулярами Аполорiй Олександрович, — ви знаєте, що завжди губить прекрасну половину роду людського? Я мусив зiзнатися, що не знаю. Тодi художник поставив губи дудочкою i повчально мовив: — Цiкавiсть... Надмiрна цiкавiсть... — А це для чого? — запитав дядько Андрiй, побачивши ще одну раму iз загрунтованим полотном. Я завмер. Ось зараз Аполорiй Олександрович блисне строго окулярами i запитає дядька Андрiя, що губить прекрасну половину роду людського. Та художник, на превелике моє розчарування, повiвся iнакше. Спритно пiдхопив табуретку, поставив посеред церкви, звернувся до дядька Андрiя: — Прошу сiдати! — Спасибi, я не втомився! — подякував трохи здивований дядько Андрiй. — Я заготував цю раму спецiально для вас, — пояснив тодi Аполорiй Олександрович. — Намалюю з вас портрет. Олiйними фарбами. Тiльки ви для цього повиннi позувати. У вас, знаєте, дуже фотогенiчне обличчя. Дядько Андрiй аж почервонiв од задоволення. Вiн уже був сiв, та раптом згадав, що на ньому не святковий, а буденний одяг. I як не умовляв його художник посидiти хоча б пiвгодини, як не переконував, що малюватиме сьогоднi тiльки обличчя, дядько Андрiй затявся на своєму. — Гаразд, — врештi здався Аполорiй Олександрович, — почнемо завтра вранцi. Дядько Андрiй прийшов хвилина в хвилину. Коли вiн появився у церквi, я його спершу й не впiзнав. Вiйськовий одяг щiльно облягав розповнiлу постать дядька Андрiя, на головi була будьонiвка з отакенною зiркою, на ногах — блискучi хромовi чоботи iз срiбними шпорами, а при боцi — справжнiсiнька шабля з червоною китицею, ще й наган у кобурi. Нiколи не мiг би подумати, що в дядька Андрiя стiльки зброï! Позуючи, дядько Андрiй не сiв на табуретку. Став, однiєю рукою обпершись на шаблюку, а в другiй, вiдставленiй, затиснув наган. — Отакички мене i змалюйте! I терпляче вистоював по двi, по три години. Сяде на носа муха — вiн тiльки скосить на неï люто очi — не поворухнеться! Дядько Андрiй вийшов як живий: i одяг, i зброя, i чоботи. Подивившись на портрет, вiн задоволено крекнув, несмiливо запитав: — А коли його можна взяти? — Берiть хоч зараз, — великодушно дозволив художник. — Тiльки обережно несiть, щоб не розмазати фарбу. Дядько Андрiй побожно взяв портрет i понiс iз церкви. Нiс лицьовою стороною од себе, щоб усiм було видно, i коли я забiг наперед, менi здалося, що портрет раптом ожив та й пiшов вулицею: тiльки ноги мелькали спiднизу. Дядьки аж шапки скидали, побачивши той портрет. Вперше я сидiв за столом iз дорослими. На почесному мiсцi — художник, поруч — дядько Андрiй, а я — на рiжечку, але все одно — за столом. Ми ïли пряжену яєшню, я запивав ïï смачним холодним узваром, а дорослi — горiлкою. Портрет стояв на покутi, i дядько Андрiй не зводив з нього очей. Пiсля обiду настав час розрахункiв. Дядько Андрiй дiстав засмальцьованi кредитки. Послинивши пальцi, порахував, простягнув художниковi: — Оце вам копiєчка в копiєчку. За дiкорацiю, за гасла i знову ж — за мене... Аполорiй Олександрович не став рахувати грошi: недбало згорнув, поклав до кишенi. — А скiльки ви заплатите моєму асистентовi? Я так i завмер. Грошi? Менi? Нi, то, мабуть, вчулося... Те ж саме здалося, мабуть, i дядьковi Андрiєвi. Вiн поблимав, поблимав, потiм спитав: — Якому асистентовi? — А от йому, — показав на мене художник. — Йому? — звiв брови дядько Андрiй. — А хiба йому що положено? — Положено, — твердо вiдповiв Аполорiй Олександрович. Пiсля довгого торгу зiйшлись на троячцi. — Ти, милий, зайди завтра, бо сьогоднi у мене немає. Завтра то й завтра. Краще б, звичайно, сьогоднi, але що ж поробиш: почекаю до завтрього. Стрiчав хлопцiв, хвалився: — А я трояка заробив! — Бре? — От тобi й бре. У дядька Андрiя, завтра вранцi й оддадуть! I хлопцi, повiривши, йшли за мною, як прив'язанi: цiкавились, що я на ту фантастичну суму купуватиму. — Купуй цукеркiв. Отих, що в обгортках. — Тю, дурний! Краще цигарок. Бiломорканал. Я обiцяв купити i те i друге. Адже не якихось там десять копiйок — цiлiсiньку троячку одержу завтра у голови! Прийшовши додому, не витримав — похвастався й перед мамою: — Ага, а я три карбованцi заробив! — От i добре, — вiдповiла неуважно мама, що писала саме листи. — Помий руки та сiдай ïсти. Не повiрила. Ну, нiчого. Ось принесу завтра троячку — повiрить. Цiлiсiньку нiч менi снились грошi. Прокинувся, ледь почало сiрiти. Лежав, нетерпляче чекаючи, поки розвидниться, потiм пiдхопився, швиденько одягся i побiг до дядька Андрiя. Там iще спали. Ну, нiчого, я не гордий, я почекаю. Став бiля ворiт, жду. Мимо жене корову Соньчина мати — запитує: — А ти чого тут притулився? Мати з дому вигнала? Розказую ïй усе по порядку: i як заробляв грошi, i як оце маю ïх отримати. — Ну, заробляй, заробляй! — смiється вона. — Багатого зятя матиму! Дiждетесь! — дивлюся ïй в спину. — Так i оженюся з вашою ротатою, щоб дiлитися з нею троячкою! Не поспiшаючи, тьопає вулицею дiд Оксентiй: повертається iз сторожування. — А ти кого тут стережеш? Розповiдаю i йому. — Купуй воли, — раïть менi дiд. — Альбо корову... Ну, лишайся здоровий! Дiд Оксентiй чвала собi далi, а я стою i стою. Сонце все вище та вище, а в хатi дядька Андрiя — анiтелень! Чи вони там повмирали? Аж ось i хлопцi. Заспанi, аж поприпухало попiд очима. Пiдходять, питають: — Є троячка? — Ще немає... Ще не прокинулись... Хлопцi сiдають поруч зi мною. Починають обмiзковувати, що можна купити на оту троячку. Стукнули дверi — ми так i пiдхопилися! В розхристанiй сорочцi на ганок вийшов голова сiльради. Побачив нас, здивовано запитав: — Ви, хлопцi, чого? Я вiддiлився од гурту, несмiливо зайшов у двiр. — Доброго ранку. Ви казали, щоб я зайшов за грошима... — За якими грошима? А, за грошима!.. Так у мене зараз нiчого немає: всi учора вiддав. Ти, хлопче, завтра зайди. Розчарований, повертаюся i йду з двору. Добре, що хоч хлопцi чули розмову, а то не повiрили б. Ще нiколи не тягнувся так час, як того дня. Сонце немов приклеïлось до неба: все не хотiло спускатися на захiд. Я ледве дiждався, коли почало смеркатися, i скорiше — у лiжко. Мама, здивована тим, що я так рано вклався спати, пiдходила до мене, стурбовано прикладала до лоба долоню, питала, чи я не захворiв. — Нi, — заспокоював я маму. — Я просто набiгався. — А ти поменше бiгай, — сказала мама. Вона сiла бiля мене, провела по моïй головi теплою ласкавою долонею, тихо мовила: — Ти вже ж у мене великий... I менi стало затишно й хороше, i я подумав про себе, що ось одержу троячку i куплю мамi подарунок. Який, ще не знав i сам, тiльки виберу такий, щоб вона дуже втiшилась, щоб розгладились зморшки на ïï втомленому обличчi... — Ти знову тут? — здивувався дiд Оксентiй, побачивши мене вранцi бiля ворiт. — Ще грошi заробив, чи що? Я похмуро вiдповiв, що й тих ще не одержав. — Ото воно так, — сказав дiд, вибиваючи об ворота люльку, — беруть — цiлують, вiддають — плюють. А ти не плохуй: раз заробив, то хай хоч iз колiна виколупає, а вiддає! Як i вчора, сходились хлопцi, сiдали рядком коло мене. Вiдповiдали дружно дорослим, якi зупинялися та питали, чого ми тут зiбрались, що Толька має одержати зароблену троячку. — Прийшов? — з досадою запитав мене голова. — Я ж сказав, що завтра! Яке ж iще завтра, коли завтра — це сьогоднi! — От завтра й приходь... або ще краще — пiслязавтра, — сказав дядько Андрiй. Повертаючись од голови, я мало не плакав. Легко сказати: два днi i двi ночi! Як я ïх переживу? Пережив. Перемучився, а таки дiждався того пiслязавтра та й зустрiв сонце коло знайомих ворiт. — I досi не вiддав? — спитав вражено дiд. — I де в людей совiсть! Ну, та сьогоднi оддасть. До трьох разiв обiцяють, а на четвертий по шиï дають... Дiд як у воду дивився. Побачивши мене, голова скривився так, наче розгриз недозрiле яблуко-дичку: — А ти вже тут? От бiда менi з тобою: нема в мене грошей. Не получив... Зайди, хлопче, десь так через тиждень, отодi й вiддам. Через тиждень?! Повiсивши голову, я поволiк ноги з двору. — Ну, що, вiддав? — питають мене хлопцi. — Сказав: через тиждень... — Аж через тиждень! Розчарованi, вертаємось од голови. Мiркуємо, що робити, аби примусити дядька Андрiя оддати троячку. — Помазати ворота дьогтем! — раïть Микола. — Кому — головi? — заперечує Ванько. — А до тюряги не хочеш? — Тодi вкрасти картину? Але й це не пiдходило. Як ти ïï вкрадеш? Ще застука на гарячому та рубоне шаблюкою по спинi! Лишалось одне: набратись терпiння й чекати. I я, набравшись терпiння, ждав, поки мине тиждень. Щоранку йшов пiд отi ворота, як на службу: сiдав i чекав, поки вийде з двору дядько Андрiй. Нiчого йому не казав, удавав навiть, що не помiчаю, що просто йшов, натомився та й сiв вiдпочити, а в душi аж тьохкало: ану ж вiн зараз пiдiйде та й скаже: — Оце отримав-таки грошi вчора. Бери, хлопче, свого трояка та знай мою добрiсть! Сидiв i всiм, хто проходив мимо та цiкавився, чого я тут, розповiдав усе по порядку. Як був асистентом, помагаючи художниковi малювати картини та гасла. Як заробив три карбованцi. I як голова не хоче ïх оддавати. Люди — хто смiявся, хто обурювався, а дiд Овсiй додавав: — Воно так: кому охота одривать власну сорочку од тiла! Я б таки дiждався кiнця отого ненависного тижня — витримав би, не помер, але не витримав дядько Андрiй. Четвертого дня вiн вибiг рано-вранцi з хати i сердито тицьнув менi троячку до рук: — Забирай ïï к бiсу та не мозолься бiля моïх ворiт! I де ти взявся на мою голову: на все село ославив! НОВИЙ КОСТЮМ Перший у життi новий костюм я надiв уже в шостому класi. Збираючи мене до п'ятого класу, мама сказала: — Боже, як тебе вигнало! Вона помовчала, розглядаючи штани, що пiдскочили менi майже до колiн, потiм рiшуче хитнула головою: — Доведеться справляти тобi, Толю, костюм. Вiдкладатиму трохи iз зарплати — от до Нового року й назбираю. До Нового року нiчого не вийшло: в благенькому бюджетi сiльськоï вчительки прорвалася чергова дiрка, i ïï треба було термiново залатати. — Нiчого, — втiшила сама себе мама, якiй, мабуть, бiльше, анiж менi, хотiлося того костюма, — зараз вiн тобi не так i потрiбний. Все одно з-пiд пальта не видно. А от хай прийде весна, отодi ти й пiдеш у новому костюмi! Прийшла весна, зодягнула лiси i поля у новi одежини, а я все ще доношував тiснi на мене штани, такi тiснi, що раз як стрибнув через парту, то вони iззаду так i лопнули! Розпоролись якраз по шву, i я просидiв решту урокiв як приклеєний, не виходив навiть на перерви, аж поки Ванько збiгав до мене додому та й принiс зимове пальто. — Треба-таки купувати костюм, — сказала зажурено мама, зашиваючи найтовстiшими нитками подранi штани. — Доведеться в когось позичити грошей... Але невдовзi мало прийти лiто, коли всi поряднi хлопцi ходять лишень у старому, тож мама вирiшила не влазити у борг, а почекати, поки на нашому городi вродить картопля, аж тодi вже на вторгованi грошi придбати обнову. — Тепер уже вiд тебе залежить, як скоро ми справимо костюм,— сказала менi мама. — Будеш старатися, от i вродить бiльше, i вторгуємо тобi на костюм. I я шпарко заходився коло городу. Ще з ранньоï весни, позичивши у Миколи вiзка, взявся удобрювати пiщану землю, щоб краще вродило. Корови ми не тримали, тож доводилося тягати гнiй iз колгоспного двору, та ще й пильнувати, щоб не потрапить на очi бригадировi. Накладав повен вiзок, стромляв зверху вила i котив городами, минаючи вулицю. Зате ж i картопля вродить! — тiшив я себе, витираючи пiт. — От зберемо по вiдру з-пiд куща — буде i на костюм, i ïсти... Потiм я садив iз мамою картоплю; потiм нетерпляче чекав, коли iз землi видзьобаються першi листочки, бо менi все здавалося, що ми щось зробили не так i картопля загине. А там непомiтно пiдкралося лiто: з ясними днями, з теплими дощами, коли земля аж розбухає од зеленi, i скiльки ж менi довелося повоювати з бур'янами, що намагалися заглушити тендiтне картоплиння! Скiльки разiв доводилося жертвувати i рiчкою, i далекими мандрами, сапаючи пересохлу землю, обгортаючи молоденькi ще кущики! Щоразу, приходячи на город, ревнивим оком озирав я свою дiлянку, порiвнював з iншими i тiшився думкою, що наша картопля — найкраща. Потiм ми копали картоплю, i вiдро не вiдро, а по пiввiдра таки з-пiд куща вигортали. Картопля була як перемита: одна в одну, рожева та чиста, а коли мама зварила для проби, то розсипалась, мов цукор, — так i танула на язицi. Але мама так i не повезла продавати картоплю. Наче менi на зло, правлiння колгоспу раптом розщедрилося та видiлило вчителям поросята. Тож мама одного разу, ввiйшовши до хати, весело сказала: — Оце, Толю, не будемо продавати картоплю, бо все одно вона пiде зараз за безцiнь, а краще вигодуємо кабанчика та продамо половину, от i будемо i з м'ясом, i з грошима. Мамi було весело, менi щось не дуже. Неприязно позираючи на порося, яке рохкало бiля столу, я думав про те, що й цього року доведеться ходити до школи в полатаних штанях. Минула осiнь, настала зима. Порося наше росло i росло, з'ïдаючи всю дощенту картоплю, i ось уже мама сушить голову, де б дiстати ячменю, щоб пiдгодувати кабанчика перед тим, як колоти. А там уже з'ïдене i яшне борошно, i настав нарештi день, коли до нас прийшов нiмий з вузьким гострим колуном i паяльною лампою. Бо в той час кожен, хто рiзав свиню, мусив здати шкiру, а сало без шкiри продавалося набагато дешевше, тож голова сiльради дозволив мамi потай обсмалити кабанчика. — Тiльки щоб нiхто не побачив, бо нагорить i вам, i менi. Тепер же такi грамотнi стали: як що — так i донос! Закололи кабана, спродали сало i м'ясо. Мама кiлька разiв ïздила до району, та все поверталася з порожнiми руками. То костюми були дорогi, не по наших грошах, то якраз по цiнi, але замалi або завеликi. Чекати на ту обнову вже набридло не тiльки менi, а й старенькому моєму пiджаку: вiн аж трiщав, коли я його цупив на себе, i мама зажурено говорила: — I куди тебе жене, горенько моє! Нi вдiти тебе, анi взути! Я винувато мовчав, а мама зiтхала. Одного разу, якраз перед Першим травня, мама повернулася додому з великим пакунком. I коли я прийшов iз школи, вона зустрiла мене ще на порозi: — Толю, а йди швидше сюди! У мами було якесь незвичайне, освiтлене, враз помолодiле обличчя. — Дивись, що я тобi купила. На столi, любовно випрасуваний мамою, лежав костюм. Сiрий. З крамницi. З кишенями й гудзиками. Окремо — пiджак. Окремо — штани. Без жодноï плями чи латочки. Новий-новiсiнький. Кинувши на лаву книжки, я обережно пiдступав до столу. Так обережно, наче костюм той — жива iстота, i я можу ïï налякати. — Це менi? — Тобi, синку, тобi! — Гу, гу!.. — Зажди, не шарпай, бо помнеш, — лагiдно каже мама, одбираючи в мене пiджак. — Давай краще помiряємо. Я не примушую довго вмовляти себе. Раз-раз — черевики гуркотять аж пiд лаву. Раз-раз — i штани вслiд за ними. — Скидай i сорочку. Хiба не бачиш: я тобi купила нову! Лише зараз помiчаю сорочку, що аж виблискує синiм кольором, виграє перламутровими гудзиками. Ох, i мама ж!.. Ну, й мама ж!.. Нi в кого нема такоï мами, як у мене!.. А вона осмикує на менi костюм, крутить мене i так i сяк, все не може намилуватись мною. — Трохи великуватий, та це не бiда. Я якраз i купувала на вирiст. — Можна, я вийду надвiр? — Потерпи до Першого травня, — вiдповiдає мама, обережно скидаючи з мене пiджак. — Вийдеш у новому вже на свято. Я не пробую заперечувати. Покiрно роздягаюся i лiзу за осоружними старими штанами, що ображено згорнулись пiд лавкою. Гаразд, походимо й у цих. Вже не довго лишилось до свята. От тiльки щоб дощу на Перше травня не було. Настав Першотравень. Радiсний сонячний ранок трохи зiпсував Сергiй: ревiв, як труба, що вiн пiде в старому, а я — у новому. Заспокоïвся лише тодi, як я йому вiддав п'ятикутну зiрку, що вимiняв за самопал у одного хлопця. А той зняв ïï крадькома з кашкета свого брата, що приïхав у гостi з армiï. Цiлий ранок тiльки й балачок було, що про мiй новий костюм. Пiдходила Галина Iванiвна, хвалила обнову. — Ти вже справжнiсiнький кавалер, — сказала вона. I хлопцi вiдразу ж стали дражнити кавалером. Iз заздрощiв, звичайно! — Посмотрите, какой красавец! — помiтила мiй новий костюм i Варвара Iванiвна. Вiктор Михайлович, схвально оглянувши мiй одяг, сказав: — Iтимеш у першiй шерензi. Навiть Павло Степанович не пропустив мимо уваги моєï обнови. Коли всi вишикувалися в одну довгу колону та винесли з кабiнету директора прапор, завуч пройшовся вздовж рядiв i побачив мене. — Вийди з колони! I коли я, гарячково пригадуючи, про яку чергову шкоду стало вiдомо Павловi Степановичу, залишив колону, вiн менi сказав: — Iди ставай попереду. Нестимеш прапор. Прапор! Мене аж кинуло в жар од щастя. Бо хто iз нас не мрiяв хоч раз у життi пройтись попереду шкiльноï колони з прапором у руках! — Втримаєш? — запитав Павло Степанович, даючи менi важкий прапор до рук. — Втримаю! Коли скiнчився мiтинг, я з жалем однiс прапор до школи, поставив у кабiнетi директора. Вийшов надвiр i задумався, не знаючи, що його робити далi. Звичайно, я знайшов би що робити, он хлопцi вже майнули до лiсу, але я ж був у новому костюмi, а мама якнайсуворiше наказала: — Дивися ж: задумаєш iти до рiчки чи в лiс — переодягнися в старе! Та я й сам добре розумiв, що нову рiч треба берегти. Не маленький. Тiльки менi хотiлося ще побути в новому костюмi. I я, принiсши у жертву i рiчку, i лiс, повагом простую вулицею, точнiсiнько так, як це роблять дорослi. До цього зобов'язує мене новий костюм. Новий-новiсiнький! Зупиняюся аж на греблi, коло ставка. Тут зовсiм мiлко, тiльки дуже грузьке, замулене дно, а вода густо вкрита ряскою та жабуринням. Обережно, щоб не заляпати нового костюма, опускаю ногу i носком черевика пробую розiгнати ряску. — Ти будеш купатися? Я оглядаюся. За мною стоïть Свiтланка — п'ятилiтня дочка Павла Степановича. Я дуже люблю Свiтланку, а вона як побачить мене, то так i летить менi назустрiч. З нагоди свята Свiтланка прибрана в бiле платтячко, в бiлi шкарпетки i черевички, а в кучерявому волоссi — бiлий бант. Свiтланка зараз дуже красива, мене так i тягне взяти ïï на руки. — Ти купатимешся? — запитує ще раз вона, серйозно дивлячись на мене. — Купатимусь. — Тут? Свiтланка недовiрливо дивиться на ряску i жабуриння, а менi стає смiшно. Однак я стримуюсь i, зробивши якомога серйознiше лице, вiдповiдаю: — Отут. — А чого ж ти не роздягаєшся? — трохи подумавши, запитує Свiтланка. — Бо я купатимусь у костюмi. — У костюмi? Очi Свiтланчинi стають круглi, як гривеники. Вона з таким подивом дивиться на мене, що я не витримую: смiючись, хапаю ïï на руки i починаю гойдати. Свiтланка задоволено верещить. — Ще!.. Ще!.. — вимагає вона. — Покрути! Я кручу ïï довкола себе! Свiтланка бiлим метеликом пурхає в повiтрi. Потiм, втомившись, поставив Свiтланку на землю. — Ти не будеш купатися? — Не буду... А ти хочеш скупатися? — Хочу. — Тебе кинути у воду? — Кинь! Я вирiшив трохи налякати Свiтланку. Вхопивши ïï за руки, крутнув перед собою так, щоб вона злетiла над ставком. I чи то в мене були слизькi долонi, чи новий костюм тому виною, тiльки Свiтланка раптом одiрвалась од мене, полетiла в ставок. Iз ставка вилазила вже не Свiтланка. Якесь сiре жабеня, заляпане тванню, облiплене жабуринням та ряскою, вигрiбалось до берега i щосили кричало. Вже нiчого не тямлячи, я кинувся навтiкача. Бiг так, наче за мною гнався сам Павло Степанович з сокирою або ножем у руках. Ускочив у двiр, пометався, пометався, шукаючи, куди б заховатися, та й видерся на горище. Х-ху! Серце моє як не вискочить, у вухах ще вiддзвонює крик бiдолашноï Свiтланки. Що я наробив! Сиджу, бовдур бовдуром, i вже не радiю новому костюмовi. Коли б не вiн, я не пiшов би на оту греблю, не зустрiв би Свiтланку, не гойдав би ïï, лякаючи, над водою. Згодом чую крик дружини Павла Степановича: вона йде сваритися iз мамою. Забиваюся в найтемнiший куток горища, прислухаюсь до глухих голосiв, що доносяться з хати. Ось дверi сердито грюкають, мама виходить на ганок i щосили гукає: — То-оля!.. То-олю-у!.. Я весь зiщулююсь, мовчу. Перестаю навiть дихати. — Бiжи поклич менi Тольку! — наказує мама братовi i знову заходить до хати. Сергiïще, чую, побiг. Гукає як недорiзаний: — То-олько-о!.. То-олько-о!.. Тебе мама кли-иче-е! Чого рота дереш?! Знаю й так, що кличе! Дружина Павла Степановича нарештi пiшла. Мама, проводжаючи, все пробачалась перед нею, наче не я, а вона впустила Свiтланку в ставок. I чого я такий нещасливий? Чому менi так не таланить? Сиджу, похмурий, сердитий, i вже менi не милий увесь бiлий свiт. Я дуже пильно розглядав павутиння, що звисало з лати перед моïми очима, коли залунав голос брата: — Ма-а, його нiде немає! Ич — немає! А ти на горищi шукав? Пiдходжу до отвору, дивлюся вниз. Менi видно шматочок подвiр'я i згорблену Сергiєву постать. Ставши на колiна, вiн щось довбає в землi. Iз заздрiстю спостерiгаю за ним. Йому, бач, не страшно нiчого! Копає собi! Дiстаю рогатку, що ïï прихопив iз собою на свято. Не знав тодi, для чого брав, а воно, бач, i пригодилося! Рогатка у мене незвичайна, такоï нi в кого нема. Мама цiлiсiнький тиждень шукала новi пiдв'язки, якi щойно привезла iз району, та все допитувалась, чи ми не брали. Однак не догадалася полiзти до мене в кишеню, i я, розрiзавши кожну пiдв'язку, припасував ïх до рогачика. Вийшла рогатка на славу! Набоï — пiд рукою. Сухих глиняних грудочок — бери скiльки хочеш. Вибираю кругленьку грудочку, закладаю в шкураток, старанно прицiляюся. Бринь! — Ой! Сергiяка схопивсь як ошпарений. Крутить туди-сюди головою, кричить: — Хто мене вдарив? Хто мене вдарив?! Стримуючи смiх, шукаю грудку бiльшу. Чекаю, поки брат знову нахилиться над ямкою, i ще раз прицiлююсь. Над Сергiєвою головою враз виростає глиняна хмарка. Зiрвавшись на ноги, брат хапається за свою балбешку i ойкає так, наче вона в нього ось-ось розколеться! Потiм бiжить до хати i ще в сiнях кричить: — Ма!.. Ма!.. Там хтось стрiляється!.. Минає хвилина, друга, брат не появляється. Рогатка моя заряджена, а стрiляти нi в кого. Менi знову стає нудно. Та ось у дворi з'являється Сонька. В синiй спiдницi i бiлiй кофтинi. Зупинилась якраз навпроти, так що я ïï бачив усю, тож добре мiг i прицiлитись. Бринь! Лусь! Сонька ухопилася за праве плече, закричала щосили: — Только! Ось я матерi скажу! I вже до мами, що вийшла на голос: — А ваш Только стрiляється! — Де вiн? — Та на горищi! — Только, злазь менi зараз! Злазь, бо я не знаю, що з тобою зроблю! Я не став дожидатися, поки мама здереться на горище. Вискочив у слухове вiкно на дах, з даху — на горiх, з горiха — на землю та й подався у лiс. Зупинився аж бiля джерела. Там саме були хлопцi, моï однокашники. Закачавши повище холошi, вони бродили по рiчечцi — вицiляли розщепленими палицями минкiв. — Толь, iди до нас! Ванько. Побачив мене, махає рукою. Не роздумуючи прилучився б до них, але ж на менi — новий костюм. I чому я його вiдразу не скинув? Наловивши минкiв, хлопцi збираються до залiзницi — кататись на шпалах. — Ти з нами пiдеш? А куди ж менi ще дiватись! — То пiшли! Бiля залiзницi, недалеко вiд переïзду, чорнiють двi величезнi ковбанi. Хто ïх викопав, навiщо, нiхто з нас не знає. Та ми тим i не цiкавимось. Нам досить того, що ковбанi повнi води, вiрнiше, не води, а мазуту, а зверху плавають шпали, на яких так цiкаво кататися! Хлопцi один споперед одного захоплюють шпали, що при березi. Менi ж лишилися тi, що плавають посерединi. — Хлопцi, — кричу, — пiдженiть! Учора вони пiдiгнали б, а сьогоднi не хочуть. Причиною тому мiй новий костюм i прапор, що його я нiс на демонстрацiï. — Сам пiдганяй! — вiдповiдає менi Микола i замахується дрючком на Ванька: — От тiльки спробуй — так по головi й торохну! Гаразд, обiйдуся й без вас! Iду понад берегом, вибираючи, яка шпала поближче, а хлопцi глузливо кричать: — Ге, боïться! Вирядився у нове та й боïться! Кричiть, кричiть, я зараз вам покажу, як боюсь! Вибираю шпалу, що плаває метрiв за два од берега. Примiряюсь, розганяюсь, стрибаю... Я стрибнув дуже ловко: прямо на шпалу. Та вiд мазуту шпала слизька, наче крига. I я поïхав-поïхав по нiй та й шубовснув у воду. Пiрнув з головою. Хлопцi надривали од реготу пупи, я ж щодуху вигрiбався до берега, розбризкуючи на всi боки мазут. Вилiз iз ковбанi бiльше схожий на шпалу, анiж на людину. Мазут стiкав по менi густими потьоками, на мiй новий костюм страшно було й глянути. Коли б мама мене оце побачила, вона вмерла б! Хлопцi перестають реготати. Сповняються спiвчуття до мого великого горя, забувають навiть, що я нiс прапор. Один по одному пристають до берега, пiдходять до мене. — Буде ж тобi! — Його треба випрати... — Де? — У струмковi. — Дурний! Хiба ж у водi одпереш! — А в чому? — У гасовi! — Де ж ти стiльки гасу вiзьмеш? Треба бочку, не менше... Потiм Микола каже: — Давайте хоч викрутимо! Я скидаю пiджак, штани i сорочку. В менi жеврiє квола надiя, що якось удасться врятувати костюм. Хлопцi викручують, аж сопуть, мазут так i ляпотить на пiсок, i мiй костюм уже не чорний, а рудий. Рудий, як собака. Весь у смугах, у плямах, i Микола безнадiйно махає рукою: — Нiчого в нас, хлопцi, не вийде! Хiба що спалити... — Еге, спалити! — мало не плачу я. — А ти його купував?! Беру штани, беру пiджак та ще й сорочку. Плентаюсь до струмка, хоч наперед уже знаю, що нiчого з того не вийде... — Знаєш, мамо, — сказав я своïй матусi другого дня, коли переколотилось та перемололось, — не справляй менi бiльше нових костюмiв! Бо вiд них одна бiда! * * * Оце поки що й усе про блакитну дитину. ЧАСТИНА ТРЕТЯ. НА КОНI Й ПIД КОНЕМ. МИ ВСТУПАЄМО У ВОСЬМИЙ — Ти вже у мене дорослий. Мама поправляє на менi комiрець, намагається пригладити непокiрну чуприну. — Зовсiм, зовсiм дорослий. Вона все ще плекає надiю, що одного гожого ранку розплющить очi й побачить мене дорослим. Отаким солiдним, як, наприклад, Павло Степанович, який недавно сказав: — Сiдай! Тобi нiколи не бути математиком. Iншi вчителi теж час вiд часу урочисто проголошували, ким я не буду. Якщо ïм вiрити, то менi не свiтила жодна професiя, якоï тiльки прагне нормальна людина. Я не стану нi географом, нi лiтератором, нi iнженером, нi iсториком — вони це знали напевно. Не знали лише, ким же я стану... — Давай посидимо перед дорогою. Мама замислена й трохи печальна. Сумота огортає ïï збляклi вуста, гусне в дрiбних зморшках довкола очей. Скiльки моïй мамi рокiв? — уперше запитую я, бо досi над цим не задумувався. Менi мама здається безсмертною. Хоч я давно вже вивчив, що земля кружляє навколо сонця, однак пiдсвiдомо ще вiрю в те, що весь видимий свiт обертається довкола мами. Тож мама не може померти, бо це означало б кiнець усього свiту. Цi думки не заважають менi потай куйовдити чуприну. Вчора ввечерi мама довго вичiсувала з моєï голови залишки од лiтнiх канiкул. Товстий роговий гребiнець аж трiщав, я хапався за маминi руки, а вона сердилась та казала, що в моïй чупринi хоч граблями греби. — Боже, i реп'яхи! Чи ти на головi все лiто ходив? Потiм мама змила менi голову луговою водою, зачесала волосся назад, а на нiч примусила пов'язатись хусткою. I коли я вранцi заглянув у люстро, то мало не плюнув з огиди: лобище великий, вуха стирчать, i волосся прилизане, мов у дiвчини. Та щоб я отак вийшов на вулицю? На очi всього чесного люду? Потай од мами слиню долоню i куйовджу волосся. — Що ж, сину, рушимо. Мама зводиться, оглядається довкiл, начебто не менi, а ïй доведеться на три роки розпрощатися з домiвкою, де все таке рiдне й звичне. I порiзаний, подовбаний, залитий чорнилом трудяка–стiл, за яким ми часто збиралися втрьох: я, мама й Сергiйко. I ослони з мiцними дубовими нiжками: якщо вже вони витримали, не поламалися, то невiдомий нам тесля й справдi змайстрував ïх не за страх, а за совiсть. I пiч — годувальниця та зiгрiвальниця, без якоï ми хтозна, що й робили б. I пощербленi миски та чашки, i понадкушуванi дерев'янi ложки, якими так ловко ïсти, а ще краще битись, коли мами немає поруч. I пузатий комод, потрiсканий i облуплений: вiн нагадував старезну людину, яка зажилася на свiтi. Часто, прокинувшись, я чув, як вiн тихенько постогнував. I зметений до самiсiнькоï ручки вiник, який не раз танцював по наших спинах: моïй i Сергiйковiй. I вiдра, полудженi джерельною лiсовою водою i од того аж свiтлi всерединi. I вичовганi нашими спинами стiни, i вiкна, i дверi — все це сьогоднi проводжає мене у далеку дорогу. Менi чомусь пощипує в носi, i я, насупившись, кваплю маму: — То ходiмо вже, чи що? I ще раз запитую: — Сумочку не забула? В чорнiй клейончатiй сумцi — моє свiдоцтво про закiнчення семирiчки. Оцiнки не такi вже й поганi, хоч мама й твердить, що вони могли б бути кращими. Я теж iз нею згоден, що могли б, але то вже не моя провина, бо не я ж виставляв усi тi оцiнки! — Коли б ти стараннiше вчився... — мовить мама. Ге, стараннiше! Як iще стараннiше, коли зараз менi здається: всi сiм рокiв я тiльки те й робив, що гибiв над книжками та зошитами. — ...ти був би таким же круглим вiдмiнником, як Оля Чровжова. Так i знав! Мама нiяк не може второпати, що я хлопець, а не якась там зубрилка, що тiльки й знає: носа в книжку, пальцi у вуха. — Зате має тiльки дуже добрi оцiнки, — заперечує мама, — i вже кого, кого, а ïï таки приймуть до восьмого класу. А от коли не приймуть тебе... Тепер усе менi зрозумiло: мама просто боïться, що я залишусь поза середньою школою. I тодi — прощай вища освiта, яку вона мрiє дати синовi. — Як не приймуть — що ти робитимеш? — Пiду в ФЗУ. Ванько ж он пiшов! Признатись, заздрив я Ваньковi. Йому вже видали форму: шинелю, картуз i ремiнь з пряжкою. Коли Ванько вийшов на вулицю, ми понiмiли. А вiн iще й нахвалявся: — Ось одержу стипендiю — куритиму тiльки Казбек. Ваньковi судилася казкова доля: ходити у формi, курити Казбек i водити поïзди. А менi, бач, знову до школи... — Дурненький,— каже лагiдно мама.— Я ж хочу для тебе як краще... Сергiйко озивається аж iз городу. Забився в кукурудзиння i там щось майструє. Вiн завжди як не струже, то щось збива, i мама каже, що Сергiйко буде iнженером. Я ж переконаний, що мiй молодший братунь виросте найупертiшим у свiтi ослиськом. Вiн i зараз як упреться на чомусь, то хоч ти його вбий. А що ж буде далi?.. — Ти хочеш провести Толю? Сергiйко спершу дивиться на дощечку, яку щойно стругав, потiм на мене. Я добре розумiю брата, якому страх не хочеться кидати почату роботу. Але мама, яка нiколи не була хлопцем, вражено допитується: — Ти не хочеш провести брата? — Хочу, — знехотя вiдповiдає Сергiйко. Стромля дощечку за пасок i — що ж iз вами поробиш! — чалапа за нами. Вулиця, якою ми простуємо, довга–предовга. Немов хтось узяв та й розламав навпiл наше село. Трiщина засипалась пiском, наповнилась пилюкою, поросла споришем i стала вулицею. Одним кiнцем вона вибiгає на луг, а другим упирається в лiс. Мама йде у святковому платтi, в отому самому, з якого я колись поспорював гудзики i програв потiм Миколi. Плаття дуже ошатне, нi в кого немає такого, мама аж розквiтла в ньому. Привiтно вiтається з жiнками, охоче розповiдає, куди оце ми зiбралися. — Гляди ж, щоб добре вчився! — напучують мене жiнки. — Та не злигайся там iз бандюгами... Всi вони твердо переконанi, що в кожному мiстi, великому чи малому, бандитами аж кишить. Аж ось i Соньчина мати. Думав, хоч сьогоднi без неï обiйшлося, та хiба од такоï втечеш? — Ой зятько дорогий, на кого ж ти нас полишаєш? Вдає, що журиться, а сама аж тремтить од смiху. Рада, мабуть, що я печу рака. I чого вона в'язне до мене, з отим зятем? I так хлопцi проходу не дають. Як що, одразу: — Зятько! Зятько!.. Нi, доведеться–таки оддухопелити Соньку. Дати ïй так, щоб i вона, i мати ïï вiдчепились од мене. Вулиця, на моє щастя, скiнчилась. Позаду — село, попереду — лiс. Величезнi сосни пнуться одна з–перед одноï, аж навшпиньки стають, щоб попрощатись зi мною. Мама зупиняється, каже Сергiйковi: — Провiв брата — вертайсь додому. Але Сергiйко, який досi плентався за нами, як на зарiз, тепер уже не хоче вертати додому. — Ти ж утомишся! — Не втомлюся. Стоïть, наставив упертого лоба, як той бичисько. I я вже знаю: тепер хай мама хоч лає, хоч б'є, а вiн таки пiде за нами. — Гаразд, — здається мама. Ïй, либонь, в такий день не хочеться псувати настрiй нi собi, нi нам. — Проведеш нас i одразу ж додому... Та гляди, щоб усе було гаразд. А я тобi привезу гостинця... Сергiйко мовчки киває головою. Я вiдстаю трохи од мами i йду поруч з братом. — Що то в тебе? Брат засунув дощечку глибше в штани. — Самопал, — тихо, щоб не почула мама, каже вiн. Бо наша мама — принциповий ворог будь–якоï зброï. Особливо коли вона потрапляє до наших рук. — А де ж трубка? — Ванько сказав, що дiстане. Отаку–о... Жменя сiрки влазитиме! Я уявляю, як бабахкатиме той самопал, i мене проймає образа на Ванька, що не менi, а Сергiйковi пообiцяв трубку. Ну, зажди ж, попросиш щось у мене!.. — Сiрникiв тiльки мало, — журиться брат. — Сiрникiв? Та я тобi привезу скiльки хочеш! У мене тепер будуть грошi. — Де ж ти ïх вiзьмеш? — А на харчi, що мама даватиме. По карбованцю в день... I тодi ще на поïзд. Проïхав раз зайцем — от тобi й сорок сiм копiйок у кишенi! — Що ж ти там ïстимеш? — цiкавиться брат. — Цукерки? Вiн навiть уявити не може, щоб за звичайнiсiнький харч — борщ чи кашу — платити грошi. — Я б купував тiльки цукерки, — замрiяно каже вiн. — Горошок i халву... Халва була для нас найбiльшими ласощами. Раз у два чи три мiсяцi мама привозила iз райцентру величезну бiлу хлiбину i кiлограм халви. Халву дiлила на три частини: одну маленьку i двi бiльшi, бо мамi чомусь вона не дуже подобалась, хлiбину ж нарiзала великими щедрими шматками. I ми заходжувались бенкетувати: кусали, скiльки могли, запашний м'який хлiб i потрошку халви... Врештi дiйшли до полустанка. — Тепер уже можеш вертатись, — каже братовi мама. Але вiн того й чути не хоче: протьопати отакий шмат дороги i не побачити паровоза! До того ж тут усе таке незвичне, не те що в селi. Блискучi безконечнi рейки — аж гарячi од сонця. По них добре ходити, розставивши для рiвноваги руки. Задовго до того, як покажеться поïзд, вони починають ледь чутно гудiти. Ми не раз, бувало, лягали на колiï i намагались вiдгадати, який поïзд iде: пасажирський чи товарний. I були серед нас мастаки, якi нiколи не помилялись. Я дивлюся на брата, що балансує на рейцi, i моє серце поволi пронизує смуток. Менi чомусь здається, що ми поïдемо не за тридцять кiлометрiв, а за тридев'ять земель. Що й оцей полустанок зi скромною дерев'яною будкою, яку помiчають лише робочi поïзди, а пасажирськi гордовито минають, i дорога до села, i саме село, i рiчка, i луг — все назавжди пiде з мого життя. Менi стає тривожно й незатишно, хоч я й не зiзнався б у цьому нiзащо. Швидше б поïзд, — приречено думаю я, i, наче накликаний, праворуч, там, де колiя, зливаючись у нитку, губиться в лiсi, з'являється поïзд. Спершу видно клубок диму, вiн пiднiмається все вище й вище, тягнучи за собою невелику пузату мурашку. Та мураха, наближаючись, росте на очах, ось уже видно трубу, i колеса, i невеличкi, мов iграшковi, вагони. Все те мчить прямо на нас i з пахкотiнням, брязкотом, стукотом зупиняється поруч. Ми бiжимо до найближчих дверей, бо поïзд стоïть усього хвилину, видираємось на високi схiдцi i ледь встигаємо залiзти в тамбур, як паровоз свистить, рiзко смикає вагони й мчить далi. Тримаючись щосили за поручень, я дивлюсь на Сергiйка. Вiн стоïть бiля колiï i махає нам рукою. Чим далi ми вiд'ïжджаємо, тим меншає, дрiбнiшає Сергiйкова постать, i менi стає жаль брата. — Ма, — кажу я тихенько, вмощуючись на лавцi, — чому ми не взяли Сергiйка? Мама мовчить. Може, не почула, а може, й не знає, що вiдповiсти. Тодi я пiдсуваюсь до вузького вагонного вiкна i притуляюсь лобом до шибки. Середня школа, в якiй я мав навчатися, стояла посеред залiзничного висiлка, забудованого чотириквартирними дерев'яними бараками, що всi як один були схожi на пенали для ручок та олiвцiв. Я йшов i дивувався: як люди, що мешкають в цих будинках, вiдрiзняють ïх один вiд одного. Всi пiд плескатими дахами, пофарбованими в червоний колiр, всi огородженi рiденькими штахетиками, в кожному дворi — невеличкi деревця, що ледь хирiли на неродючому пiщаному грунтi. Пiсок був усюди: в дворах, на вулицях, у моïх черевиках. Iти по ньому було важко. Добралися нарештi до школи. Вона теж стоïть на запiсоченому подвiр'ï, хоч дерев тут густiше i штахетний паркан набагато новiший. Саме ж примiщення школи схоже на палац: двоповерховий величезний будинок з такими великими вiкнами, що для стiн майже не лишається мiсця. Я дивлюсь на величезнi шибки i дивуюся, як вони досi вцiлiли. Хiба учнi цiєï школи не мають рогаток? — Отут ти вчитимешся, — побожно каже мама. I одразу ж додає: — Якщо тебе ще приймуть. Мама хвилюється. Витирає хустинкою долонi, пригладжує волосся. Мовби ïй, а не менi вступати до восьмого класу. Та ось доходить черга й до моєï особи: — Застiбни верхнiй гудзик... Вiчно вiн у тебе не застебнутий! Боже, а волосся! Та не крути головою, дай хоч трохи причесати... А вуха! Вчора ж мила... Хiба можна йти до директора з отакими вушищами? Менi здається, що директор мав би дивитися в мiй атестат, а не заглядати у вуха. Однак мама iншоï думки i ретельно тре моï вуха хустинкою. — Гляди ж менi: сидiтимеш у директора — не човгай ногами, — востаннє напучує мене. — I руки тримай на колiнах. I не крути головою, а дивись на директора. Я мовчки киваю. Кабiнет у директора такий же величезний, як i вся школа. Ми з мамою вклякли бiля дверей, не смiючи ступити на килимову дорiжку. Директор сидить за масивним столом, спиною до вiкна, обличчям до нас. Вiн, мабуть, невисокого зросту, бо над столом видно тiльки його плечi й голову. Я не можу вiдвести од неï зачудованого погляду. Скiльки живу, не бачив такоï блискучоï лисини. Вона була схожа на облуплену крашанку. Не зводячи заворожених очей з директоровоï голови, я опустився на стiлець i завмер, стуливши ноги й поклавши на колiна руки, як учила мама... Виходимо з школи веселi й щасливi. Мама аж сяє — горда за мене, що став восьмикласником. — Знаєш що, Толю? Давай–но пiдемо в кiно! У кiно? Ух ти, в кiно!.. — Але спершу зайдемо в ïдальню, — гасить мою радiсть мама. — Ти ïсти хочеш? Звичайно, хочу. Та ще у ïдальнi! Цiкаво ж подивитись, як i що там ïдять. У ïдальнi людей, мов бджiл, а помiж ними, збираючи посуд, метушаться жiнки в сiрих халатах. Ми повiльно просуваємось у черзi до каси. Я затискаю в руцi двi виделки, двi ложки i двi чайнi ложечки, що ïх дав нам при входi сердитий на вигляд дядько. Та ще й попередив, щоб, коли будемо виходити, обов'язково здали iншому, тому, що стоïть навпроти. Не здамо — не випустять з ïдальнi. — Навiщо це? — дивується мама. — Хiба не можна на столi залишити? — На те, дамочко, щоб не розкрадали. Один совiсть має — залишить, а iнший — в кишеню. Та ще й чужих пару прихопить... Тепер я вже пильную, щоб хтось часом i нашi виделки–ложки не покрав. I вже позираю пiдозрiло на парубiйка, який напирає на мене. У засмальцьованiй робi, руки в мазутi, кепочка ледь тримається на кучмi волосся: отакi, мабуть, за ложками й полюють. Рiзко вiдхиляюся од нього i тут же дiстаю запотиличника. — Що я тобi — котлета, що ти пiддiваєш виделкою?! Я одскакую, а дядько, якого я ненароком штрикнув, голосно лається: — Чортiв вилупок — пiввиделки застромив! Навкруги, звiсно, регiт, а в мене у головi гуде од мiцного ляща. Та ще мама вичитує по дорозi до столу: — З тобою й на люди потикатись не можна! Я винувато мовчу. Хоч, якщо розiбратись, то не так уже я й завинив. Хiба краще було б, якби отой шмаровида поцупив виделки? Мама не ризикнула узяти гуляш чи ростбiф, якi значилися в меню, — страви невiдомi та й до того ж дорогi. Натомiсть замовила двi порцiï котлет i двi склянки какао. Котлети менi доводилось куштувати, какао ж не пив нiколи. Хоч бачив якось потолочену порожню коробку з–пiд нього, на якiй було написано: Золотий ярлик. Пахла вона таємниче й хвилююче, i в моïй уявi виникали заморськi краï, каравани верблюдiв, пузатi кораблi, засмаглi пiрати. I ось цей казковий напiй стоïть передi мною, i я його питиму, тiльки доïм котлету. — Не поспiшай, — каже мама, нiяково оглядаючись довкола. — Ти наче сто днiв не ïв. Проковтнувши похапцем котлету, я беру свою склянку з пахучим напоєм... Повертались додому аж надвечiр, бо таки побували в кiно. I хто б, ви думали, нам потрапив на очi, як тiльки ми вийшли з вагона? Сергiйко! Мама як глянула — очам не повiрила: — Ти як тут опинився? Мовчить — нi пари з вуст. — Та ти хоч вдома був? Про це б мама могла й не питати: Сергiйко був весь у мастилi, як сажотрус. — Чого ж ти мовчиш? — уже починає сердитись мама. — Язик проковтнув? Пiдiйшов колiйний обхiдник, мамин знайомий: — То це ваш синок? А я його ганяв цiлий день, щоб не вештався на колiï. Попаде пiд поïзд — менi ж дiстанеться... Мама дякує обхiдниковi, i ми всi втрьох вирушаємо додому. Сергiйко наминає величезний окраєць, що його мама вiдламала од хлiбини, i очi його аж горять. Впоравшись з окрайцем, Сергiйко вiдстає од мами, пошепки запитує в мене: — Що менi мама купила? Аж тепер я зрозумiв, яким мотузочком був прив'язаний брат до залiзничноï колiï. ДОМНА ДАНИЛIВНА, Я, ЦАП I ФЕДЬКО Мама довго шукала для мене квартиру: щоб i недалеко од школи i не дуже дорого. В сiльськоï вчительки — яка зарплата? Два ж лобуряки на руках, спробуй ïх вдягти та взути, коли одяг–взуття так i горить, не те що на людських дiтях. А ще книжки–зошити та ïсти щодня. Одного вечора мама сповiстила: — Я, Толю, знайшла тобi квартиру з харчами. Ти Шульгу знаєш? — Якого Шульгу? — Федька. Що навчається у дев'ятому класi. Ще б не знав! Там такий задавака. Як учився в сiльськiй школi, ще у сьомому класi, то в нього одного була справжнiсiнька портупея з великою мiдною пряжкою. На пряжцi тiй — зiрка. Начищена, аж горить! Щоразу на свята Федько надiвав портупею i нiс червоного прапора. — Я розмовляла з його матiр'ю, — провадила далi мама, — вони знайшли для нього квартиру, щоб жити i разом харчуватись. То Федькова мати пообiцяла домовитись i про тебе. Це ж так зручно: не доведеться марнувати часу в ïдальнi. Та й дешевше обiйдеться. Мама радiє, а я не дуже. Плакали моï по карбованцю в день i намiри купити те й оте! Але що вдiєш: якщо мама вирiшила, то не менi сперечатися з нею. До того ж я розумiю, як важко мамi викручуватись. Тож i ми знали цiну копiйцi i не канючили на ласощi, що роками лежали в нашiй крамницi, злипаючись од довгого невжитку або кам'янiючи, як отi пряники, що ïх дядько Никифор, крамар, пiд веселу руку давав розгризати таким же дядькам. Розгризеш — твоє щастя, а нi — клади трояка на пiвлiтру! З нами крамар в цю комерцiю не вступав, про нас вiн казав: — Цим тiльки дай! Цi й камiння потрощать! — А потрощать, — охоче погоджувались нашi батьки. — I що воно за причина така: мале, а зуби, як обценьки. А виросте та вб'ється в лiта, то вже й зуби не тi. Тож нiхто з нас i не подумав би просити в мами грошi на цукерки чи пряники. Грошi — знали ми твердо — заробляють для того, щоб витрачати ïх на прожиття, а не на якiсь там ласощi... Гаразд, спробую заощадити хоч на залiзницi. На отих проïздах до мiста й назад. I я потай од мами вирiшую задачку. Отже, дорога в один кiнець — сорок сiм копiйок. На мiсяць — шiсть вихiдних. Шiсть разiв додому, шiсть iз дому. Якщо хоч половину проïхати зайцем, то скiльки це буде? — Два вiсiмдесят два! — каже Сергiйко i з повагою дивиться на мене: подумати тiльки — майже три карбованцi щомiсяця! — Я теж скоро виросту, — додає вiн заздрiсно. — I пiду до восьмого класу... Поселилися ми на квартирi у переддень нового навчального року. Будинок невеличкий: двi кiмнати i кухня, та ще коридорчик, де пiд ногами — ляда у погрiб, а над головою — ляда на горище. Не раз доводилось менi чи Федьковi, а то й обом разом вискакувати у вiкно, коли треба було йти до школи, а хазяйка, як на зло, саме полiзла в погрiб по капусту чи огiрки. Пiднiме важкенну ляду, пiдiпре нею дверi: хоч лобом бийся об них — не одчиниш! Двiр теж невеличкий — повернутися нiде. До того ж весь забудований: тут i сарай, i курник, i хлiв. Так що для нас iз Федьком лишалася тiльки вузенька дорiжка та ще вужча лавочка. Це коли б нам забажалося подихати свiжим повiтрям. У меншiй кiмнатi стояло лiжко й диван. Диван оббитий чорним дерматином, з високою спинкою i таким вузеньким люстерком, що коли дивитися в нього, то обличчя розрiзається навпiл: видно або лоба й пiвноса, або пiвноса й пiдборiддя. Iще в того дивана було два валки, твердючi, мов iз каменю. I сталевi пружини, що мали властивiсть впинатися в тiло, мов шпаги. Скiльки я повоював iз ними в довгi осiннi i ще довшi зимовi ночi! Скiльки попомучився! Не встигнеш приборкати одну, а вже iнша впинається в бiк. Iнодi, доведений до вiдчаю, я молотив кулаком по дивану, i вiн гудiв, як старий рояль. А Федько, який одразу ж захопив лiжко i розкошував на ньому, прокидаючись, лаявся, що я не даю йому спати. — Пограй ще, пограй — по шиï заробиш! Як я ïх у цей час ненавидiв: диван i Федька! Диван дошкуляв менi своïми пружинами, а Федько щоночi хропiв, аж слухати моторошно! — Федь!.. Федь! — Га? — Не хропи! — А хiба я хропу? Отак я й мучився з ночi в нiч тижнiв зо два. Мучився б i довше, коли б не вiрний друзяка Ванько. Зустрiв його у вагонi, коли ïхав додому. На головi в нього була така заяложена кепочка, наче ïï три днi полоскали в мазутi. — Обмiняв на нову, — признався Ванько, бо я все одно не повiрив би, що вiн встиг отак заносити свою. Кепка менi сподобалась: Ванько був у нiй справжнiм робiтником. А коли вiн дiстав з кишенi пачку Казбеку та встромив цигарку до рота, я навiть слину ковтнув од заздрощiв. — Закурюй! — сказав недбало. Я потягнувсь по цигарку, хоч досi не курив, i мама казала, що це єдине, чого я ще не додумавсь робити. Нинi ж не мiг вiдмовитись: не дозволяла чоловiча гордiсть. — Ну, як? — Смачна, — вiдповiв я, давлячись димом. Ми деякий час мовчки курили i здавались самi собi солiдними й дорослими чоловiками, яким не грiх i закурити пiсля роботи. Погасивши цигарку, Ванько запитав: — Ну, як життя? — Та нiчого, — вiдповiв я йому. Потай, щоб не помiтив товариш, зiм'яв цигарку й кинув пiд ноги. — От тiльки Федько спати не дає: хропе як собака! — А ти вiдучи. — Як його одучиш? — А запросто! Як тiльки захропе, ти йому й сипони махорки пiд нiс. Разiв зо два скуштує, то й iншим закаже. — Правда? — От побий мене грiм! — забожився Ванько. — Тiльки махру вибирай мiцну. Приходь завтра до мене, я тобi дам тiєï, що мiй дiд курить. Дiставши у Ванька перетертоï на порох махорки, я ледь дiждався наступного дня, коли треба було повертатись до мiста. Пiсля вечерi одразу ж пiрнув у постiль, а Федько, як на зло, все не лягав. Врештi вiн погасив свiтло i зарипiв лiжком. Затаïвши подих, я чекаю, коли залунають знайомi рулади. Потiм обережно зводжусь i ще обережнiше сповзаю з дивана, боячись розбудити Федька. Ось я вже стою над Федьком, який лежить горiлиць. Бачу його розтулений рот, двi нiздрi, нацiленi прямо в мене. Розгортаю кульок i щедро посипаю Федькового носа. Потiм одним стрибком кидаюсь на диван. У кiмнатi на мить запада могильна тиша. Потiм наче щось вибухає: то починає чхати Федько. Чхав Федько до самiсiнького ранку. Нашi господарi мешкали в прохiднiй, значно бiльшiй кiмнатi. Тут стояв круглий стiл, застелений плюшевою скатертиною, дубова шафа, пузатий буфет i таке широчезне лiжко, що на ньому, здається, мiг би помiститись увесь наш восьмий В клас. Лiжко було теж дерев'яне, на слонових ножищах, з високими рiзьбленими спинками. I на ньому горою лежали перини, подушки й подушечки, яким не було лiку. Менi воно нагадувало нашу хазяйку Домну Данилiвну. Вдома, в кiмнатi, особливо ранком, Домна Данилiвна ходила здебiльшого в самiй сорочцi, так ïй було жарко. Пiт зрошував ïï кругле обличчя, i вона раз по раз витиралася рушником, мов пiсля лазнi. У першi днi я соромився, коли бачив хазяйку в такому вбраннi, i, потупивши очi, намагався швидше прошмигнути повз неï. Згодом звик i не звертав уваги. Чоловiк Домни Данилiвни, Iван Iванович, був худий та миршавий i скидався на пiдлiтка поруч iз своєю могутньою половиною, яку називав Домною Данилiвною i звертався завжди на ви. Хазяïн наш був залiзничником. Домна Данилiвна вважалась домогосподаркою, хоч сусiдка, якось посварившись iз нею, обiзвала ïï вiдьмою та спекулянткою. Щодо вiдьми — не знаю, що ж до спекулянтки, то тут сусiдка не дуже погрiшила супроти iстини. Домна Данилiвна частенько дiставала по магазинах рiзний крам, а потiм перепродувала з–пiд поли на базарi. Але цього ïй було замало, i вона вишукувала все новi джерела збагачення. У дворi з'являлись то свинi, то кролi, то кури, то гуси, яких вона пiдгодовувала на продаж. Вся ота живнiсть вимагала неабиякоï уваги, i Домна Данилiвна частенько кликала на допомогу мене та Федька. Ми сiкли буряки й гарбузи, чистили хлiв, рвали кролям траву. Бувало, тiльки прийдеш зi школи, тiльки розгорнеш пiдручник, а Домна Данилiвна уже тут як тут: — Хлоп'ята, хто з вас поможе знести картоплю до погреба? Ану, хто спритнiший! Я дивлюсь на Федька, Федько — на мене. Обом нам страх як не хочеться виявляти свою спритнiсть, але куди ж нам подiтись? Вiсiм отакенних чувалiв чекають на нас бiля погреба. Навiть Федько не може пiдняти жодного з них, хоч як силкується, тож доводиться переносити картоплю вiдрами. — Щоб вони ïй подохли! — лається тихенько Федько, маючи на увазi свиней. Я ношу мовчки. Пиряю, аж чуб мокрий. Може, хоч дасть добре повечеряти, — втiшаю себе. Кажу про те Федьковi. — Як же, роззявляй рота! — вiдповiдає сердито Федько. Наша хазяйка чомусь вважає, що ситий шлунок i наука — дiаметрально протилежнi речi. Мабуть, переконана, що знання, як i ïжа, мiстяться у шлунковi, тож чим менше ми будемо ïсти, тим бiльше лишатиметься мiсця для знань. Про це вона нам, звiсно, не каже, але ми самi догадуємося, коли бачимо тi нужденнi порцiï, що дiстаються нам на снiданок, обiд чи вечерю. Ось Домна Данилiвна розливає у тарiлки суп. Тарiлки такi мiлкi, що ложки не втопиш, а вона ще й пильнує, як би не перелити. — Ïжте, хлоп'ята, та поправляйтеся, — зiтхає, розчулена власною щедрiстю. Ось дiстає по котлетi: — М'ясце нинi кусається. Та менi для вас нiчого не жаль. А котлети ж як п'ятаки. Горобцевi — раз клюнути. Ось вона пече пироги. Смачний дух сочиться по кiмнатах, i ми з Федьком ковтаємо слину. Я дивлюся в пiдручник, а перед очима замiсть паралелепiпеда — пирiжок. Пiдрум'янений, з бiлого тiста, ще й помазаний зверху жовтком. Трясу головою, заплющую очi — клятий пирiг все одно не зникає! Очманiло дивлюсь на Федька, а вiн уже не в пiдручник втупився — в розчиненi дверi. Нiздрi його так i ходять, очi хижо поблискують. — Приïду додому, скомандую, щоб напекли пирогiв, — каже вiн. — Всi поïм! Врештi, коли нам здається, що ми вже не витримаєм, у кiмнату впливає хазяйка. Кругле обличчя ïï теж наче змазане жовтком, у руцi — тарiлка з двома пирiжечками: — Ану, хлоп'ята, покуштуйте! Може б, ще довго куштували ми ïï пирiжкiв, якби не порятував нас цап. Мiстечко, в якому ми навчалися й мешкали, було справжнiм козячим царством. Легiони кiз бродили завулками й вулицями, вищипуючи траву i об'ïдаючи листя. Куди б ти не поткнувся, обов'язково натрапляв на козу. Кiз було достобiса, а от цапiв майже не видно. На нашому кутку, наприклад, не було жодного. Та воно й не дивно: од кози молоко й козенята, а од цапа який прибуток? Однак наша хазяйка зметикувала по–iншому. Кози — козами, але й без цапа не обiйтись. На ньому теж можна прибуток мати. I одноï недiлi привела з базару красеня цапа з могутнiми рогами й статечною професорською борiдкою. Вiн довiрливо наблизився до нас i зразу ж отримав вiд Федька добрячого щигля. Од несподiванки, болю й образи цап мекнув i вiдскочив назад. Тодi я упiймав його за роги i став викручувати йому голову, намагаючись повалити на землю. Так вiдбулося наше перше знайомство. I не треба було багато часу, щоб ця довiрлива миролюбна iстота стала справжнiсiньким дияволом. Забачивши нас, цап сатанiв: очi його займались пекельним вогнем, а хвiст крутивсь, як млинок. Наставивши страшнi гострi роги, цап кидався в атаку. Здавалося, вiн тiльки й жив помстою, пiдстерiгаючи нас на кожному кроцi. Досить було менi або Федьковi вийти вранцi на ганок, як цап наче з–пiд землi виринав. З розгону буцав у ганок, аж трiщали дошки. Вiднинi ми з Федьком не ходили, а бiгали. З усiх нiг мчали до хвiртки, вiдчуваючи спиною гостро наставленi роги, й летiли як оглашеннi до ганку, коли повертались зi школи, рятуючись од скаженоï тварини, а бувало, що й котилися по землi, збитi мiцнющим стусаном. Першому дiсталось Федьковi. Цап таки наздогнав його бiля ганку. Зробивши карколомне сальто, Федько влетiв до кiмнати i потiм довго намагався стулити докупи розпанаханi штани. I сердився, що я регочу. Iншого разу смiявся уже Федько, а менi було не до смiху. Можливо, що менi й пощастило б утекти, аби не якась тiтка, яка несла з базару кошик iз яйцями. Коли я кулею вилетiв з двору на вулицю, тiтка трапилась якраз на дорозi. I ми вже втрьох — я, тiтка i цап — покотилися суцiльним клубком у рiв. Виборсавшись з–пiд мене i цапа, тiтка ухопила розплющеного кошика i разiв зо два вперiщила мене по головi. Що вона казала при цьому, я не чув: усi жовтки й бiлки пролилися на мене, i я повернувся до хати бiльше схожий на розчавлене яйце, нiж на людину. Федько iржав, наче кiнь. А хазяйка сердито сказала, що цап тут нi при чiм, що ми самi в усьому виннi. Бо чому вiн б'є нас, а ïï не чiпає? Ми не знали, що на те вiдповiсти, тiльки бажали нишком, щоб дiсталося i нашiй хазяйцi. I вiн таки добрався до неï: садонув Домну Данилiвну так, що вона три днi ïла навстоячки. Пiсля цього доля цапа була вирiшена: Домна Данилiвна, палаючи помстою, покликала рiзника. I цiлий мiсяць по тому ми давилися козлятиною: суп iз козлятиною, борщ iз козлятиною, пирiжки iз козлятиною, котлети з козлятини. Нам уже здавалося, що козлятинi тiй не буде кiнця–краю, що ми поки й живем, ïстимемо того клятого цапа. Од цапиних поминок порятували нас матерi. Довiдавшись, як нас годує Домна Данилiвна, вони забрали нас i одвели на iншу квартиру, тепер уже без хазяйських харчiв. ПЕРШИЙ РАЗ У ВОСЬМИЙ КЛАС Того ранку ми прокинулися задовго до шкiльного дзвоника. Точнiше, прокинувсь я, а Федько i не думав уставати: одбрикувавсь ногою, тягнув на голову ковдру. — Федь, та вставай же! — А котра година? Я вискочив у сусiдню кiмнату, де стояв великий, схожий на поставлену сторчма труну, годинник. Вiн так неохоче й понуро вiдраховував години й хвилини, що менi весь час здавалося: ось вiн зараз зупиниться i тодi заводь його, не заводь — не рушить з мiсця. — Встигнемо, — вiдповiв Федько, коли я йому сказав, що вже чверть на восьму. Неохоче вилiз з–пiд ковдри, запитав: — А де моï черевики? Що довше вiн возькався, то бiльше мене охоплювала нетерплячка. Менi вже здавалося, що ми неодмiнно запiзнимось. Прийдемо, коли всi сидiтимуть за партами. Як тодi заходити до класу? — Федь, та одягайся швидше! Нарештi всi клопоти минулись: i одягання, й умивання, i снiданок. Ми виходимо на вулицю. Ранок стрiчає нас урочисто й свiтло. Небо високе–високе, i по ньому срiблястим павутинням поснувались хмаринки. Сонце свiтить нам просто в обличчя, Федьковi одстовбурченi вуха горять, як лiхтарi. Вiн розмахує новеньким портфелем, сонце спалахує на понiкельованому замковi, i менi здається, що то вiн навмисне вимахує, аби познущатися з мене. Бо у мене в руках торба — не торба, чобiт — не чобiт, а бiс його зна й що. Бiс його зна й що з'явилось на свiт пiсля того, як я навiдрiз вiдмовився брати з собою стару, ношену–переношену сумку, з якою ходив до п'ятого, шостого й сьомого класiв. Це було не зовсiм чесно з мого боку: сумка вiрою й правдою служила менi всi цi роки i була добрим, надiйним товаришем. Скiльки разiв вона летiла на пiдлогу, у снiг, на траву, а то й просто в пилюку, бо нiколи було акуратно десь притулити ïï! А хiба не доводилось менi спускатися на нiй iз снiговоï гори? Хiба не мчала вона по кризi наввипередки з iншими сумками — чия далi заïде? I хiба не брала найактивнiшу участь у сутичках, ходячи по головах та спинах моïх супротивникiв? Хiба не ховала надiйно усi тi речi, що про них не потрiбно було знати дорослим, — то рогатку, то самопал, то заборонену книжку. Хоча б того ж Мопассана, при одному натяку на якого мама поодривала б менi вуха. Але що поробиш: сумка одслужила своє, i менi соромно було ïхати з нею до мiста. Отодi й спало мамi на думку пошити менi портфель. Тож було урочисто внесено з комiрчини халяви од жiночих чобiткiв. Мама носила ïх, ще коли була молодою, а взувала останнiй раз задовго до мого народження. Я з пошаною роздивлявся старезнi, потрiсканi од часу халяви i все ще не мiг второпати, для чого мама внесла ïх. — Ми з них замовимо тобi портфель. — Портфель?.. — Еге ж... Однесу до нiмого, i вiн пошиє такий, що буде не гiрший од справжнього. Признатись, тодi я навiть не став сперечатися. Мене просто розбирала цiкавiсть: ану, що ж iз цього вийде? Нiмий, який узував мало не пiвсела, мабуть, i уявлення не мав, що таке портфель. Тож кроïв i шив, як пiдказувала йому фантазiя. Основне, про що вiн подбав, це щоб не було йому зносу. Щоб i вода не промочила, — показав на мигах у небо; щоб i по швах не розповзався, — ткнув пальцем спершу у дратву, а потiм у мене. — Коли ж нам приходити? — поцiкавилась мама. Нiмий ткнув себе в груди i показав сiм розчепiрених пальцiв. Ага, через тиждень. За тиждень ми були у нього. Побачивши нас, вiн одклав чобiт i дiстав з полицi щось замотане у мiшковину. Коли вiн ïï розгорнув, ми з мамою мимоволi здригнулися. Це було щось середнє мiж жебрацькою торбою, поштовою сумкою i шкiряним цебром, що його ïздовi прихоплювали з собою, коли вирушали в далеку дорогу. Якийсь дивовижний гiбрид з усього того, що нiмому доводилось шити протягом його трудового життя. В ньому з однаковим успiхом можна було носити воду i вчиняти тiсто, зберiгати картоплю i квасити яблука. Нiмий радiсно мугикав, показуючи, як той портфель зашнуровувати, пробував надiти менi на плече. Мама, щоб не образити нiмого, сказала, що портфель ïй сподобався. — Вiн таки непоганий, — переконувала сама себе, коли ми поверталися додому. — А поглянь, який мiцний! Що мiцний, то мiцний. Тiльки ж якби вiн був хоч трохи менший! I не такий рудий! — Якби тiльки й того горя, — втiшала мене мама. — Поносиш рiк, а наступного, як будемо живi–здоровi, куплю тобi фабричний. Що ж, спасибi й на тому. А поки що я знiмаю торбину з плеча, беру ïï пiд руку, щоб не так впадала в очi, бо менi здається, що всi, хто проходить мимо, тiльки на мiй портфель i дивляться. Аж ось нарештi й школа. Сяє святково вiкнами, трiпоче величезним червоним полотнищем: Ласкаво просимо! Це запрошення стосується i нас з Федьком. Я мимоволi випинаю груди, ступаючи в двiр. Тут повно учнiв: i старших, i молодших, i зовсiм ще голопуцькiв. Першокласникiв видно одразу: цi як прийшли з мамами–татами, так i не вiдходять од них. I в усiх очi, як п'ятаки. А помiж ними сюди–туди шмигають трохи старшi: з другого, третього й четвертого класiв. Гасають, аж у очах миготить. Кричать, верещать, одне слово — плотва. Аж не вiриться, що я колись був таким. Учнi п'ятого, шостого i сьомого класiв поводяться стриманiше. Особливо дiвчата. Тi групками по двi, по три походжають, обнявши одна одну за плечi, на хлопцiв i не глянуть. Задаваки! Та не вони мене цiкавлять, а отi, вже майже дорослi: восьмикласники–десятикласники, до яких вiднинi належу i я. Особливо десятикласники. Штани майже в усiх напрасованi, черевики блищать. Обличчя в усiх серйознi. Всього ж один рiк, i вони розпрощаються iз школою! А дiвчата! До них i не пiдступайсь! Розфуфиренi — коси у стрiчках! Аж не вiриться, що це тi самi дiвчата, якi колись гасали iз нами. Он i Оля Чровжова. Ходить, обнявшись iз якоюсь мiською дiвчиною. Як проходила мимо, то на мене й не глянула, хоч я навмисне став ïй на дорозi. Ну й не треба! Подумаєш!.. Ображений, шукаю очима Федька. Та вiн наче крiзь землю провалився. Хоч i обiцяв не лишати мене самого, познайомити з хлопцями. У вiдчаï кидаюсь шукати його, але хiба когось знайдеш у цiй веремiï! Та й ще з таким портфелищем, з оцiєю рудою потворою, яку доводиться раз по раз ховати за спину. Здибався з Федьком, коли вже й не сподiвався. Вiн не дуже менi зрадiв: розмовляв саме iз хлопцем, мабуть, своïм однокласником. — Чого тобi? — Федь, куди менi йти? — Ставай до свого класу... Он бачиш, шикуються. — Тицьнув убiк пальцем, аби одчепився. Вiдходжу од Федька, шукаю очима свiй клас. Ага, он вони! Якийсь хлопець, видершись на ганок, розмахує рукою i щосили гукає: — Восьмарi, до мене! Пробираюсь до нього, а вiн уже командує: — Незадовiльний до незадовiльника — ставай! Направо — р–рiвняйсь!.. Смiх, вигуки, хто й справдi рiвняється, а хто й не хоче, бо хлопець той не учитель, i нiхто його командиром над нами не ставив. Директор, який саме проходив мимо, зауважує: — Кононенко, ви знову за своє? — А що я таке зробив, Василю Васильовичу? — весело заперечує юнак. — Я ж вам помагаю... Хоч його команди нiхто не сприймає всерйоз, однак усi шикуються в стрiй. Он уже й iншi класи починають шикуватися, i безладний досi натовп, що заповнював шкiльне подвiр'я, тане на очах, виливаючись у довгi шеренги. Лишаються тiльки батьки першокласникiв, та в центрi — учителi на чолi з директором. У директора голова сяє, мов сонце. Вiн пiднiмає руку, i гомiн довкола поступово вщухає. Слухаємо, що вiн говорить. Точнiше, слухають переднi ряди, заднi ж майже нiчого не чують. Долiтають тiльки окремi слова, вихопленi з фрази. I хочемо ми того чи не хочемо, а чуємо зовсiм протилежне тому, що каже директор. — ...балуйтесь... бешкетуйте... порушуйте трудову дисциплiну... — лунають категоричнi накази директора, i нам дедалi стає веселiше. Потiм виступає десятикласниця, мабуть, кругла вiдмiнниця, бо кому ж iще доручили б виступати в такий день. Вiд iменi всiх учнiв вона наобiцяла таких речей, що не пiд силу й ангелам: i слухатися вчителiв, i вчитися лише на дуже добре, i не порушувати дисциплiни, i мати зразкову поведiнку. Дiвчина була гарна, але менi не сподобалась: напевно, з тих, що пiдлизуються до вчителiв. Така як заведеться у класi — бiда! Обов'язково пролiзе в старости i тодi поïдом ïстиме кожного. Пiсля дiвчини виступив завпед. Вiн коротко розповiв нам, що ми будемо вивчати, якi новi предмети вводяться цього року в навчальну програму. Потiм директор махнув рукою, на ганку пролунав дзвоник, i ми рушили в класи. Учитель з червоною пов'язкою на рукавi попереджав, щоб кашкети лишали в роздягалцi, не тягли до класiв. Я зняв свого ще надворi i сховав тихцем до шкiряноï торби: боявся, що вкрадуть. Адже це була моя єдина обнова — справжнiй фабричний кашкет, з куцим козирком i модним гудзиком. Вiн дуже зручно сидiв на моïй головi, а ще краще лiтав, коли його щосили пожбурити вгору. Заходимо у високий коридор, пiдiймаємось широкими сходами. Все довкола сяє: i пiдлога, i стiни, i стеля, й поручнi. Кладу на них долоню, суну догори, натикаючись на короткi цурупалки, понабиванi через правильнi iнтервали. Для чого б це? Згодом догадуюсь: та для того ж, щоб учнi не спускались по поручнях. На другому поверсi ще цiкавiше: до вiкон аж страшно пiдходити — такi вони великi. I видно далеко–далеко. Навiть залiзницю i станцiю. Попiд стiнами — металевi бачки iз водою. Мiднi крани, начищенi, аж горять, i кухлi на ланцюжках, мов цуценята. Мабуть, щоб учнi ними не бились, не обливались водою. Аж ось i наш клас: високий, просторий, з чорною дошкою, з жовтим столом для вчителя i низькими чорними партами для нас. Поки я пропхався до класу — всi мiсця були зайнятi. Лишилося одне, на першiй партi, пiд носом у вчителя. Довелось iти за ту парту. Добре, що хоч не дiвчина зi мною сидiтиме — хлопець. — Ти чого сюди сiв? — запитує неприязно вiн. Не подаю виду, що злякався. У свою чергу питаю: — А ти чого? Хлопець чмихнув носом, i обличчя його вже не сердите, а пустотливе: — Мене все одно класкер сюди пересадить... — Хто, хто? — Класкер, класний керiвник... — Ти звiдки? З села? — запитує згодом. — З села. А хiба що? — Ви всi пiдлизи... — Я не пiдлиза, — вiдповiдаю ображено. Вороже позираю на сусiда: хто вiн такий, щоб так обзивати? — Як тебе звати? — Только. — Только, — повторив хлопець. — Только, тюлька, фiтюлька... А мене — Михайло Iванович Кононенко. Сам ти тюлька! Подумаєш — Михайло Iванович! Попався б ти менi у селi, я б тобi показав Михайла Iвановича!.. Кононенко ж тим часом дiстає лiнiйку, олiвець, креслить впоперек парти жирну лiнiю. — Оце — моя половина, а ото — твоя. Залiзеш — дiстанеш по носi! Для мене це не новина: сам не раз дiлив отак парту, коли сварився з сусiдом. Але ж то коли посваришся. А цей нi з сього нi з того. Одвертаюсь од Кононенка, вдаю, що вiн менi байдужiсiнький. Розшнуровую свiй портфель, дiстаю чистий зошит, ручку, а чорнило на партi, в невиливайках. Вiдчуваю, що Кононенко стежить за мною, але не звертаю на нього уваги. Раз вiн отак, то i я буду так. I чого я пiшов до цього восьмого? Краще б у ФЗУ, разом iз Ваньком... Врештi лунає дзвоник. — Електричний, — чую голос сусiда, однак не обзиваюсь: я таки образивсь на нього. У класi гомiн враз вщух: на порозi став учитель. Застукотiли парти, учнi дружно пiдвелися. Учитель бадьоро вiтається i швидко проходить до столу. Розгортає класний журнал, починав знайомитись: — Андрiєнко! — Голобородько! — Данильченко! У вiдповiдь пiдводиться той чи iнший учень. Чую своє прiзвище i так голосно вигукую я, що в класi вибухає регiт. Учитель трохи здивовано поглянув на мене. — Сiдайте. Я сiв, а вчитель назвав Кононенка, i той, передражнюючи мене, теж закричав щосили я. У класi знову зареготали. Учитель же, мабуть, давно звик до вибрикiв мого сусiди, бо тiльки глянув у його бiк i наказав теж сiдати. Закривши журнал, повiдомив нам, що звати його Григорiєм Вiкторовичем i що вiн викладатиме iсторiю. — Григорiй Iсторович, — шепоче, мовби сам до себе, мiй сусiд. Йому, мабуть, уже нудно за отим кордоном, але не я його проводив, тож не менi його й затирати. А вчитель тим часом просить дiстати пiдручники з iсторiï i починає урок. Розповiдав вiн цiкаво, навiть не заглядаючи в книжку. Я пiдпер пiдборiддя кулаком i наладнавсь уважно слухати. Та тiльки зосередивсь, як лясь щось по вуховi! Наче з рогатки дробиною. Я аж пiдскочив. Тру вухо, оглядаюся — хто? Та хiба ж дiзнаєшся! В усiх такi невиннi обличчя. Тодi обережно, щоб не помiтив учитель, скошую очi пiд парту, намагаюсь розшукати те, чим мене вдарили... Анiчогiсiнько! Тiльки почав слухати, як знову по вуховi — лясь! Оглядаюсь рiзко — тi самi невиннi обличчя. Та ледь повернувся до вчителя, як знову — лясь, лясь! Починаю вже сердитись. Що боляче, а що й заважають слухати вчителя. Ну, почекайте ж! Гарячково нишпорю в кишенi... Ага, ось вона! Резинка. Тонка, пругка, з двома петельками на кiнцях: надiвати на пальцi. Кладу резинку на колiна, видираю iз зошита клапоть паперу. Краще було б картонкою, та для першого знайомства вистачить i папером. Мiй сусiда так очима й пасе. Вiн помiтив, що мене методично обстрiлюють, i тепер аж горить од цiкавостi: що ж я лаштую у вiдповiдь? Забув навiть стерегти свiй кордон. Я мiцно згортаю клапоть паперу, потiм перегинаю навпiл, закладаю в резинку. Надiваю петлi на великий i вказiвний пальцi, натягаю щосили i, не цiлячись, стрiляю з–пiд лiктя назад. — Ой!.. Поцiлив! Кононенко аж шипить, давлячись смiхом, а я боюсь i моргнути — дивлюся прямо на вчителя. — Що сталося? — невдоволено запитує вiн. — Голобородько, чого ви кричите? — Хтось по губi вдарив! — скаржиться Голобородько. — Ви як маленький! — кидає з досадою Григорiй Вiкторович. Однак Голобородько не вгаває: — Еге, маленький... Вас би так вдарили! — Гаразд, розберемося потiм, — нетерпляче обриває його Григорiй Вiкторович. — Кононенко, ви що, вдома не виспались? Мiй сусiда одриває од парти голову й вiдповiдає, що виспався. Урок триває, триває i обстрiл. Щоправда, вiн не такий уже iнтенсивний: я прикрив долонями вуха i отим, що позаду, тепер не так цiкаво поцiляти в мене. Слухаю вчителя i обiцяю собi прийти завтра з готовими набоями: з картону, а не з паперу. Отодi хай начуваються! На перервi, щойно вчитель залишив клас, до мене пiдiйшов Голобородько. Той самий, що я його почастував паперовим гостинцем. Вiн був на голову вищий од мене i мав довгi, мов у горили, руки. — Це ти мене вдарив? — Не я... — А що в тебе в партi? I не встиг я отямитись, як Голобородько висмикнув мою торбу. — Хлопцi, м'яч! Зцiпивши зуби, я кинувсь до нього: — Оддай! — Хлопцi, ловiть! Гоп–ля! Портфель став лiтати по класу. Я кидавсь вiд одного учня до iншого, але бачив лише порожнi руки, а за спиною моєю лунало веселе й дике: Гоп–ля! Врештi портфель знову потрапив до рук Голобородька. Вiн почекав, поки я пiдскочу до нього, пiдняв догори руки. — Оддай! — А ти спробуй дiстань! Я не витримав i щосили штовхнув його в груди. Портфель полетiв на пiдлогу, а Голобородько вчепився менi в чуприну... Розборонив нас дзвоник. Пiсля того менi було не до урокiв. — Вiн тебе битиме, — передав на наступнiй перервi Кононенко. — Сказав, що й кiстки тобi потовче. — Ну й хай... Бачив таких! Однак на душi в мене було незатишно. I не так лякала бiйка, як те, що всi тут менi чужi, всi проти мене. Навiть мiй сусiда, навiть Олька Чровжова. На великiй перервi iду шукати Федька. Якщо й вiн зречеться мене, тодi не варто жити на свiтi... — Голобородька я знаю,— каже Федько. — То коли ж вiн збирається тебе бити? — Сьогоднi пiсля урокiв. — I додаю, щоб Федько не подумав, що я дуже боюся: — Вони всi там за нього, усi проти мене. — Я пiду з тобою, — вирiшує Федько. — Ти без мене не йди, чуєш? Коли скiнчилися заняття, Федько чекав мене у коридорi. Всю дорогу раïв: — Вiн вищий од тебе, так ти бий його пiд дихало... Скiльки ми бились, не знаю. Дзвенiло тiльки в головi i миготiло в очах. Та ще повiтря було мов розпечене. Потiм мене хтось обхопив за поперек (то був Федько), а я все молотив кулаками, хоч ворог мiй зник, наче провалився крiзь землю. — Молодець! — хвалив мене по дорозi Федько. — Голова не болить? Я мацав болючi гулi й вiдповiдав, що не болить. Другого дня я прийшов до школи, увiнчаний лаврами переможця. Та ще над ким — над Голобородьком! Найсильнiшим учнем восьмого В. Хлопцi, якi вчора майже не звертали на мене уваги, тепер поспiшали першими привiтатись зi мною. Тиснули щосили долоню, наче хотiли пересвiдчитись, чи такий уже я силач. Ось до класу влетiв Кононенко — червоний, захеканий, збуджений. Кинув портфель пiд парту, голосно привiтався: — Тюлько, здоров! I не встиг я образитись, як вiн тицьнув мене кулаком пiд бiк, сказав захоплено й весело: — Та й здорово ж ти отiй драбинi навiшав! Так йому й треба! Я не допитувавсь, чому саме треба, менi досить було щирого захоплення, що свiтилося в очах Мишка. А що обзиває мене тюлькою, так то, мабуть, не вiд злостi. Отож i сердитись нiчого. Однак радiсть моя тривала недовго: з першого ж уроку мене покликали до директора. Я йшов i думав, за що лаятимуть? Бо скiльки вчився, жодного разу не викликали для приємних розмов. Учительська для мене завжди була мiсцем спокути, суворих доган. — А, це ти... Ану пiдiйди ближче! Повiльно наближаюсь до величезного блискучого столу, за яким зловiсно сяє директорська лисина. — Ну, розказуй, що ти вчора накоïв пiсля урокiв. Аж тепер став ясно, чого викликав директор. Хтось таки донiс про вчорашню бiйку. Але чому ж тодi мене покликали одного? Я опускаю голову. Не знаю, що казати директоровi, до того ж не хочу, щоб вiн побачив моï синцi. — Билися? — допитується вiн. — Ти що, язик проковтнув? Чи не хочеш розмовляти зi мною? За що ви бились? Я мовчу. Як розповiсти про те, що сталося, щоб вiн зрозумiв?.. — Отже все, що сказав менi Голобородько, правда? Голобородько?! Менi аж подих забило вiд обурення. Чого–чого, а такоï пiдступностi я не чекав. Мене охоплює похмурий вiдчай. Тепер нехай лає, нехай карав мене, як йому заманеться, я не скажу бiльше жодного слова. Бо все одно не повiрить. Опускаю ще нижче голову, щоб директор не помiтив слiз болю й образи. Ковтаю ïх нишком, гiрко думаю: Ну й гаразд, ну й хай... — Так i будемо мовчати? — сердито питав директор. По паузi каже: — Гаразд. Зважу на те, що це твое перше порушення. Але май на увазi: якщо iще хтось на тебе поскаржиться — вижену зi школи! Хулiгани менi не потрiбнi. Потiм щось пише на аркушi паперу. Акуратно згортав, вкладає в конверт, заклеює. — Одвезеш матерi... Йди! Вийшов я од директора зовсiм прибитий. Конверт пiк менi руку, а ще бiльше — образа, вiдчуття того, що мене несправедливо покарано. Думаю про те, що доведеться, мабуть, залишити школу. Зайти востаннє до класу (щоб вiн завалився!), зiбрати книжки (хай вони погорять!) i, не глянувши на жодного iз восьмикласникiв, пiти геть. Заходжу до класу, сiдаю за парту. Вiдчуваю, що всi дивляться на мене. Мабуть, такий маю нещасний вигляд. — Був у директора? Кононенко забув про кордон, пiдсувається ближче до мене. Тепер всi хорошi, а хто найголоснiше кричав, коли мiй портфель лiтав по класу? Одвертаюсь од нього, вдаю, що заглибивсь у пiдручник. Хоч не можу прочитати жодного слова: лiтери так i стрибають. — Що вiн тобi казав? — Лаяв, — вiдповiдаю, аби одчепивсь. I не витримую, кажу щиро: — Листа написав матерi. За вчорашнє... — А звiдки вiн дiзнався? — Голобородько поскаржився. — Голобородько?! Кононенко чи вдає, чи й справдi не вiрить. Похапцем висмикує аркуш iз зошита, роздирає навпiл, ще навпiл, гарячково щось пише. Я не намагаюсь прочитати — менi тепер байдуже до всього: вирiшив розпрощатись зi школою. Кононенко тим часом згортає папiрець i кладе на сусiдню парту: — Прочитай i передай далi... Згодом у класi виникає якийсь рух. Непомiтний, невловимий, прихований од учительського ока. Чути, як шарудить папiр, риплять пера, з парти на парту перелiтають записки. Ось уже й учитель починав вiдчувати, що в класi щось не гаразд, раз по раз уриває розповiдь. Але як не приглядається — не помiчає нiчого. Адже протягом семи рокiв учнi пройшли неабияку школу конспiрацiï. Лунає дзвоник. Щойно вчитель залишив клас, як Мишко вихором зiрвався з–за парти, помчав до Голобородька. — Ти донiс директоровi? — А твоє яке дiло? — буркнув Голобородько. — Так, значить, донiс? — сiкався до нього Мишко. — Ходiм до директора! — Сам iди, як тобi так хочеться! — I пiду. Хлопцi, хто зi мною? Гаврильченко, пiдеш? — Пiду. Високий хлопець iз гладко причесаним бiлявим волоссям пiдiйшов до Кононенка, став поруч. — Я теж пiду! Дiвчина, що сидiла з Олею Чровжовою, вийшла з–за парти i теж стала поруч з Кононенком. — Може, й мене битимеш? — з викликом спитала Голобородька. — Давай сюди лист! — наказав Кононенко. — Ми йдемо до директора. Неохоче оддаю листа. Менi чомусь незручно, особливо перед дiвчиною. Крiм них трьох, нiхто бiльше не пiшов. Хто сидiв мовчки, а хто розмовляв, сперечався, однак усi нетерпляче чекали, чим ця iсторiя скiнчиться. I коли делегати з'явилися у дверях i Кононенко од порога закричав: Наша взяла!, клас вибухнув таким дружним ура!, що менi аж вуха заклало. Кричали всi: й тi, що за мене, й тi, що за Голобородька; мовчали лише Голобородько i я. Того дня я не чекав Федька пiсля урокiв, щоб iти разом додому. У мене з'явилися новi друзi. I Кононенко, й Гаврильченко, i Нiна Рибальченко, ота дiвчина, яка сидiла поруч з Олею Чровжовою, i ще один хлопець, який мав незвичне iм'я Кiм, тобто, Комунiстичний Iнтернацiонал Молодi. У Iнтернацiонала було нiжне дiвоче обличчя i такi густi вiï, що ïм би позаздрила кожна дiвчина. Всi вони жили у тому ж кутку, що i я. Ми йшли веселою галасливою ватагою, i менi ще нiколи не було так хороше, так свiтло й легко на душi. ВЧИТЕЛI, ВЧИТЕЛI... З перших днiв занять найбiльше запам'яталися уроки фiзики. I то зовсiм не тому, що я палав особливою любов'ю до цього предмета. Якщо вже признатись по щиростi, то з усiх дисциплiн серцю моєму була наймилiша ота, що мала звабливу назву канiкули. Коли б за неï виставляли оцiнки, я б завжди був круглим вiдмiнником. Що ж до iнших предметiв, то я дивився на них, як на кару господню, наслану нам невiдомо за якi грiхи. Як на довголiтню спокуту, не пройшовши яку, нiколи не виростеш та не станеш дорослим. Отiєю неймовiрно щасливою iстотою, якiй не треба нi готувати уроки, нi складати екзамени, нi висиджувати за партою по чотири–п'ять годин щодня. Хiба можна порiвняти наше життя з життям Тома Сойєра та Гека Фiнна, яким судилися такi карколомнi пригоди. Якось наприкiнцi канiкул перед шостим класом, прочитавши обидвi тi книжки, я вирiшив повторити подвиг героïчних хлопцiв i рушити нашою рiчкою на плоту в далекi мандри. Куди, не знав iще й сам, але не ближче Чорного моря. Плiт будували ми з Ваньком, якого я пiдбив на мандрiвку. Для цього ми серед ночi поцупили в дядька Юхима, що жив коло самоï рiчки, новi ворота, i другого дня розлючений дядько ловив кожного хлопця й допитувався, чи не його рук то робота. Ми ж вiдтягли ворота у лозняк i цiлiсiнький тиждень в'язали до нього палiччя, щоб не пiрнути одразу пiд воду. За дядьком Юхимом настала черга моєï мами i Ванькового тата хвилюватися: тепер вони допитувались, яка це личина тягне майже щодня то пшоно, то сало, то хлiб. Щойно лежала цiла хлiбина, а вже половини нема. Потiм став зникати посуд, бо треба ж у чомусь готувати ïжу, а пiд кiнець i одяг. Ванько навiть захопив батькiв кожух, мотивуючи свiй вчинок тим, що хоч зараз i лiто, але хто його зна, скiльки ми будемо плисти, чи не застукає в дорозi зима. Вiдчалили ввечерi, коли добре смеркло, щоб нас не помiтили та не витягли на берег. Ванько все допитувався: де нас завтра шукатимуть як утопленикiв — на плесi, проти села, чи нижче, у кручi... Пливли ми не менше двох годин. Було дуже цiкаво й трохи моторошно, особливо коли поруч сплескувалась велика рибина. А потiм ми потрапили на бистрину, плiт понесло так, що замиготiло в очах, ударило щосили об корч. Плiт став цапа, i ми з Ваньком шубовснули в темний вир. Не потонули тiльки тому, що плавали, як качки. Усе наше начиння пiшло на дно, менi пощастило врятувати лише тичку, а Ванько ще довго брьохався у круговертi i все допитувавсь, чи не бачив я кожуха. Потiм ми чалапали, мокрi й нещаснi, додому. Я нiс тичку, хоч до ладу не знав, нащо вона менi. Ванько журився за кожухом: що вiн скаже татовi, як влуплять морози... Але все це було давно, а зараз я з нетерпiнням чекаю уроку фiзики, бо вже багато начувся про Iвана Даниловича, який викладав цей предмет. Вiн з'явився у класi, щойно пролунав дзвоник. Легко й пружно пройшов до столу, повернувся до нас, неголосно привiтався. Вдягнений вiн був надзвичайно акуратно: вишита сорочка iз стоячим комiрцем, чорний пiджак i синє галiфе — без жодноï зморшки, жодноï складочки, наче Iван Данилович щойно вийшов з–пiд праса. Та найбiльше вразили мене чоботи. Я ще не бачив таких дзеркально–блискучих чобiт. I хоч би тобi якась порошинка на них! А на вулицi од пiску аж курить. Намилувавшись чобiтьми, переводжу погляд на обличчя учителя. Воно суворе й зосереджене. Сiрi очi уважно вивчають клас — парта за партою. Ось вони зупинились на менi. — Новенький? Я пiдвiвся, кивнув головою. — Наступного разу причешiться як слiд. Або обстрижiться, якщо не вмiєте користуватися гребiнцем. Школа — не вулиця. Сiдаю обпалений соромом. Уже шкодую, що куйовдив волосся, коли мама пригладжувала його. Тим часом Iван Данилович наказав: — Дiстаньте пiдручники. Всi як один поклали перед собою новенькi книжки. — Розкрийте на тридцять шостiй сторiнцi. Закреслiть третiй од верху абзац. Там неточне витлумачення деяких фiзичних явищ. Вiн назвав нам iще кiлька абзацiв, i ми з насолодою ïх перекреслили... Урок вiн почав так: — Згадайте, як ви цього лiта купались. Вилазили, мабуть, на вишку або на кручу i стрибали у воду. Чому ви стрибаєте головою чи ногами донизу, а не боком, животом, спиною? — Щоб не забитись! — дружно вiдповiдає клас. — Правильно, щоб не забитись. Ви щоразу намагаєтесь стрибнути так, щоб опiр води був найменший. Тобто використовуєте один iз законiв фiзики... Ти диви! Оце здорово!.. Поступово фiзика стає найулюбленiшим моïм предметом. Iван Данилович терпiти не мiг зубрил. Вiн нiколи не опитував за пiдручником, а, викликавши до дошки, давав якусь карколомну задачу, над якою добре треба було поморочитись, щоб розв'язати. Писав на дошцi умову й одразу ж сiдав до столу. Ми поспiхом хапалися за ручки, бо кожному iз нас потай хотiлося впоратися якнайшвидше. Майже завжди першою була Нiна Рибальченко. В неï не мозок, а якась лiчильна машина: не iснувало, мабуть, такоï задачi, щоб вона не могла розв'язати. Лузала ïх, як насiння. Менi нiколи не щастило вирватись першим. Але й заднiх я не пас. Пiдсумовуючи нашi успiхи наприкiнцi першого мiсяця, Iван Данилович разом з Нiною Рибальченко та ще кiлькома учнями згадав i мене. Вiн, правда, мого прiзвища не назвав, але й так було зрозумiло, коли сказав: — Iще один iз новеньких непогано засвоює матерiал. I хоч у нашiм класi було троє новеньких, однак я був певний, що Iван Данилович мав на увазi мене. А якщо так, то я постараюся i обов'язково вiдкрию новий закон, про який ще нiхто не чув i не знав. Та не просто закон, а всiм законам закон. Щоб без нього не можна було й ступити. Щоб Iван Данилович, уже старий, сивий i згорблений, завжди починав свiй перший урок у восьмому класi з мого прiзвища: Ось за цiєю партою i сидiв наш славетний учений. Я досi не можу собi простити, що одного разу забув його прiзвище: назвав просто новеньким. Адже тепер уся фiзика базується на його генiальному законовi! А щоб у майбутньому мою парту легко було розшукати, я вирiзав на нiй своï iнiцiали. Може, я й справдi став би фiзиком, якби Iван Данилович не пiшов з нашоï школи. Новий учитель фiзики був не стiльки переобтяжений знаннями, скiльки роками. Можливо, в нього й були знання, але вiн тримав ïх у суворiй таємницi i, вiдповiдаючи на несподiванi нашi запитання, прикривавсь, мов щитом, пiдручником фiзики. В нас одразу ж виникла пiдозра, що вiн викладав якийсь iнший предмет, а за фiзику взявсь лише тому, що треба ж було кимось замiнити Iвана Даниловича. Трохи згодом ми дiзналися, що йому перевалило за шiстдесят i що вiн жде не дiждеться пенсiï. Що єдина пристрасть у нього — це квiти: вдома не сад, а квiтник, не кiмнати, а оранжереï. Вiн сам розповiдав нам про це пiд час уроку, i ми потiм частенько зловживали його захопленням. Поцiкавимось, бувало, звiдкiля з'явились у нас троянди. Або щось запитаємо про тюльпани. I вiн, ураз забувши фiзику, залюбки розповiдав про рiдкiснi квiти i отямлювався лише тодi, коли лунав дзвоник. Похапцем заглядав до пiдручника i вже iншим голосом, буденним i байдужим, казав нам, щоб ми вивчили такий–то роздiл. Звали його Юрiй Сергiйович, ми ж охрестили Юсом, бо вiн мав звичку кожну фразу починати з ну–с. — Ну–с, то що ми будемо вiдповiдати сьогоднi? Сидить, слухає, киває головою. Що хоч мели, тiльки не збивайся. Замовкнеш, а вiн ще киває. — Все, Юрiю Сергiйовичу. — Добренько–с... Давайте щоденник. Ставив оцiнки залежно вiд того, що ти одержав з iншого, попереднього предмета. Якщо задовiльно, то хоч проси, хоч моли, вищоï оцiнки не доб'єшся нiзащо. — Юрiю Сергiйовичу, я ж усе вам вiдповiв! — А оце у вас що? — тицяв пером у щоденник. — Так то ж з мови! При чому тут фiзика? — А при тому–с, що треба все вчити! — починав сердитись Юс. — Все, молодий чоловiче! I що дивно: ми на нього навiть не ображались. Якби якийсь iнший учитель спробував дiяти так, ого, який галас ми зчинили б! До директора дiйшли б. А тут тiльки знижеш плечима i пiд веселий регiт товаришiв сядеш за парту. Юс пробув у нас до кiнця навчального року: добив — таки до пенсiï i повернувся до своïх улюблених квiтiв. ПРО ПАРАШУТНУ ВИШКУ I ПРО ТЕ, ЩО ТАКЕ ЗАЙЦI I З ЧИМ ÏХ ÏДЯТЬ Я ще не стрiчав у своєму життi такого серйозного хлопця, як Васько Гаврильченко. Здається, нiхто не мiг вивести його з рiвноваги, навiть Мишко Кононенко, мiй невгамовний сусiда, в якого енергiя так i кипiла. Вiн нiколи не сердився, коли Мишко в'язнув до нього, тiльки, бувало, спокiйно подивиться й скаже: — Ти менi заважаєш. I Мишко, од якого не так легко було одчепитись, зразу вiдходив i бубонiв: — Подумаєш, Сократ! Дiоген у бочцi... Чому саме в бочцi — нiхто з нас не знав. У Мишковому мисленнi годi шукати логiки, вiн не дотримувався жодних канонiв, це був анархiст i стихiйний бунтар. Його майбутнє губилося в такому ж непроглядному туманi, як i моє. Цього не можна було сказати про Васька Гаврильченка. Досить було глянути на його книжки й зошити, щоб не лишилося жодного сумнiву, ким стане Гаврильченко по закiнченнi середньоï школи. Скрiзь — на полях, на обкладинках, на промокашках красувалися лiтаки найрiзноманiтнiших конструкцiй. Од важких бомбовозiв до в'юнких винищувачiв. Лiтаки на землi й у повiтрi, лiтаки, що виконують мертву петлю i падають у пiке, лiтаки, якi заходять один одному в хвiст i мчать лоб у лоб. Ескадрильï, армади крилатих машин заповнювали Василевi пiдручники й зошити, i не раз бомбили, збиваючи чесно заробленi добрi оцiнки. Бо Марiя Федорiвна, наприклад, нiяк не могла подiлити Василевого захоплення i, повертаючи зошит з украïнськоï мови, щоразу з докором казала: — Ви знову понамальовували своï жахливi лiтаки! Довелося за це знизити вам оцiнку. Гаврильченко мовчки брав зошит, який бiльше скидався на аеродром, i сiдав на мiсце. Не намагався навiть сперечатись з учителькою: приносив свiдому жертву улюбленiй справi. Помiж лiтаками частенько траплялись i планери та парашути: Гаврильченко вiдвiдував гурток планеристiв. Вiн єдиний iз восьмикласникiв пiднiмавсь у повiтря, i Мишко мене переконував, що не кожен iз десятикласникiв може похвастатись тим, що йому вже дозволили самостiйно лiтати на планерi. — Вiн i з парашутом стрибав! Дивлюсь на Гаврильченка з потроєною повагою. Хто б мiг подумати: звичайнiсiнький хлопець — i вже парашутист! Тепер менi зрозумiлий той спокiй, з яким вiн сприймав занижену оцiнку з украïнськоï мови. Я на його мiсцi теж i оком не зблимнув би. Менi дуже хочеться потоваришувати з Гаврильченком. Люто заздрю хлопцям, якi тримаються з ним запанiбрата. Метикую, що б його собi зробити таке, аби привернути Василеву увагу. Допомогла Оля Чровжова, з якою у нас був вiдновлений мир. Тож на радощах, що ми помирились, Оля i вигукнула моє прiзвище, коли обирали редколегiю стiнноï газети. Я, звичайно, удав, що менi байдужiсiнько: оберуть — не оберуть, але потайки хотiв, щоб обрали. I мене таки обрали. Тут уже я постарався, щоб газета сподобалась Василевi: намалював поверх заголовка отакенний лiтак, а внизу — криголам iз челюскiнцями. Ще й вiрша написав. Величезного, на цiлу колонку. Виклав усе, що знав про челюскiнцiв, про героïв–пiлотiв, якi визволяли ïх з крижаного полону. А закiнчив тонким натяком на Гаврильченка: i в нас, мовляв, навчається майбутнiй льотчик, треба буде — полетить на край свiту. Гаврильченко довго роздивлявся газету, а я стояв поруч i вдавав, що дивлюсь в iнший бiк. Потiм повернувся до мене, тицьнув пальцем у вiрш: — Ти написав? — Я. — Молодець! — Помовчав i признавсь: — Я теж одного вiрша склав... Про авiацiю. Тиждень мучився. Ух, i важко вiошi писати! А тобi не важко? — Менi? Раз плюнути! Я оцей за п'ять хвилин написав! — збрехав я, хоч сидiв над ним майже цiлу нiч. Васько з повагою дивиться на мене. Потiм каже: — Я б хотiв, щоб ти прочитав мого вiрша. — То давай! — Вiн у мене вдома. Хочеш, принесу завтра? Або знаєш що: пiдем пiсля урокiв до мене! I ось я в гостях у Гаврильченка, в його окремiй кiмнатi. Тут панує такий iдеальний порядок, що я боюсь зайвий крок ступити, щоб не наслiдити. Аж тепер бачу, якi в мене жахливi черевики: давно не чищенi, в пилюцi, з обдертими носками. Знав би, хоча б витер чимось. — Ти почекай, я зараз. Василь вийшов, а я став оглядатись довкола. Тут є на що подивитись. На етажерцi, на високих пiдставках, навiть на шафi — моделi планерiв та лiтакiв. Стiни завiшанi фотографiями. На них теж лiтаки й уславленi льотчики. Он усмiхається Чкалов — я його впiзнав одразу, он Водоп'янов, он Беляков... А то хто? А, Кокiнакi, той самий, про якого складено вiрш, що його знає вся краïна: Бравый генерал Араки Всюду ищет с нами драки. Если надо, Кокинаки Долетит до Нагасаки И покажет всем Араки, Где и как зимуют раки. Заходить Васько не сам, а разом iз високою бiлявою жiнкою, дуже на нього схожою. — Познайомся, мамо, це мiй товариш. Жiнка простягла менi руку, я знiяковiло вiтаюсь, пам'ятаючи про бруднi черевики. Бо менi здається, що Василева мати на них тiльки й дивиться. — Ходiмте пообiдаєте з нами, — запрошує привiтно вона. — Ви ж прямо зi школи? Я гаряче одмагаюся. — Ну, не хочете, як хочете, — здається Василева мати. — То подивiться тим часом книжки. Вони виходять, а я лишаюсь. Сиджу, прислухаюсь, як брязкотить посуд, i менi аж голова обертом iде — так хочеться ïсти. Врештi вони пообiдали, i муки моï скiнчилися. Але настрiй не полiпшився. I коли Василь читав свiй вiрш, я його майже не слухав, тому зразу нiчого не мiг сказати. Побачивши його розчароване обличчя, одразу ж почав викручуватись: — Вiрш сподобався, не сподобався тiльки заголовок, — Правда? Обличчя Василя рожевiє, вiн щасливий. Розповiдає ще раз, як мучився над цим вiршем. Особливо не давалась одна рима. Там, де самольот, весь час лiпилось iдiот. Ми весело смiємось, i я думаю, який славний хлопець цей Васько, i як здорово, що ми з ним подружилися! Зараз я не промiняв би його нi на кого, навiть на Олю Чровжову. Вiн провiв мене майже додому. Розповiдав про своє захоплення лiтаками, про гурток планеристiв. Пообiцяв завтра взяти з собою. — Подивишся, як лiтають на планерах. Наступного дня ми подалися на аеродром. Власне, це було звичайне поле, на якому стояв старенький тренувальний лiтак i кiлька планерiв. Лiтак — куценький, пузатий, мов джмiль, планери ж тонкi, наче оси, з вузькими довгими крилами. Бiля них метушилися хлопцi, тягнули товсту довгу линву, що звивалася по травi, як полоз. Василь пояснив менi, що то амортизатор, за його допомогою запускають планери. Вiн запросто ручкався з усiма, знайомив зi мною: — Це мiй товариш. Поет. На поета, однак, нiхто не звернув уваги: такi всi були заклопотанi. Потiм Василь сидiв у планерi, а я разом з iншими натягав линву i щосили кричав: Ну, раз!.. Ну, два!.. Линва раптом ослабла, i я покотився в траву. Хлопцi, якi встигли вiдскочити, реготали, але я нiскiльки не образився, а, задерши голову, стежив за планером, у якому летiв мiй товариш. Повертаючись з аеродрому, запитав Василя, чи правда, що вiн стрибав з лiтака iз парашутом. I був трохи розчарований, коли той вiдповiв, що стрибав, але не з лiтака, а з парашутноï вишки. — Ти не думай, що з вишки так просто стрибнути, — додав Василь. — Якщо хочеш, давай на тiй п'ятиденцi пiдемо. Тiльки прихопи сорок копiйок. За те, що стрибнеш, треба платити. Федько, якому я похвалився, що збираюся стрибнути з парашутноï вишки, єхидно запитав, чи заготовив я собi дощок на труну. Бо там, мовляв, кожен третiй як не розбивається на смерть, то обов'язково калiчиться. — Гаврильченко ж стрибав! I цiлий–цiлiсiнький. — То йому просто пощастило. Ти знаєш, якi там стропила? Обриваються запросто. Бо з гнилого мотуззя. Або обiв'ються кругом горла — не треба й шибеницi. А тодi ще й приземлитись треба вмiти. Як ноги не так наставиш, то й колiна повилiтають. — Ти що, стрибав? — Не стрибав, зате бачив, як iншi калiчаться. Я не знав, вiрити Федьковi чи нi, бо ж вiн був великим брехуном. Однак хоча б це була й правда, менi все одно вiдступати нiкуди. Краще стати калiкою, анiж навiки зганьбити себе в очах Гаврильченка. Треба тiльки дiстати сорок копiйок. Отож менi не лишалося нiчого iншого, як пошитися в зайцi. Мушу попередити, що зайцi, про яких iтиме мова, — це не тi безбiлетники, якi подекуди трапляються в нашi часи. Коли я подибую сучасного зайця, мене мимоволi поймає смуток: як здрiбнiло це плем'я! До якого ганебного занепаду докотилося воно, коли звичайнiсiнька тiтонька з пов'язкою ревiзора може впiймати не те що одного, а двох або й трьох зайцiв одразу!.. Пiднiмалися удосвiта, щоб встигнути на роботу, а поïзд iшов годину або двi, зупиняючись через три–чотири кiлометри. То кожен i намагався захопити мiсце на горiшнiй полицi, поспати хоч трохи. Назад, коли поверталися з роботи, спали менше. Старшi, правда, i ввечерi займали полицi: шапку пiд вухо, куфайку на голову, i хропи до своєï зупинки. Молодшi ж грали в дурня, в козла, а то й у шалабана. Остання гра була особливо популярною. Бо, по–перше, не потрiбно нi карт, нi домiно, тiльки руки й голови, а по–друге, у нiй могла взяти участь необмежена кiлькiсть народу. Гра полягала в тому, що одному комусь наказували нахилити голову й заплющити очi. Решта ж ставала довкола i — раз! раз! — по головi шалабанами. Потiм усi наставляли руки iз задертими догори великими пальцями i питалися — хто?. Угадаєш одразу — твоє щастя, б'єш уже ти. Не вгадав — пiдставляй знову голову. Поки доïдеш, то навiшають стiльки гуль, хоч неси на базар. Я теж не раз приставав на ту гру. I мама спершу нiяк не могла втямити, чого це у мене вся голова у гулях. — Чи ти нею гвiздки забиваєш? Просвiтила маму Миколина мати: — То вони, песиголовцi, в шалабана грають! Моєму геть розум вибили — вже заïкатися став... Пiсля того мама пригрозила, що як iще хоч одну гулю привезу додому, не подивиться, що я восьмикласник... Але то все ще попереду. А поки що я перший раз ïду зайцем: рука у кишенi, сорок сiм копiйок у спiтнiлiй долонi. А в головi — палка мрiя: може, ревiзори не зайдуть, поминуть вагон. Iншим хоч би тобi що: розмовляють, смiються, я ж щоразу здригаюсь, коли грюкають дверi i хтось заходить iз тамбура. Нiби й справдi нап'яв заячу шкуру. Ось воно! — Громадяни, приготуйте квитки! Визираю: проходом iдуть два ревiзори. А в протилежному кiнцi — ще один. Ноги розставив, дверi спиною пiдпер. Проскочити — годi й надiятись! — Ваш квиток! Ваш квиток! Гарячково мiзкую, що ж його робити. Подертись наверх? Помiтять одразу. Сидiти на мiсцi? Теж не врятуюсь... — Ваш квиток! Ваш квиток! Все ближче й ближче. Клацає, мовби по серцю. — Що, безбiлетник? Один з роботяг спiвчутливо дивиться на мене. Сам, мабуть, колись отак тремтiв. — Паняй, хлопче, пiд лавку. Може, проскочиш. Я полiз. Картуз поглибше на вуха, зошити й книжки до грудей — i помiж ногами контролерам назустрiч. Тут тiльки до того кiнця вагону добратись, до отих дверей... — Ваш квиток! Ваш квиток! I раптом перед очима рука. Червона, велика, наче лопата. Ворушить пальцями, суне прямо на мене. Я од неï подалi, подалi, а вона — цап мене за плече! — Ще один є! Щосили впираюсь, вчепившись за чийсь чобiт. Чобiт одбрикується, хтось люто кричить: — Хто там ногу викручує?! Та я не вiдпускаю, щоб утриматись пiд лавкою. Тодi ще одна рука хапає мене за штани. Раз! Мене так смиконуло, що тiльки мелькнула роззута нога, замотана в синю онучу. В об–нiмку з чоботом кулею вилiтаю з–пiд лавки. — Чобiт украли! — лунає розпачливий голос, i до нашого купе вривається дядько: одна нога боса, а друга взута. У купе набивається повно цiкавих. — Що там таке? — Чобiт украли! Роззули на ходу! — Який чобiт? Зайця впiймали! — А чого ж воно тодi чобiт з людини стягло? Вибухає суперечка: однi доводять, що я — звичайнiсiнький заєць, iншi ж твердять, що злодiй. Та ревiзори не зважають на галас, ведуть мене у сусiднiй вагон i впихають у службове купе. Тут повнiсiнько спiйманих зайцiв. Однi похмурi, наляканi, iншi безтурботнi, навiть веселi: ïм, видно, не первина. Один з таких досвiдчених одразу ж пiдсiдає до мене: — Закурить є? — Немає... — Ех, хоча б смальнути з досади... Та ти не журися: тримайся за мене — не пропадеш! Очi в хлопця злодiйкуватi, обличчя в ряботиннi, нiс так i посмикується. Пiдсiдає ще ближче, цiкавиться: — Де ти живеш? Я сказав. — Так i я ж живу поруч! Слухай, давай пiдривати... — Що пiдривати? — Утiкати, дурний! Тебе як звати?.. Толька? Ти диви, i мене звати Толькою! Новий знайомий менi дедалi бiльше подобається. До того ж у менi пробуджується надiя, що вдасться якось порятуватись. Бiльше нiколи не поïду зайцем,— даю собi клятву. — Якби тiльки вдалося втекти! А поïзд мчить та мчить, лишаючи за собою зупинки. Ось i нашу минули, попереду вузлова станцiя, де нас одведуть у мiлiцiю. — Слухай, — шепоче приятель, — як будуть виводити, то ти першим не йди, а старайсь посерединi. Як смикну за рукав — кидайся пiд вагон. — А як упiймають? — Та вони й ловити не будуть: iншi розбiжаться. Слухайся мене, то ночуватимеш удома. Ось i станцiя. Ревiзори стали на порозi. — Ану виходьте! Я iду слiдом за товаришем. Тiльки ми ступили на перон, вiн смик мене за рукав та пiд вагон. — Сюр–р–р! Сюр–р–р! Лови! Держи! Лечу за тезкою, аж шпали миготять. Проскочили попiд одним ешелоном, другим... Скотились iз насипу в молодi сосонки, аж затрiщало. Ух, здається, втекли! Лежимо, нiяк не можем оддихатись. — А ти що думав? Зi мною не пропадеш! — одсапується мiй товариш. — Як же ми тепер додому доберемось? — журюсь я. — Додому? Та простiше простого! Сядемо на вантажний — довезе, як панiв. Стрибати на ходу вмiєш? Вiдповiдаю, що вмiю. Раз якось стрибнув, то три днi одпльовувався: так наïвся пiску. — Вибирай тiльки, щоб насип був високий та пiщаний. Тодi швидкiсть не страшна. Ноги вперед, голову в руки, щоб не закотилась, — смiється хлопець, — i мотай... Ми таки сiли на товарний поïзд i ïхали, як пани. I я таки мотонув: покотився з височенного насипу так, що перемiшалися земля й небо, тiльки мелькали руки та ноги. Добре, що не трапилось якогось пенька по дорозi, а то була б смерть i пеньковi, й менi. Потiм звiвся i довго стояв, п'яно похитуючись, бо все ще гойдалася земля i йшло обертом сонце. Отямившись, позбирав книжки–зошити та й рушив додому. Йшов деякий час уздовж залiзничноï колiï — спiвали, видзвонювали блискучi, натертi важкими колесами рейки. I десь удалинi, в лiсовiй гущавинi, завмирало лунке чахкотiння, танув кучерявий димок. Нещодавнi пригоди, що сталися зi мною, втрачають своє похмуре забарвлення. До того ж у гарячiй долонi — чесно заробленi сорок сiм копiйок. А попереду ж iще стiльки поïздок до мiста й назад! Заячi вуха моï, досi прищуленi, знову пiдiймаються вгору. Я збiгаю з насипу на дорогу, що веде до села, крокую, бадьоро й весело, i на весь лiс заводжу популярну пiсню про льотчикiв: Мы рождены, чтобы сказку сделать былью, Преодолеть пространство и простор, Нам разум дал стальные руки — крылья, А вместо сердца — пламенный мотор! Тор! Тор! Тор! Трум–ба–бум–ба–тор! Парашутна вишка стояла недалеко вiд Палацу культури залiзничникiв, на горбу посеред парку. Височезна дерев'яна споруда, широка внизу i вузенька вгорi — там, на п'ятачковi, ледь вмiщалося двоє людей. Ото звiдти й стрибали. Видираюся крутою драбиною вгору, з кожним щаблем усе вище й вище, i в животi моïм аж холоне, i ссе пiд грудьми од самоï думки, що доведеться звiдси стрибати. Добре, хоч немає поруч Гаврильченка. Я вирiшив, що спершу спробую сам. Тим бiльше, що й грошей у мене — сорок сiм копiйок. Ось я нагорi. Хапаюсь за поручнi, кидаю несмiливий погляд донизу. У–у–у... Люди там, як сiрники. Навiть найвищi дерева зараз менi по колiна. Видно далеко–далеко, обрiй наче розсунувся, а мiстечко — мов на долонi. — Ти що, тут ночувати зiбрався? — запитує мене парубiйко в синьому, на босонiж, галiфе, в сорочцi навипуск. Хлопець — тонкий i високий, та я його iншим i не уявив: раз вишка така висока, то й вiн повинен бути високим. — Ану давай стрибай! — командує вiн i показує на парашут, що надимається над прiрвою, А стропи тонкi–претонкi, та ще Федько казав, що вони з гнилого мотуззя. Парубiйко ïх ловить, розмотує лямки. — Давай сюди! Вiдступати нiкуди. До того ж i грошi заплаченi — сорок копiйок... Швидко сiдаю й починаю розшнуровувати черевики, щоб хоч трохи полегшати. — Ти що робиш? — дивується парубiйко. Та менi не до розмов. Похапцем скидаю лiвий черевик, правий, зводжуся, тримаючи ïх у руках. — Ти навiщо роззувся? — Так, — вiдповiдаю, все ще не знаючи, що робити з черевиками. Залишити на вишцi? Ану ж парубiйко потiм не оддасть, скаже, що скинув слiдом за мною! Кинути донизу? А як хто вкраде?.. — Ти сьогоднi стрибатимеш? — уже сердиться хлопець, i я, так нiчого й не вирiшивши, лiзу покiрно у лямки. Вiн застiбає щось у мене за спиною, пiдводить на край п'ятачка, командує: — Стрибай! Тiльки в штани, дивись, не того... Менi треба було б одразу й стрибнути. Я ж, завозькавшись, глянув донизу, в моторошну порожнечу, i рiшучiсть моя стала маленька, як макове зернятко. Задкую назад, упираюся п'ятами в гарячi дошки, а парубок, якого я ледь не зiпхнув з вишки, молотить кулаками в мою дугою випнуту спину, перелякано кричить: — Ти що, здурiв?! Стрибай, бо й голову тобi одiрву! Набираюсь духу, лiзу через перила. — Куди? — репетує. — Прямо стрибай! Еге, прямо!.. Прямо найстрашнiше! Тодi парубок оддирає мене од перил i штовхає з вишки. Блиснув окутий залiзом п'ятачок, мелькнули перила, метнулись назустрiч гостроверхi дерева. Мене трусонуло, крутнуло й загойдало, мов у колисцi. Хочу вчепитись у стропи, щоб не випасти з парашута, i лише зараз до мене доходить, що в руках моïх по черевику. Притискаю щосили ïх до грудей i, погойдуючись, пливу до землi... Федько нiзащо не хотiв повiрити, що я стрибав iз вишки: — Не смiши, а то вмру! В мене аж сльози на очах од такоï образи. — Ходiмо тодi до вишки, сам спитаєш! — Буду я кудись ходити! Що я — вишки не бачив? Вiдходжу од Федька. Так його зараз ненавиджу, що аж У грудях пече. Втiху знайшов у Гаврильченка: той менi повiрив одразу. Тiльки спитав, чому без нього. Я йому щось наплiв про товариша, який нiяк не наважувався сам стрибнути. Отож менi й довелося вести його до вишки, силомiць спихати вниз. Кононенко теж повiрив. Але зауважив, що коли вже стрибати, то одразу з лiтака. Та я його за цей час трохи розкусив: для Мишка взагалi не iснувало середини. Вiн якби стрибав, то тiльки з такого лiтака, який пiдняв би його аж у стратосферу. МАСКУЛIНУМ, ФЕМШIНУМ, НОЙТРУМ Коли б мене хто спитав, яка дисциплiна найосоружнiша, я не задумуючись назвав би нiмецьку мову. Досi не стрiчав учня, який би любив цей предмет. Та i як його можна любити, коли вiн вимагав суцiльного зубрiння, заучування слiв, якими ми нiде й нiколи не користувалися: нi на iнших уроках, нi, тим бiльш, поза уроками. Лише одного разу я й скористався нiмецькою мовою. Було це в сьомому класi, десь пiд Новий рiк. У нашому клубi з'явився бiльярд: великий стiл, оббитий зеленим сукном. Яким побитом вiн потрапив у сiльський клуб, нiхто не знав. Можливо, наш клуб перерахував саме грошi на духовi iнструменти, а iнструменти не надiйшли, то нам i накинули бiльярд. Досi пригадую таку сцену: бiля вантажноï машини, що повернулась iз району, стоять завiдуючий клубом, рудий парубiйко Iван, i голова сiльради, дядько Андрiй, який сердито допитується: — В тебе в головi клепка є? Що ти оце привiз? — Та це ж бiлярд... — Бiлярд, бiлярд... Труну тобi з нього зробити — от тобi й буде бiлярд! Та хоч як би там було, а не вiдсилати ж назад, раз привезли. I дядько Андрiй, покричавши, махнув рукою. Бiльярд збирали два теслi: морочились кiлька днiв. Де молотком, де обушком, де пiдiгнали, а де й пiдтесали. I пiсля того кулi котились, як з гiрки: всi пiд один борт, до однiєï й тiєï ж лузи. Парубки ходили з киями довкола, штрикали то в одну кулю, то в iншу, ми ж лише заздрiсно поглядали збоку. Нам аж руки судомило взяти киï, однак Iван уперто гнав нас од бiльярда: берiг зелене сукно. Врештi одного дня вiн сказав менi й Ваньковi, що дасть по кiлька разiв ударити, якщо ми прочистимо в снiгу дорiжку од клубу до дороги. Снiгу тодi навалило чимало, вiд дороги до клубу було не менш чотириста крокiв, i ми з Ваньком таки попопрiли, поки впорались. А Iван час од часу виходив на ганок i гукав: — Поширше прочищайте! Щоб i машина проïхала! Вiд нас так i валувало парою, коли ми, впоравшись, зайшли до клубу. Тут Iван завагався: — А як сукно подерете? Хто платитиме? I хоч як ми його запевняли, що не подеремо, хоч як благали, Iван нас так i не пiдпустив до бiльярда. — I не просiть, хлопцi, нiчого не вийде! Краще на балалайцi пограйте. Ображенi до слiз, вертались ми з Ваньком додому. Серця нашi палали жадобою помсти. Ванько пропонував узяти лопати й засипати снiгом дорiжку, ще й полити на нiч водою, щоб Iван гриз ïï потiм зубами; я ж розхолодив товариша, сказавши, що хiба нас тiльки двоє отаких дурнiв у селi? Та Iван тiльки свисне — i зубами вигризуть! Нi, якщо вже мститись, то треба придумати щось iнше. Щось таке, щоб Iвановi i в носi закрутило... I я таки придумав. Iван був закоханий у нашу вчительку нiмецькоï мови, молоденьку Параску Михайлiвну. Коли вона з'являлася в клубi, Iван ставав наче п'яний: заточувався на рiвному й навiть забував питати квитки. Ми часто цим користалися: сунули за Параскою Михайлiвною. Поки Iван отямиться, нас добрий десяток i прорветься до клубу. Iванова закоханiсть не становила таємницi й для Параски Михайлiвни. Та вона чомусь не тiшилась, а гнiвалась i не раз сердито вичитувала Iвановi, щоб вiн кинув витрiщати на неï очi, бо й так зробив ïï посмiховиськом на все село. Тож я вирiшив написати йому, наче вiд Параски Михайлiвни, записку, щоб вiн знав, чого вартий насправдi. Писав спершу прозою, та розгнiвана душа моя вимагала високих емоцiй i, перекресливши кiлька рядкiв, я вдався до вiршованоï форми. По годинi напруженоï працi вийшло от що: В тебе пика, як у жаби. В тебе голос, як у баби, В тебе очi, як у рака, А сам рудий, як собака! Прочитав Ваньковi, тому дуже сподобалось. Тодi зробив конверт, заклеïв вареною картоплиною i дав Ваньковi, щоб однiс у клуб i сказав, що вiд Параски Михайлiвни. Та Ванько уперся: а як Iван встигне прочитати це любовне послання перш нiж вiн намастить п'яти? Отодi я й додумався переписати вiрша нiмецькими лiтерами. Адже Iван зроду–вiку не вивчав нiмецькоï мови, то поки щось розкумекає, ми з Ваньком встигнемо одбiгти на безпечну вiдстань. Не гаючи часу, ми сiли до столу, взяли пiдручник нiмецькоï мови i взялися за справу. Жодного домашнього завдання не робили з такою запопадливiстю. Врештi працю було завершено. Я старанно переписав вiрша, ще й пiдписавсь по–нiмецькому Paraska Mychaylivna. В хiд знову пiшла картоплина, конверт був старанно заклеєний, але менi цього здалось мало, я ще намалював серце, пробите стрiлою. — Здорово! — похвалив Ванько. I, поморщивши лоба, додав: — А тепер пiдпиши: Жду отвєта, как соловєй лєта. Було дописано й це. — А може, вiн уже знає нiмецьку мову? — допитувавсь по дорозi обережний Ванько. — Звiдки йому знати? Вiн же кiнчив усього чотири класи. Домовились, щоб даремно не ризикувати, дременути одразу ж, як тiльки Iван розпечатає конверт. Iвана застали посеред клубу: розставляв саме лави перед кiносеансом. — О, хлопцi! — зрадiв вiн. — Ану, поможiть! — Нам нiколи. Ми тобi листа принесли. — Якого листа? — Од Параски Михайлiвни. Зачувши про Параску Михайлiвну, Iван став ще рудiший. А коли узяв з моïх рук конверт та побачив серце, пробите стрiлою, та прочитав, що Параска Михайлiвна жде отвєта, как соловєй лєта, то й зовсiм загорiвся. I ми, щоб не опинитися посеред пожежi, дременули з клубу. — Хлопцi! Гей, хлопцi! — Iван стоïть уже на ганку, вiдчайдушно махає рукою. — Записку поможiть прочитати! У бiльярд дам пограти! — Хай когось дурнiшого кличе, — бубонить зловтiшно Ванько. — А здорово ми з тобою придумали! Я вважав, що здорово, особливо, коли Iван розшукає когось грамотнiшого од себе та ознайомиться з тим, що написано в листi. Звiдки ж я мiг знати, що в нього таки справдi не вистачало клепки у головi. Що вiн, так i не знайшовши серед дорослих вiдвiдувачiв клубу знавця нiмецькоï мови, дочекався Параски Михайлiвни i вручив ïй записку. Та якби тiльки записку, а то й конверт iз написом i серцем, пробитим стрiлою. Параска Михайлiвна не стала читати послання. Вона тiльки спитала Iвана, що аж плавивсь од щастя, хто приносив листа, i подалась одразу з клубу. Пiсля того випадку я остаточно охолонув до нiмецькоï мови. У восьмому ж класi викладала цей предмет Клара Карлiвна. Вона й зовнi була типова нiмкеня: свiтлошкiра, свiтловолоса, з рiдкими бiлими вiями над холодними свiтлими очима. Розмовляла виключно нiмецькою мовою i тiльки зрiдка давала пояснення росiйською. Я часто не розумiв i перепитував Кононенка. Кононенко коли перекладав, а коли верз якусь нiсенiтницю. Я, звiсно, сердивсь, а Клара Карлiвна, помiтивши наше перешiптування, стукала довгим сухим пальцем по столу, строго приказуючи: — Но! Но! Клара Карлiвна зацiкавилась моєю особою в перший день нашого знайомства. Коли вона наказала менi прочитати новий текст з пiдручника й замало не знепритомнiла од моєï нiмецькоï вимови. — Генуг! Генуг! — аж стогнала вона. Пiсля мене викликала Олю Чровжову, у якоï вимова була не краща. I тодi вона вирiшила прикрiпити до кожного новенького по гарному учневi з нашого ж восьмого класу. — Как ето говорiтся? Взат... Взат... — На буксир, — догадалася першою Оля. — Я, я, на пуксiр! Я одразу ж зацiкавився: кого назве Клара Карлiвна? Дуже хотiлося, щоб Васька Гаврильченка. От тiльки гарний вiн у неï учень чи нi? Нiна прекрасна дiвчина, але учитель з неï нiкудишнiй. Можливо, ïй не вистачає терпiння. Або нервiв, як каже моя мама. — Ти просто неможливий! — раз по раз вибухає Нiна i зривається з мiсця. Щоки ïï палахкотять, губи посiпуються, очi виблискують гнiвними вогниками. — Дер! Розумiєш: дер, а не дi! Я теж серджуся: чому iменник чоловiчого роду в нiмецькiй мовi раптом стає жiночого?.. Чим далi ми забирались з Нiною в хащi нiмецькоï граматики, тим частiше сварилися. I не раз Нiна, пожбуривши пiдручник, кричала, що вона бiльше не може. Що я своïми чому? кого завгодно доведу до слiз. — Скажу завтра Кларi Карлiвнi, хай когось iншого прикрiпляє до тебе! — Ну й кажи. Подумаєш — учителька! Ти й сама нiчого не знаєш! — Ах, так!.. Нiна хапала пiдручники, сердито совала в портфель, вибiгала з класу. — Пiсля цього я тебе й знати не хочу! — кидала з порога. Але я знав, що погрози не будуть здiйсненi, що наступного дня Нiна нiчого не скаже Кларi Карлiвнi, а знову сяде зi мною на першу парту пiсля урокiв. Бо ïй, як i менi, уже чогось не вистачало б, аби раптом обiрвався отой щоденний буксир. Я, котрий спершу лишавсь пiсля урокiв на зло Олi Чровжовiй, згодом вiдчув, що навiть нiмецька мова може бути привабливою. Це коли ми з Нiною схилялись над одним пiдручником i ïï волосся торкалося моєï щоки. Нiколи не думав, що може бути таке приємне, таке нiжне волосся. I, каюсь, частенько–таки казав Нiнi, що забув свiй пiдручник удома... Тож як би там не було, а моя нiмецька вимова поступово виправлялась. Я вже досить пристойно читав, правильно вимовляв слова i не блукав, як у трьох соснах, в отих артиклях, в означниках однини й множини. Навiть Клара Карлiвна якось сказала, що вона задоволена моïми скромними успiхами. При цьому я мимоволi оглянувсь на Нiну. Очi ïï сяяли, вона явно пишалася мною. Адже це був ïï перший успiх у педагогiчнiй дiяльностi: Нiна спала й бачила себе вчителькою. Не нiмецькоï, правда, а математики... Закiнчивши черговий урок, ми збиралися додому. Нам було по дорозi, кiлька кварталiв ми йшли разом, i зараз, через багато рокiв, коли я пригадую отi нашi спiльнi прогулянки, менi чомусь здається, що ми завжди були освiтленi сонцем, I в тому сонячному свiтлi, чистому й радiсному, я бачу Нiну: вiд бiленьких парусинових черевичкiв до свiтлого, аж золотистого волосся, що вiльно спадало на плечi. Тодi була така мода, дiвчата безжально чикрижили коси i якось особливо незалежно та гордо струшували розпущеним волоссям. Всю дорогу ми розмовляли. Про що — не мало iстотного значення, нам було радiсно, ми весь час смiялися, часто й самi не знаючи з чого. I менi дуже хотiлося, щоб дорога од школи з кожним днем ставала все довшою, а час щоб не збiгав так непомiтно. Якось Нiна передала менi записку. Записки писалися у нашому класi лише пiд час урокiв, коли не можна було розмовляти. Цi своєрiднi поштовi листiвки передавались iз парти на парту, поки доходили до адресата. Треба було лише пильнувати, щоб не помiтив учитель, бо тодi могла бути неприємнiсть i авторовi, й адресатовi, й листоношi. Писалося про що завгодно. Були й дiловi, наприклад: Дай списати задачку. Й iнформацiйнi: А Калюжний цiлував учора Ольку. Пiд час нiмецькоï. I знущально–лайливi: А ти — йолоп набитий! Хi–хi–хi! Одержиш таку хiхiкалку й оглядаєшся потай, яка це, пробачте, свиня написала, бо почерк обов'язково пiдроблений: хоч розбийся — не вгадаєш! Нiнину записку не можна було назвати дiловою: Толик! (Серце моє тьохнуло: нiхто ще мене так не називав). Я дiстала два квитки у кiно. На Щорса. Пiдемо? Н.. Я одразу ж озирнувся, зустрiвся з усмiхненими Нiниними очима, закивав головою. Потiм видер цiлу сторiнку iз зошита i величезними лiтерами через увесь аркуш навскiс написав: Угу. Т. Ще нiколи не дiставалося так моïм черевикам, як у той день. Од роду нечищенi, вони аж давилися ваксою. Потай од Федька, щоб не допитувавсь, куди я зiбрався, винiс ïх на ганок, узувся i подавсь у кiно. Ось i Палац культури. А он i Нiна. Ще здалеку побачила мене, вимахує зрадiло квитками. Сидiли у десятiм ряду, посеред величезного залу. Кiнофiльм захопив нас, ми вже не належали собi, а тим легендарним подiям, що розгорнулися на мерехтливому екранi. Пiсля кiно якийсь час iдемо мовчки. Сонце давно вже сховалося, мiсяць iще не зiйшов, i було б зовсiм темно, якби не лiхтарi, порозвiшуванi на стовпах за пiвсотнi метрiв один вiд одного. Довкола кожного стовпа наче розлитi свiтлi озерця, ми то випливаємо на них, то знову поринаємо в темряву, я то виразно бачу Нiну, то вона раптом огортається сутiнками, немов це зовсiм не вона, моя спiвучениця, а якась таємнича iстота, i те, що вона йде поруч зi мною, здається менi чудом. Коли ми дiйшли до хатини, в якiй я мешкав, Нiна вже хотiла попрощатися зi мною, але я хоробро вiдповiв, що проведу ïï аж додому. То був з мого боку дещо необачний крок, на який не кожен би хлопець зважився. Адже Нiна жила не в нашому Верхньому висiлковi, а в Нижньому — зовсiм iншiй державi, куди нам, верхiвцям, i вдень небезпечно було потикатись. А вже як уночi спiймають, та ще й з дiвчиною, тодi зовсiм бiда. Тож я, зопалу визвавшись провести Нiну, невдовзi мав повну нагоду розкаятись. Коли вона, попрощавшись, грюкнула хвiрткою, збiгла на ганок i зникла в домi, менi враз здалося, що якась пастка замкнулася за мною. Темрява, лиховiсна й ворожа, одразу ж поповзла з усiх завулкiв, i я, глибше насунувши кепку, рушив у зворотну путь. Отак, мабуть, почувалися розвiдники на чужiй територiï. Так пробирались вони, прислухаючись до кожного шереху. Ось попереду немов хтось перебiг вулицю. Ось наче затупотiло позаду. I я, боячись оглянутись, звернув у якийсь завулок, щодуху помчав уперед. Додому добрався аж опiвночi: блукав завулками i городами, нiяк не мiг вибратись iз Нижнього висiлка. Одчинив хвiртку, прокравсь до вiкна: зачинене! Прилипаю обличчям до темноï шибки — аж сюди чутно, як сопе Федько. Тарабаню обережно у скло, гукаю: — Федь, одчини! Хоч би тобi писнув. Одходжу од вiкна, роздумую, що ж його робити? Гучнiше стукати — хазяïв розбудиш. Почнуть розпитувати, де бродив до пiвночi... Никаю подвiр'ям, не знаючи, де притулитись. А спати хочеться — так у подушку i влип би! Проходжу мимо хлiвця. Хлiвець — не хлiвець, а маленький сарайчик на курячих нiжках. Там угорi, на тичках, сидить iз десяток курей, а збоку, праворуч... Стривай, що ж збоку? Та сiно ж! Цiлiсiнька копиця торiшнього сухого сiна! Довго не роздумуючи, забираюсь у сарайчик, лiзу на сiно. Кури стривожено кудкудакають, допитуються одна в одноï, кого це принесло. Одсуваюсь подалi од краю, пiд бантину. Це ж як прокинусь, то не треба рiзко пiдхоплюватись, а то й лоба розiб'ю... Лежу горiлиць, потихеньку дрiмаю. Кури сокотять, нiяк не вгамуються, та ось озвався пiвень, щось сердито крикнув на них, i вони враз замовкли. Потягуюсь солодко, мiцнiше заплющую очi й одразу ж провалююсь у сон... Прокинувся од несамовитого пiвнячого крику. Схопився мов навiжений i врiзався лобом у бантину. Iз стогоном сповзаю донизу. Лоб аж горить, в очах стрибають iскри, потенькує у потилицi. Намацую дверi, виповзаю надвiр. Чимчикую до колодязя, до широкого корита, з якого хазяйка напуває кiз. Встромляю лоба у воду, довго стою над коритом, час од часу торкаючись набитого мiсця, — чи не стухає гуля. Надворi тiльки свiтає, я знову iду до курника i лiзу на сiно, може, ще засну хоч годину. Тiльки лiг, тiльки вмостився, як знов озвався пiвень: Ку–ку–рi–ку! Кричить як дурний, аж хвiст опускає донизу. Ну, зажди ж, я тобi покажу! Виходжу надвiр, виламую замашну хворостину. Повертаюсь назад i, добре прицiлившись, б'ю пiвня по одвислому хвостi. Якби це було десь надворi, то пiвень залетiв би за хмари. А так тiльки врiзавсь у солом'яний дах i шаснув донизу. I вже там заволав як недорiзаний. А слiдом за ним закудкудакали й кури... Так менi й не вдалося заснути. До самiсiнького ранку просидiв на лавцi пiд хатою. Мацав набитого лоба i думав: хай воно згорить, отаке парубкування! Хоч ми й далi залишалися з Нiною пiсля урокiв, але успiхи моï з нiмецькоï мови були досить сумнiвнi. I хто знає, чи не спiткала б i мене доля Голобородька — лишитися ще на рiк у восьмому класi, якби не Карацупа, не Iндус i не Пионерская правда. В тi роки не було учня, який би не марив Карацупою — уславленим прикордонником, грозою всiх шпигунiв i диверсантiв. Не було пiонера, який би не мрiяв завести таку собаку, як Iндус. Його бачили в газетах поруч iз прикордонником Карацупою: найгарнiший, найсильнiший, найрозумнiший од усiх псiв у свiтi. Сто сорок порушникiв — ось бойовий рахунок Iндуса! А згодом у Пионерской правде стали розповiдати про учнiв, якi взялися виховувати для прикордонникiв сторожових собак. Ми з братом теж вирiшили допомогти прикордонникам. Уявляли, як виростимо схожого на Iндуса собаку, як навчимо його брати слiд i обеззброювати порушникiв, як поïдемо потiм на кордон, щоб з рук у руки передати нашого вихованця якомусь прикордонниковi. Ми навiть придумали кличку — Дiк, тож лишалося тiльки дiстати цуценя. Це була не така проста справа, як здавалося на перший погляд. Адже для служби на кордонi була придатна тiльки нiмецька вiвчарка, отож i цуценя мало бути цiєï породи. Тим мiським пiонерам, що про них писала газета, було, звiсно, легше — в нашому селi вiвчаркою i не пахло. Було повно Бровкiв, Полканiв, Котькiв, вони чесно несли свою собачу службу i брали участь у наших розвагах, але жоден не мав щонайменшого шансу потрапити в прикордоннi вiйська, бо всi вони були безпорiднi. Ми довго розпитували хлопцiв, чи немає у кого нiмецькоï вiвчарки, i вже почали втрачати надiю, як одного разу наш товариш Микола сказав, що в сусiднiм селi у його рiдного дядька є потрiбна нам вiвчарка, яка от–от приведе цуценят. Микола мiг вигадати будь–яку iсторiю, тому ми поставились до його розповiдi з деяким сумнiвом: — А звiдки ти знаєш, що то нiмецька вiвчарка? — Бо мiй дядько сам служив на кордонi. Думаєте, вiн мало шпигунiв там затримав?.. А як вертався додому, то й собаку з ним одпустили. Нашi сумнiви розвiялись. Але як дiстати цуценя? — А що менi за те буде? — став торгуватись Микола. — Ви як собi гадаєте: дядько задарма оддасть? Ми запевнили, що не постоïмо за цiною: вiддамо все, що маємо. I ось настав довгожданий день: Микола сказав, що сьогоднi принесе цуценя. Тiльки попередив, щоб не виходили його стрiчати, а чекали вдома. I ми годин чотири висiли на воротях, виглядаючи. Нарештi! Миколина пазуха оддималась, там щось ворушилося, тихенько поскiмлювало. — Тримайте вашу вiвчарку! — каже Микола i суне руку ва пазуху. Нашi нетерпляче наставленi руки враз опускаються. Те, що дiстав з–за пазухи Микола, нiскiльки не скидалося на вiвчарку. Це було попелясте, капловухе й неймовiрно закудлане цуценя. Воно тремтiло й жалiсно скiмлило. — Оце вiвчарка? — А то хто ж! — А чого воно сiре? — Бо ще мале. Виросте — враз порудiшає... Та ви будете брати, чи односити дядьковi? Так вiдбулося наше знайомство. Передусiм ми вирiшили цуценя скупати: в нас iще жеврiла надiя, що як одмиється бруд, воно стане рудiше. Коли ми витягли цуценя iз миски i витерли, до кiмнати зайшла мама. Я вже давно переконався, що дорослi мають звичку з'являтися саме тодi, коли ïх найменше чекаєш. — Що це таке? — запитала пiдозрiло мама. — Вiвчарка... — Це для кордону... — Ми його щойно скупали... — Не слiпа: бачу, що скупали, — зауважила мама. — Чим ви його витирали? Ми всi: я, Сергiйко, мама i навiть щеня — глянули на рушник. — Так, — сказала по важкiй паузi мама, — не вистачало ще менi цуценяти. Давно я вас лiкувала од лишаïв? Ми пригнiчено мовчали: я, Сергiйко i цуценя. Якась спiльна ниточка поснувалась мiж нами, од серця до серця, i цуценя раптом стало нам таке дороге, таке рiдне, що нас уже могла розлучити хiба що служба в прикордонних вiйськах. Це вiдчула й мама, тому натомлено мовила: — Ви й дня не проживете, щоб не притягти якусь капость до хати... Хай уже цей, — красномовний кивок у бiк Сергiйка, що з усiх сил притис до грудей: цуценя,— а ти?.. Ти ж уже у восьмому класi! Чи є в тебе щось у головi: витерти цуценя рушником, яким самi утираємось! Я був згоден з мамою. Тут я, звичайно, не подумав. Треба було дiстати чистий рушник з комода, витерти ним, акуратно згорнути i сховати назад. Росли ми, пiдростало i цуценя. Ми з нетерпiнням приглядались до нього: коли його сiра шерсть почне, набувати рудуватого вiдтiнку, вуха пiднiмуться вгору i хвiст, що закручувавсь бубликом, стане рiвний, як палиця. Однак нас ждало жорстоке розчарування: Микола нас пiдло обдурив. У нього не було нiякого дядька, що служив на кордонi, а той неiснуючий дядько нiколи не тримав нiмецькоï, вiвчарки. Так загинула наша надiя виростити собаку для прикордонноï служби. I Пионерская правда, яка довго тримала мiсце для нашого фото (я, Сергiйко i Дiк), змушена була видрукувати знiмок зовсiм iншого собаки й iншого щасливого власника справжньоï нiмецькоï вiвчарки. Однак ми й не подумали б розлучитися з Дiком. Вiн проводжав нас кожного ранку, коли ми йшли до школи, терпляче чекав, коли повернемось, гавкав пiд дверима, коли засиджувались над пiдручниками. I останнiй, кого; ми бачили, вже йдучи спати, знову ж був Дiк. А коли наставали канiкули, то ми й на хвилинку не розлучались. А який вiн був розумний! Навiть мама, i та не раз казала, що в Дiка в головi розуму бiльше, нiж у мене й Сергiйка. I от Дiка не стало. У серединi травня, коли я готувався дома до екзаменiв, а Сергiйко вже з головою поринув у лiтнi канiкули, Дiка покусав собака. Ми зразу ж кинулись промивати йому рани, заливати ïх йодом та ще й оббинтовувати. На ранок Дiк зник iз двору. Ми знайшли тiльки закривавленi, перемазанi йодом бинти i весь день никали по селу, по лугу й по лiсу та все гукали в надiï, що вiн. озветься, але, так i не знайшовши, повернулись додому. В той вечiр ми i ïсти не ïли, i пить не пили. Дивилися в темнi вiкна, i нам ввижався Дiк: одинокий, нещасний всiма покинутий. А третього дня прийшла стривожена мама, й сказала, щоб ми збиралися до району в лiкарню. Дiка покусала таки скажена собака, собаку ту вже вбили мисливцi, а ми, промиваючи Дiку рани, теж могли заразитись. Ми вперше бачили, щоб мама так хвилювалась, нам же було анiскiльки не страшно. Я тiльки запитав, а як же тепер з екзаменами, i дуже потiшився, коли мама сердито вiдповiла, що екзамени хай почекають, нiкуди вони не дiнуться, а тут треба рятувати дiтей. Я теж був згоден iз мамою, що екзамени нiкуди не дiнуться, про мене хоча б ïх i зовсiм не було, земля од того не завалилася б, i вже зовсiм повеселiлий, став квапливо збиратися у дорогу, щоб мама часом не передумала. В лiкарнi ми пробули цiлiсiнький мiсяць. Нас через день кололи в живiт, i уколи тi були дуже болючi, зате там було таке нам привiлля, стiльки в бiблiотецi цiкавих книжок, такий розкiшний сад довкола, годували нас так смачно i не треба було нiчого вчити, що ми ладнi були хоч i весь вiк прожити в лiкарнi. Але нас таки виписали. Менi видали довiдку, мама одвезла ïï в школу, i мене без iспитiв перевели до дев'ятого класу. В дев'ятому я, мабуть, найбiльше часу просиджував над нiмецькою мовою. По–перше, боявся холодного погляду Клари Карлiвни, по–друге, не хотiлося пiдводити Нiну, яка поручилась за мене. Сказала якось при всьому класовi, що я знатиму нiмецьку не гiрше од декого. А може й краще. Не знаю, на кого натякала Нiна, тiльки пiсля тiєï заяви на неï чомусь образилась Оля Чровжова. I Нiна пересiла вiд неï: помiнялась мiсцем з Калюжним. Сидить тепер одразу за мною, i Кононенко каже, що нам дуже повезло, бо тепер у неï можна буде списувати задачки пiд час контрольних. I ще Кононенко сказав, що Нiна у мене закохана. Я з ним побився, i ми кiлька днiв не розмовляли, а потiм нас помирив Васько Гаврильченко. Вiн вислухав спершу мене, потiм Кононенка i сказав, що ми обоє погарячкували. Ми з Мишком помирилися, i дружба наша стала ще мiцнiшою. АНЖЕЛIКА МИХАЙЛIВНА, ПТАХ ФЕНIКС, ФIЗКУЛЬТ–УРА I КИШЕНЬКОВА АРТИЛЕРIЯ Кохання прийшло до нас у тому ж таки дев'ятому класi, в другому пiврiччi. Це було якесь дивне кохання: воно спалахнуло, як пошесть, i за якийсь день–два охопило всi старшi класи, а точнiше — ïхню чоловiчу половину. Тож ми кохали всiм класом i ревнували всiм класом: не до якогось конкретного Сашка, Миколи чи Iгоря, а до дев'ятого А, десятого Б чи восьмого В. Бо закоханiсть була особливою i мала свою неповторну iсторiю. Почалося все з того, що з нашоï школи виïхав учитель хiмiï. Ми байдужiсiнько сприйняли цю звiстку, навiть радiсно, бо це ж поки знайдуть нового вчителя, то можна буде трохи побайдикувати. Нарештi настав день, коли ми дiзналися, що новий хiмiк уже в школi i має сьогоднi прийти до нас на урок. Сидимо на мiсцях, вп'ялися очима в дверi. Ось вiн, дзвоник! Спершу тiльки чути, як калатають власнi серця, а потiм — легку ходу в коридорi, по той бiк дверей. Кроки завмерли, хтось дзвiнко й мелодiйно спитав: Це тут?.. Дуже вдячна! Дверi рипнули, i до класу ступила така молода, така гарна дiвчина, що коли б ми зустрiли ïï десь поза школою, то нiзащо не повiрили б, що вона вчителька. I коли вона сяйнула по класу очима, коли привiталась дзвiнко й весело: Добрий день! — ми, всi вiсiмнадцять хлопцiв, пiдхопились як один i дружно вiдповiли. А за нами — що ïм лишалось робити? — звелися похмуро й дiвчата. Анжелiка Михайлiвна (так звали нову вчительку) вiднинi й навiчно заволодiла нашими серцями. З'являлася вона в нашому класi двiчi на тиждень. I ми, хлопцi, щоразу чекали уроку хiмiï, мов свята. Ще нiколи не була так iдеально витерта дошка, так акуратно викладена крейда, так красиво засланий бiлим папером стiл. — Ви, якби могли, то й пiдлогу поперед неï лизали б! — дорiкали дiвчата i були недалекi од iстини. Для Анжелiки Михайлiвни ми були здатнi на все. Навiть на те, що бiльшiсть iз нас стала потай голитись. До цього вчинку спонукали нас не густi бороди, не довгi вуса, а все тi ж на рiк старшi од нас учнi з десятого А i Б класiв, якi теж були закоханi в Анжелiку Михайлiвну. Тих, хто поголився, ми пiзнавали одразу по подряпинах i порiзах на щоках i пiдборiддi. Таких не стiльки поголених, скiльки порiзаних хлопцiв з кожним днем ставало все бiльше, а коли й Мишко засвiтив одного разу свiжими подряпинами, я не витримав i вирiшив, що й менi настав час поголитися. Але як це зробити? Нi в мене, нi у Федька власноï бритви ще не було. Федько голився вдома татовою. Отже, менi не лишалося нiчого iншого, як пiти у перукарню. Беру грошi, виходжу на вулицю. Перукарня була недалеко, на розi, в невеликому будиночку з єдиним вiкном. Ïï видно здалеку по голубiй вивiсцi, на якiй намальована вiдрiзана голова, яка перелякано дивиться на страшенних розмiрiв бритву. Стою, не наважуючись зайти досередини. Врештi прочиняю дверi, обережно просуваю голову. — Можна? У перукарнi немає нiкого з вiдвiдувачiв. Тiльки два перукарi, обидва давно не голенi, сидять за круглим столиком, грають у шашки. ïм, мабуть, не до мене, бо один з них, не пiдвiвши навiть голови, нетерпляче махає рукою в бiк крiсла: — Сiдайте! Обережно сiдаю, впираюся потилицею у щось тверде i холодне. Бачу себе у потрiсканому дзеркалi, i менi здається, що борода й щоки моï набагато темнiшi, нiж були досi. Невже щось пiдросло по дорозi? — Амба! — вигукує перукар, що показав менi на крiсло. Одсуває шашки, дiстає простирадло, пiдходить до мене: — Як будемо пiдстригатись: пiд польку чи пiд бокс? — Поголити! — вiдповiдаю рiшуче. Простирадло вражено зависає в повiтрi. Потiм стрiпується, i той же голос перепитує: — Ви що, молодий чоловiче, сказали, пiд польку чи пiд бокс? Я ледь не пiддавсь на провокацiю, ледь не вiдповiв, що пiд польку, та вчасно схаменувся i ще раз повторив, що не пiдстригти, а поголити. — Та що ти допитуєшся? — кричить другий перукар. — Раз клiєнт каже голити, то треба голити! — Але що ж тут голити? — Голи те, що є! Клiєнт за те й грошi платить, щоб ти йому голив те, що є... Простирадло врештi опускається. Перукар ще раз проводить шорсткою долонею по моєму обличчi, сподiвається, певно, намацати хоч якийсь натяк на бороду. Потiм люто хапає мильницю, сипле туди порошок, ллє воду, встромляє помазок. Затискає жовтими прокуреними пальцями кiнчик мого носа, аж менi сльози бризкають з очей, i починає намилювати обличчя. Врештi, коли обличчя моє стає схоже на бiлу подушку, перукар змилувався надi мною: одпустив носа i взявся за бритву. Вiн не стiльки голив, скiльки зчищав пiну. Потiм збризнув мене одеколоном, помахав перед самiсiньким носом серветкою : — Вищий клас! Готово. На радощах, що обiйшлося так добре, я оддав йому всi п'ятдесят копiйок. Iдучи додому, весь час водив долонею по обличчi — нiколи шкiра моя не була такою гладенькою i приємною на дотик. Жаль тiльки, що немає жодноï подряпини. Згодом нам уже було замало двох урокiв на тиждень: хотiли бачити Анжелiку Михайлiвну щодня, щогодини. Досить було ïй з'явитись на шкiльному подвiр'ï, як ми стрiмголов мчали назустрiч: — Анжелiко Михайлiвно, здрастуйте! — Добрий день, Анжелiко Михайлiвно! Вона, наша богиня, все розумiла, все бачила i сприймала наше захоплення з такою милою усмiшкою, що ми ладнi були на будь–який подвиг заради неï. — Анжелiко Михайлiвно, дайте я вам портфель пiднесу! — Анжелiко Михайлiвно, я вчора над хiмiєю до пiвночi просидiв. Вивчив усе назубок. Анжелiка Михайлiвна кожного вислухає, кожному подарує усмiшку, i нашi поголенi обличчя аж сяють од щастя. Вiдчуваємо себе лицарями молоденькоï хiмiчки, ловимо закоханими поглядами кожен ïï жест, кожен порух очей. Крiм урокiв у класi, в нас iще були й практичнi заняття в кабiнетi хiмiï, що мiстився на першому поверсi, поруч з учительською. Це було просторе, добре обладнане примiщення, заставлене довгими столами з рiзноманiтним скляним посудом: од пузатих колб до тоненьких пробiрок. А в шафах пiд замками стояли хiмiчнi реактиви, з якими й проводились дослiди. Ми сiдали за столи, бралися змiшувати один розчин з другим, щоб довiдатись, що з того вийде. Анжелiка Михайлiвна походжала поза нашими спинами, i ïï щоразу можна було пiдкликати, i кликали ïï в основному чомусь ми, хлопцi, а дiвчата волiли обходитись власними силами. Нам же хотiлось зробити все якнайкраще, i одного разу, щоб привернути увагу Анжелiки Михайлiвни, я й Мишко взяли з шафи ще один розчин та й долили до того, що вже був у колбi. Там одразу ж закаламутилось, запiнилось, забулькотiло, над киплячою поверхнею заколихалась тоненька рудувата цiвочка. Вона була схожа на казкового джина, що тисячолiття просидiв у закоркованому бутлi, i ми вже хотiли були гукнути Анжелiку Михайлiвну, щоб i вона помилувалась разом iз нами, та розчин раптом заклекотiв, як вулкан, i з колби повалило таким рудим, таким ядучим димом, що ми з Мишком враз стали кашляти i терти почервонiлi очi. Потiм закашляли хлопцi й дiвчата, якi сидiли поруч, а тодi уже й тi, що були од нас подалi, а згодом зайшлася кашлем i сама Анжелiка Михайлiвна. I коли вона пiдбiгла до нас, то не могла вже нiчого вдiяти: джин, вирвавшись на волю, заполонив увесь кабiнет, став просочуватись у коридор. А що коридором якраз проходив директор та захотiв довiдатись, хто розпустив нестерпний цей сморiд, то й вiн приєднався до нашого кашлю. А за ним уже й учителi, що ïх лиха доля привела до кабiнету... Пiсля того Анжелiка Михайлiвна з певною пересторогою ставилась до мене й Мишка: завжди садовила нас подалi од шафи. Однак навiть цей випадок не похитнув нашого палкого захоплення. Пiдтяло його iнше. Кость Калюжний належав до тих хлопцiв, що не можуть жити без якоïсь каверзи. Тож не дивно, що багато хлопцiв його терпiти не могло, а Мишко, так той i лiк загубив, скiльки разiв сварився iз Костем. Цього разу Калюжний допiк Кiмовi. На великiй перервi, перед уроком хiмiï, пiдiйшов до Кiма й спитав: — Що це у тебе на щоцi? — Не знаю. — Та не на цiй, а на тiй... Якась пляма, чи що? Дай–но витру. О, i на лобi! Й на пiдборiддi... Довiрливий Кiм пiдставляє обличчя, йому й невтямки, що Кость натер перед цим долонi об стiни. — О, вже нема. I Кiм проходив майже всю перерву манiя манiєю. Всi вмирали од смiху, а Кiм довго не мiг уторопати, чого ми смiємося. Аж поки Мiля дала йому люстерко, щоб подивився, який гарний. Кiм, звiсно, запалився вiддячити Калюжному. А що той вибiг з класу, то Кiм, ухопивши бiлу од крейди ганчiрку, яка лежала на дошцi, причаïвся за дверима, щоб ударити нею Костя, як той тiльки з'явиться. Одлунав дзвоник. Ми сидимо за партами i дух зачаïли. Де ж той Калюжний? Аж ось, чутно, i вiн iде. Ну, зараз буде! Дверi вiдчиняються, замiсть Калюжного з'являється Анжелiка Михайлiвна. Кiм уже не може затримати руку, хоч теж бачить, що це зовсiм не Калюжний... Все сталося так несподiвано, що ми не встигли й охнути. Затуливши обличчя долонями, Анжелiка Михайлiвна вибiгла з класу. А ми, приголомшенi, навiть не здогадались побiгти слiдом за нею. Першою отямилась Нiна. Вона майже нiколи не втрачала самовладання, недаремно ж другий рiк пiдряд була старостою нашого неспокiйного класу. Тож i зараз вискочила з–за парти, пiдбiгла до занiмiлого Кiма, видерла ганчiрку i скомандувала: — Бiгом за парту! — I до дiвчини, що сидiла поруч iз Кiмом: — Витри йому руки! — А тодi до всього класу: — Нiхто нiчого не чув i не бачив! I тiльки встигла знову сiсти за парту, як дверi широко вiдчинились i до класу вкотився директор. А слiдом за ним, напевно йому на пiдмогу, — завуч, високий i страшенно худий Свирид Остапович, якого ми називали Дон–Кiхотом. Директор зупинивсь бiля столу. Коли б не стiл, вiн, мабуть, проскочив би наш клас i вилетiв надвiр, такий був розгнiваний. — Хто?! — грюкнув кулаком об стiл. Мовчимо, наче нiмi. Адже якщо дiзнаються, хто це зробив, Кiма обов'язково виженуть iз школу. I розмовляти не будуть. — Я питаю вас: хто?! Знову мовчанка. Сидимо, пригнiченi лихом, що неждано–негадано звалилося на нас. — Староста класу! Нiна зводиться, блiда й рiшуча. — Назвiть хулiгана, який ударив Анжелiку Михайлiвну! — Iване Корнiйовичу, я нiчого не бачила. — Ви що: не були в цей час у класi? — Була. — I нiчого не бачили? — Нiчого... Нiнин голос тремтить, але вона стоïть на своєму. Ми потай милуємось нею i думаємо, яка вона хоробра: таку хоч до стiнки став, хоч з нагана стрiляй — не признається! — Сiдайте, ми з вами поговоримо потiм! — каже ïй гнiвно директор. I знову звертається до всього класу: — Хто бачив хулiгана, який ударив Анжелiку Михайлiвну? Пiднесiть руку! Хулiгана?.. Ну, який же Кiм хулiган! Он вiн сидить нi живий нi мертвий, i немає зараз у цiлому свiтi нещаснiшоï од нього людини. В нас наростає протест. Протест i образа. Ми зараз не те що Кiма, — нiкого не видали б! Он i дiвчина, яка сидить поруч iз Кiмом, пильнує, щоб вiн себе чимось не зрадив. Не дочекавшись пiднятоï руки, Iван Корнiйович починає нас лаяти. Ми дiзнаємося, що такого нестерпного класу, як наш, не було i не буде. Що всi ми без винятку злiснi порушники дисциплiни. Нас давно уже треба було вигнати зi школи, i тiльки його доброта заважала йому це зробити. Але тепер терпець його увiрвався. Вiн дає нам останнiй шанс доказати, що в нас iще лишилась якась крихта порядностi: до кiнця уроку подумати, а на перервi пiдiйти i назвати злочинця. — Це зробить староста. Директор виходить. За ним рушає й Дон–Кiхот, який не зронив жодного слова, тiльки похитував докiрливо головою. Ми лишаємось наодинцi з власним сумлiнням. З отiєю крихтою порядностi, про яку говорив щойно директор. Раптом пiдхоплюється Кiм, вибiгає з–за парти. — Ти куди?! Добрий десяток рук одразу ловить його за поли. — Пустiть! Я до директора! Але його ще мiцнiше тримають. Обступають з усiх бокiв, умовляють не робити дурницi. — Я не хочу, щоб весь клас через мене... — упирається Кiм. Його голос зривається, вiн от–от заплаче. Ми ж його умовляємо, щоб не смiв iти, що директор усьому класовi нiчого не зробить, його ж витурить запросто... — Ну й хай, — упирається й далi Кiм. — Хай виганяє! Тодi Васько Гаврильченко спокiйно запитує: — А ти про свою матiр подумав? Кiм одразу ж знiчується, перестає видиратись iз рук. — Що з його матiр'ю? — питаю тихо Мишка. — Вона сердечниця. Як узнає, що його вигнали зi школи, обов'язково помре... А Васько, вiдпустивши Кiма, раптом повертається до Калюжного, випалює йому iз злiстю: — А все через тебе! — При чому тут я? Кость iще хотiв щось сказати, але ми йому не даємо, накидаємось на нього з усiх бокiв. — Хлопцi! Годi вам, хлопцi! — втихомирює нас Нiна. — Та плюньте на нього, не до нього нам зараз... Ми поступово втихаємо. Лише Калюжний, приголомшений несподiваним нападом, бубонить розгублено й жалiсно: — При чому тут я? Але ми вже не звертаєм на нього уваги. Нас непокоïть iнше: незабаром дзвонок. Нiна має йти до директора, а ми й досi не вирiшили, що ж ïй казати. — Весь клас iз школи не виженуть, — каже Васько Гаврильченко. — А називати Кiма не можна... На тому й порiшили: Нiна пiде до директора i скаже, що клас так i не знає, хто пожбурив ганчiрку в Анжелiку Михайлiвну... I тут ми вiдразу подумали про скривджену вчительку, досi ми думали лише про Кiма. — Треба перед нею вибачитись, — пропонує Мишко, i всi пристають на цю пропозицiю. — Тiльки не всiм класом iти, а кiльком чоловiкам, — додає Гаврильченко. — Пiду, наприклад, я, Мишко, Анатолiй... I дiвчата... Дiвчата, на наш подив, вiдмовляються. Всi як одна. Кажуть, нiзащо не пiдуть, а якщо нам так кортить пiдлизатися до тiєï задаваки, то можемо йти i без них. Дiзнаємося, що Анжелiка Михайлiвна пiшла одразу зi школи. Вирiшуємо не чекати наступного дня, а йти до неï додому. По дорозi, звiсно, торгуємось, кому починати. Врештi вирiшуємо, що розмову вестиме Василь, а ми будемо притакувати. Ось i будиночок, в якому мешкає Анжелiка Михайлiвна. Вiн такий же веселий, такий же привiтний, як i наша улюблена вчителька. Сяє бiлими стiнами, блакитною й червоною фарбами, потопає в саду. Потупцявшись пiд ворiтьми, одчиняємо хвiртку. Йдемо прямою дорiжкою, що стелеться аж до ганку. — Хлопцi, ви до кого? З саду, не помiчений нами, виходить лiтнiй чоловiк. В однiй руцi вiн тримає лопату, яка зблискує од червоного призахiдного сонця. — Анжелiка Михайлiвна вдома? — Вдома, — вiдповiдає чоловiк i одразу ж гукає у вiдчинене вiкно: — Анжелiко Михайлiвно, тут до вас! — Хто там? — запитує наша учителька з хати. — Та якiсь хлопцi! — Зараз вийду... Чоловiк стромляє лопату в землю, дiстає гаман, скручує цигарку, бере до рота, а потiм дiстає гнiт i кресало — речi такi архаïчнi, що ми аж роти роззявляєм од здивування. Закуривши, чоловiк питає, хитрувато примружившись: — З дев'ятого? — З дев'ятого, — вiдповiдаєм пригнiчено, навiть не дивуючись, що чоловiк одразу ж догадався, хто ми такi. — Молодцi: мало учительцi очей не вибили! Ми ще бiльше хнюпимось. А в примружених очах чоловiка — чи то вiд тютюнового диму, чи то вiд сонця — час од часу щось зблискує, товстi губи цмокають миролюбно й дружно. — Тож треба додуматись! — крутить вiн головою. — Он i ваша вчителька, — каже несподiвано i додає пiдбадьорливо: — Ну, тримайтеся, козаки! А я пiшов, щоб не перепало й менi... Побачивши нас, Анжелiка Михайлiвна одразу спохмурнiла. Була щойно освiтлена сонцем, а це ступила у тiнь. I що ближче пiдходила до нас, то густiшою й холоднiшою ставала тiнь. Ми майже не пiзнаємо нашоï вчительки, таке в неï зараз недобре обличчя. — Ну? — запитує вона вороже. Топчемось на мiсцi, не наважуючись почати. — Чого ж мовчите? Невже це вона? Наша завжди усмiхнена, завжди весела Анжелiка Михайлiвна з ïï дзвiнким, як пiсня, голосом? Першим набирається духу Гаврильченко. — Анжелiко Михайлiвно, — починає вiн, i голос його аж дзвенить од хвилювання, — ми прийшли... Принесли вам вибачення вiд усього класу. Ми просимо вас... Вiн так i не встигає сказати, що ж ми просимо, — Анжелiка Михайлiвна обриває його сердито i владно: — Хто кинув ганчiрку? — Анжелiко Михайлiвно, ми не можемо цього вам сказати. — Ви для цього й пришли? — Ми прийшли, щоб просити пробачення. — Не потрiбнi менi вашi пробачення! — вибухає вчителька. Обличчя ïï береться плямами, стає гостре й зле. — Ви повиннi назвати хулiгана! — Анжелiко Михайлiвно, вiн зовсiм не хотiв у вас влучити... — Бiдний Василь аж спiтнiв. — Чесне комсомольське, не хотiв! Якщо директор дiзнається, хто, вiн його вижене зi школи. Ми вас усi дуже любимо, Анжелiко Михайлiвно... — Бачу, як любите, — саркастично всмiхається учителька. Потiм гасить посмiшку, холодно каже: — От що. Доки не назвете того, хто мене вдарив, я не хочу i розмовляти з вами. Все! До побачення! Повернулася й пiшла до ганку. — Анжелiко Михайлiвно! — розпачливо гукає услiд ïй Василь. — Анжелiко Михайлiвно, у нього ж мати сердечниця! Навiть не зупинилась. Не оглянулася. Якийсь час стоïмо, наче громом побитi. Потiм Василь сердито каже: — Ходiмте! Обличчя у нього горить, а в Мишка Кононенка вже й вуха палають. I поблискують злi сльози, а очi вiд них, як ножi. Тiльки вийшли з двору, як вiн за цеглину й назад. — Ти що, здурiв? Василь схопив його за руки, видер цеглину. — Не вистачало нам до Кiма ще й тебе! — Я все одно ïй вiкно висаджу! — аж схлипує Мишко. — Ну й дурень! — Хай i дурень! А вона хто? Хто?.. Ми розумiли, що то запитував нас не Мишко, а його смертельно поранене серце. Нам немов наплювали в обличчя, розтоптали найчистiше, найсвятiше почуття, що було в кожного з нас. Мишко ж перший i висловив наше болiсне обурення: — Ненавиджу жiнок! Ненавиджу! Отак згасла наша любов до Анжелiки Михайлiвни. А як ми довiдались, що вона ще й донесла директоровi про нашi вiдвiдини, розповiла йому, що в учня, який ïï вдарив, мати хвора на серце, то недавнє наше палке захоплення переросло в не менш палку ненависть. Бо навiть директор зрозумiв, що це вже занадто, i не став допитуватись, у кого мати хвора на серце. Вiн тiльки переказав Нiною, щоб ми всi прийшли разом з батьками наступного тижня у вiвторок, на восьму вечора. Я довго вагався: запрошувати маму на тi збори чи нi. Врештi вирiшив, що школа не завалиться, якщо мама й не прийде. Якби ж хоч збори були радiснi, а то — суцiльнi поминки. Навiщо ж зайвий раз завдавати мамi прикрощiв? До того ж ïй доведеться повертатися вечiрнiм поïздом, а потiм iти самiй лiсом. Серед ночi та ще й мимо кладовища. Уявити тiльки — i то страшно. Тож я, пожалiвши маму, сказав класному керiвниковi, що вона занедужала. Лежить тяжко хвора, не може ворухнути нi ногою, нi рукою. I змушений був потiм щотижня доповiдати, який у мами стан. Як вона поступово видужує, як уже виходить надвiр, але в школу ще приïхати не може. Класний керiвник, старенька вже Марiя Федорiвна, щиро менi спiвчуваючи, просила переказати, щоб мама побереглася й не поспiшала на роботу. Я вiдповiв, що мама ïй дуже дякує, i боявся лише одного: щоб вони якось не здибались. Хоча б до того, як я закiнчу школу. Єдиний, хто виграв на всiй цiй iсторiï, був, як це не дивно, Кiм. Дiвчата за ним вмирали. Носилися як з писаною торбою, казали, що це єдиний хлопець, вартий ïхньоï уваги. I Кiмове щастя, що вiн не став задирати носа, а то б ми з його прихильникiв перетворились на ворогiв. Нас же, решту хлопцiв, дiвчата просто–напросто бойкотували. Дiйшло навiть до того, що одного дня, вмовившись, помiнялись мiсцями: одсiли всi як одна од хлопцiв. Марiя Федорiвна, яка саме прийшла на урок, довго протирала пенсне та питалась у Нiни, що це все означає. Нiна нахилила голову i сказала, що вона не знає: просто узяли та й пересiли. Марiя Федорiвна тiльки похитала головою. Не стала бiльше допитуватись, а натомiсть погортала пiдручник та й одклала його набiк. Сказала, що сьогоднi будемо працювати не за пiдручником. Ми досi навiть не пiдозрювали, що Марiя Федорiвна знає напам'ять стiльки вiршiв. I то яких вiршiв. Не можна сказати, що Марiя Федорiвна майстерно декламувала. В неï був старечий надтрiснутий голос, вона трохи сюсюкала, деформована постать ïï зовсiм не пасувала до тих високих емоцiй, про якi йшлося в поезiях, але ми не помiчали того нiчого. Ми вiдкривали для себе нового Шевченка i Лесю Украïнку, нового Рильського, Сосюру, Тичину. О люба Iнно, мила Iнно, Сестру я вашу так любив Дитинно... злотоцiнно. Або: Мамо, моя мамо. Сива моя муко. В'ється перед нами Шлях, немов гадюка... Або: Нiхто ще згадки не зборов, Вона, як смерть, нема ïй краю... Моя душа — на крик, на кров У тузi Дантовiй конає... А роки йдуть... i все минає... Та не мине моя любов. Марiя Федорiвна декламувала й декламувала, бо досить було ïй замовкнути, як ми кричали: Ще, Марiє Федорiвно, ще! Ми ладнi були слухати ïï не тiльки цей, а й наступнi уроки, не виходячи навiть на перерву. До кiнця дня дiвчата попересiдали на старi мiсця, i помiж нами знов запанували мир та злагода. От що може зробити справжня поезiя! Пiсля того кожен урок, будь то украïнська лiтература чи мова, починався з одного й того ж. — Марiє Федорiвно, прочитайте нам кiлька вiршiв, — заводив хтось. I весь клас пiдхоплював дружним хором: — Прочитайте, Марiє Федорiвно! I не було випадку, щоб Марiя Федорiвна вiдмовилась. Обличчя ïï враз м'якшало, вона знiмала пенсне, хукала й протирала скельця, сивi буклi старомодноï зачiски зворушено трусились, а нас поймав святковий настрiй, сповнений чогось небуденного, чогось незвичайного, що чаïлося в наших душах i мало прокинутися пiд магiчною дiєю вiршiв. Iще нам подобались уроки фiзкультури. По–перше, до них не треба було готуватись; по–друге, проходили вони завжди в спортивному залi або надворi; i, по–третє, фiзкультура була тiсно поєднана з вiйськовою справою. А в школi не було, мабуть, хлопця, який би не марив побачити себе у вiйськовiй формi. То були роки масового призову комсомольськоï молодi у вiйськовi училища, роки Iспанiï, Хасану, Халхин–Голу, а потiм визволення Захiдноï Украïни та Захiдноï Бiлорусiï. Ми iз захватом стежили за героïчними дiями наших вiйськ, шкодували, що народились на два–три роки пiзнiше i тому втратили нагоду взяти участь в усiх тих боях. Адже так неймовiрно цiкаво було стежити на кiноекранах за бойовими дiями наших танкiв i лiтакiв, за навальними атаками нашоï героïчноï пiхоти, що завжди завершуються блискавичним розгромом ворога. Ми дивились тi фiльми по двiчi й по тричi — скiльки дозволяли нашi фiнанси, виходили з тих сеансiв у войовничому чаду i — боже мiй! — яким сiреньким, невиразним здавалося наше шкiльне життя супроти всiх тих кiнобаталiй! Тому ми любили уроки фiзкультури, бо на них вчились крокувати в строю i кричати дружно ура!, вивчали гвинтiвку та кулемет, ходили на вiйськово–учбовий пункт, де стрiляли з дрiбнокалiберок по мiшенях. I не просто стрiляли, а прагнули вибити найбiльше очок, щоб прикрасити своï груди значком Ворошиловський стрiлець. На той час особливою популярнiстю серед учнiв користувалася вправа з гранатами. Начитавшись про кишенькову артилерiю, ми один з–поперед одного намагалися пожбурити гранату так, щоб вона упала якнайдалi. Та не тiльки пожбурити, а ще й поцiлити у невеликий окопчик, у якому сидiв невидимий самурай. Для цього треба було розiгнатися i на бiгу, перед чiтко проведеною лiнiєю, метнути гранату. I були серед нас такi мастаки, якi якщо не з першого, то з другого разу обов'язково поцiляли в окопчик. Я ж довго не мiг досягти успiху. Граната не долiтала до цiлi, гупала на десять–п'ятнадцять метрiв ближче. Як не розбiгавсь, як не розмахувавсь, надриваючи м'язи, менi так i не вдавалося поцiлити у самурая. I це — на очах усього класу, в тому числi Нiниних! Тож я вирiшив будь–що навчитися кидати гранату. Знайшов важке дубове полiно i два днi майстрував iз нього гранату. Добре довелось погрiти чуба, бо дерево було мiцне, як залiзо, а я, окрiм складаного ножика, не мав iншого iнструмента. Та ось граната готова. Федько, зваживши ïï на долонi, сказав, що вiн теж пiде зi мною. Я не заперечував: удвох завжди веселiше, до того ж не доведеться бiгати за гранатою. Виходимо з двору. Треба вибрати мiсцину, щоб граната не влетiла в чиюсь садибу, не загубилася. Аж бiля крайньоï хати Федько зупиняється i каже, що будемо кидати тут. Перед нами — просторий вигiн, тут є де розбiгтися та розмахнутися. За нашими спинами — крайня хата, у хатi, за великим вiкном, видно жiнку. Вона пересiває через сито борошно i все позирає на нас. ïй теж, мабуть, цiкаво, як ми будемо кидати гранату. Перший бере гранату Федько. — Стiй на мiсцi, — каже менi, а сам одходить подалi, голосно рахуючи кроки: — Двадцять... тридцять... сорок... — Докинеш?! — гукаю йому. — Докину! Федько для чогось закочує правий рукав, примiряється, як лiпше взяти гранату, а жiнка стукає у вiкно, щось сердито показує менi на мигах. Ага, я, мабуть, заступаю Федька i ïй нiчого не видно. Що ж, можу й одiйти трохи вбiк. Федько в цей час розганяється, стрибає, як кiнь, i жбурляє гранату... Вiн таки докинув: поцiлив якраз у вiкно. Брязнуло скло, граната влетiла досередини, вибухнула жiночим розлюченим лементом. I не встигли ми отямитись, як iз хати вилетiла жiнка: вся у борошнi, як манiя, з качалкою в руках. Вона здалась нам такою страшною, що куди там тим самураям. Ми втiкали од неï, аж п'яти горiли. Дiставшись додому, я найбiльше шкодував за гранатою. Два днi проморочився i жодного разу не кинув! ЯК АМУР НАМАГАВСЯ ПРОБИТИ МОЄ СЕРЦЕ, ТА ЛИШЕ СТРIЛИ ПОГНУВ З цiєю iсторiєю пов'язаний у мене найприкрiший спогад, моя найбiльша ганьба. Скiльки часу минуло вiдтодi, пора вже й забути, а й досi сором так i обпалить, як згадаю той урок. У всьому була винна ручка, звичайнiсiнька учнiвська ручка. Така собi металева трубка, з одного боку якоï — перо, а з другого — олiвець. Вона мала не вивчену нiким особливiсть вбирати у себе чорнило, а потiм випускати його непомiтно на пальцi, так що руки нашi завжди були синi, а часто й носи, i пiдборiддя, i щоки. Зате ручки тi були безвiдмовнi, в них нiколи не ламалися пера, не щербились олiвцi, ми купували ïх залюбки, носили в портфелях, у книжках, у кишенях — кому де заманеться. Iще з них було зручно стрiляти. Паперовими, добре розжованими кульками. Закладеш таку кульку у трубку од ручки, потiм той кiнець, де кулька сидить, затиснеш в губах, потiм прицiлишся i — пху! — щосили у трубку. Бачиш, уже кулька твоя у когось на лобi або на потилицi. Це залежно вiд того, куди цiлився. Стрiляти найкраще пiд час уроку, коли мiшень сидить бiльш–менш непорушно. Тож i я, дiждавшись, коли учитель iсторiï одвернувся в iнший бiк, зарядив свою ручку вже готовою кулькою, прицiлився i вистрелив — прямо в щоку Васьковi. Той одразу ж здогадався, хто вистрелив, i щойно учитель повернувся до дошки, як я дiстав кулькою у вухо. А, ти так! Ось я ж тобi! Не зводячи з учителя очей, готую чергову кульку. — Що ви весь час жуєте? — цiкавиться учитель. Вiдповiдаю, що й не думав жувати. Вiн одвертається, i я, швиденько прицiлившись, стрiляю у Василя. — Ви знову за своє? I як вiн помiтив? Дивився ж зовсiм в iнший бiк! — Якщо вам не цiкаво, можете вийти iз класу... Я, звичайно, того й не подумав би зробити. Ще чого: вийти у коридор, де тебе одразу впiймає директор! Кладу ручку, слухаю уважно вчителя. Лясь!.. Василева вiдповiдь. Знову поцiлив у самiсiньке вухо. А вчитель, бач, i не помiтив! Мене так одразу засiк... Ось вiн знову одвертається в iнший бiк, i я, не спускаючи з нього очей, одриваю клапоть паперу, починаю жувати. Потiм так само обережно i сторожко беру ручку, заряджаю готовою кулькою i, скосивши одне око на вчителя, швидко пiдношу трубку до рота... Учитель теж, мабуть, пас мене скошеним оком, не iнакше. Бо не встиг я вистрелити, як вiн увiрвав свою розповiдь, розкрив класний журнал i щось там сердито записав. — Погано... Тобi за поведiнку погано, — шепоче Мишко, який сидить ближче до столу. Я й сам знаю, що не вiдмiнно. Уявляю, як мене викличе директор, як протиратимуть з пiсочком на класних, а то й на загальношкiльних зборах, як пошлють мамi записку, i менi вже не хочеться жити. До того ж я не так давно був у директора в гостях. Вiн мене попередив, що йому вже набридли побачення зi мною (наче я ïх прагнув!). Ще одна скарга — i нам доведеться розлучитися навiки. Та пересторога найбiльше мене налякала. Я б, звичайно, од того не вмер, бо не палав особливою любов'ю до директора, але вся бiда в тому, що разом довелося б розлучатись i з школою. А куди я пiсля цього подамся? I що скаже мама?.. Мишко, що сидить поруч, теж переживає за мене, шепоче, що я повинен одразу, як тiльки iсторик вийде з класу, наздогнати його i попросити, щоб вiн викреслив iз класного журналу оту не потрiбну нiкому оцiнку. Я киваю головою у вiдповiдь, ладен зробити що завгодно, аби лишитися у школi. Тож як тiльки пролунав дзвоник, кидаюся слiдом за вчителем: — Миколо Платоновичу! Миколо Платоновичу! Iсторик зупинився. Вiн дуже високий, дивиться на мене зверху вниз, i скельця його окулярiв поблискують строго й неприязно. — Я вас слухаю. — Миколо Платоновичу, я бiльше не буду... Я ненавмисно, Миколо Платоновичу... Бубоню поспiхом, бо дуже боюся, що вiн мене не дослухає. Одчиняться дверi класiв, звiдти посиплються учнi, оточать нас, переб'ють — тодi я пропав! Брови Миколи Платоновича недовiрливо лiзуть угору: — Ненавмисно?.. Як це ненавмисно? I тодi я випалив фразу, якоï не прощу собi, доки й житиму: — Це у мене Гаврильченко стрiляв... Коли б не вiн, я б нiколи... Я бiльше не буду, Миколо Платоновичу! Iсторик якусь хвилину вагається, потiм розкриває класний журнал, перекреслює погану оцiнку. Я йому навiть не подякував, бо ладен був вiдкусити собi язика... Як я мiг продати найкращого друга? Хiба не можна було умовити вчителя i без цiєï пiдлоï фрази? Цiлий день не мiг дивитися Василевi у вiчi. А вiн, наче навмисно, все пiдходить до мене то з тим, то з iншим i розмовляючи кладе на плече руку. Рука та здавалася менi такою важкою, що я аж гнувся пiд нею. Що б вiн сказав, якби довiдався про ту мою фразу! I вiн таки довiдався, тiльки трохи пiзнiше. Бо я досить швидко забув обiцянку, дану iсториковi, хоч чесно намагався не порушувати дисциплiни. Але життєвi обставини часом складаються так, що найблагороднiшi намiри летять шкереберть. Тож я знову попався на чомусь, i Микола Платонович, який мав добру пам'ять, при всьому класовi сказав: — Того разу ви звернули все на Гаврильченка. Тепер я бачу, що ви говорили неправду... — Нiчого я вам не казав! — Як — не казали? Обличчя учителя почервонiло, мабуть, не менш, нiж моє. Вiн дуже розгнiвався, але не його гнiв i навiть не погана оцiнка, яку вiн от–от поставить, зараз печуть мене. Потилицею, спиною, серцем вiдчуваю вражений погляд Гаврильченка i вже кричу на весь клас: — Неправда! Нiчого я не казав! Учитель, мабуть, зрозумiв, що зi мною коïться щось незвичайне, не став сперечатися. Тiльки сердито стенув плечима i сказав: — Сiдайте... Забув навiть поставити менi погану оцiнку. Хоч я зараз дуже хочу, щоб вiн поставив погано, щоб директор вигнав мене зi школи, щоб мене переïхала машина, щоб я лежав У лiкарнi i, помираючи, казав Васьковi, що то все неправда... — Нiчого такого я не казав, — бубоню до Мишка, бо не можу мовчати: мене щось душить за горло. — От повiриш, що не казав, — пристаю на перервi до Кiма, бо менi здається, що всi тiльки й думають про ту мою фразу. Хлопцi — i Мишко, i Кiм, i iншi — вiдповiдають, що вiрять, чому б не повiрити, та менi од того не легше. Навiть у суботу, коли ïхали з Федьком додому, я переконував його i себе, що не мiг того сказати! Але Федько, у якого шкiра як у носорога, досить байдуже поставився до моєï трагедiï. Вiн тiльки поплямкав губами й сказав: — Найшов з чого журитись! От приïдеш додому, повечеряєш — враз усе забудеться. В мене аж руки засвербiли ляснути Федька по пицi. Одсунувсь од нього подалi, не хотiв бiльше нiчого чути. Дививсь у вiкно, думав приречено, що Васько нiколи менi не повiрить, як я його не переконуватиму. Але Василь швидко пересердився. Я був на сьомому небi од щастя. Думав про те, який вiн чудовий хлопець! Менi хотiлося зробити для нього щось незвичайне, щоб вiн зрозумiв, як я цiную нашу дружбу. Коли б це було на вiйнi, я б кидався пiд усi кулi, щоб захистити його. Однак вiйною поки що не пахло, i кулi не свистiли довкола. Тож свiй героïчний вчинок довелося вiдкласти на невизначений час, а прислужитися Василевi iншим. Хтось сказав, що бог кохання Амур прилiтає до нашоï краïни навеснi разом з птахами, а пiзньоï осенi, з настанням холодiв, збирає свою амунiцiю i вiдлiтає у вирiй — у далекi теплi краï. Може, i вiдлiтав регулярно той Амур iз першими журавлиними ключами, вимахуючи прозорими крильцями, але того року вiн одбився од журавлиноï зграï та й залетiв до нашого класу — вiдпочити i погрiтися. I чи то ми йому так сподобались, чи не було уже сил для дальшого льоту, тiльки лишився той грецький бог Амур у нашому дев'ятому В на всю зиму, аж до весни: нам — на любов та кохання, учителям — на горе й сльози. Я не знаю, де мешкав той веселий i лукавий божок: на дошцi чи десь аж пiд стелею, та, зрештою, це не так i важливо. Зiгрiвшись i трохи оговтавшись, вiн зняв з плеча лук, вийняв стрiли та й заходився стрiляти, поцiляючи прямiсiнько в нашi серця. Перший потрапив пiд пострiл Мишко Кононенко. Стрiла вп'ялась йому в груди, напустила повне серце отрути. Iнкубацiйний перiод тривав щось iз тиждень, а потiм з'явилися всi ознаки любовноï лихоманки. Мишко став крутитися на партi й раз по раз оглядатися. Я знав, на кого вiн дивиться: на третiй партi за нами сидiла Мiля, яка вдавала, що тi погляди зовсiм ïï не стосуються. Коли ж Мишко одного разу пiд великим–великим секретом дав менi прочитати записку од неï й обличчя його при цьому аж плавилось вiд iдiотського усмiху, я зрозумiв, що вiн остаточно загинув. Вiд дiвчачого ненависника, гордого козака й заповзятого мушкетера лишилася одна тiнь, та й та вже йому не належала... А за Мишком захворiв Гаврильченко. Ознакою хвороби було те, що вiн знову взявся за вiршi. Не про лiтаки або планери, а про такi гiднi зневаги речi, як зорi у небi, солов'ï у кущах, мiсячнi ночi й очi дiвочi. Я був приголомшений i не знав, що вiдповiсти Василевi, коли вiн з жалiсною усмiшкою чекав мого присуду. Вiршi були препоганi. Ïх не рятували нi зорi, нi мiсячнi вечори, нi солов'ï. Та в мене бракувало духу сказати йому про це. — Вони нiчого... Подобаються... — мимрив я, давлячись власною брехнею. — Правда?! Василь розцвiтає. I тодi я не витримую. Єхидно запитую, показуючи на рядок, де йдеться про якусь дiву з мерехтливими, як зорi, очима: — Про кого це ти? — Та–а... Уникає мого погляду, ще бiльше бентежиться. Потiм, забравши в мене вiршi, запитує несмiливо: — Я проведу тебе пiсля урокiв. Добре? До кiнця занять мене мучила цiкавiсть: що йому треба? I коли ми вийшли, коли мовчки пройшли один квартал, другий, Василь запитав: — Скажи: ти менi друг? — А ти й досi сумнiваєшся? — вiдповiдаю обережно. Вiн мов i не почув. — Ти скажеш правду, як я тебе запитаю? Василь дивиться менi прямо у вiчi. Облизую пересохлi губи, вiдповiдаю, що казатиму правду. Невже довiдався, що я бовкнув учителевi iсторiï у коридорi? — Скажи... Ти любиш... Нiну? Стою якийсь час нi в сих нi в тих. Василь застукав мене зненацька: нiколи не сподiвався, що вiн про це запитає. До того ж я й сам ще добре не знаю, люблю Нiну чи нi. Вона менi подобається, менi радiсно, коли зустрiчаю ïï, i сумно, коли з нею прощаюся, але хiба можна твердити, що це вже любов? I хiба в цьому можна комусь зiзнаватися, навiть найближчому друговi? — Звiдки ти взяв? Дуже менi потрiбна Нiна Рибальченко! Василь, почувши вiдповiдь, хапає мою руку, щосили тисне ïï, обiцяє упросити iнструктора, щоб покатав мене на лiтаковi. А я, зовсiм збитий з пантелику, лише клiпаю на нього очима... Тiльки згодом, коли сидiв за столом i розв'язував задачку, мене осяяла думка: Васько втрiскався у Нiну! Так ось чому вiн допитувався, чи люблю я ïï. Сиджу, мов сич, i менi вже не до задачки, не до урокiв. Менi здається, що я теж люблю Нiну. Ну, хай iще не люблю, хай тiльки починаю любити. Бо вона менi як друг, як вiрний товариш. А хiба Васько не друг? Хiба я не завинив перед ним, хiба не поклявся, що спокутую оту свою провину? Наступного дня, одержавши вiд Нiни записку з пропозицiєю пiти в кiно, я вiдповiв, що сьогоднi не можу, що хай сходить iз Василем. I так вiдповiдав щоразу. А коли ми поверталися iз школи втрьох (я завжди пильнував, щоб не лишитись наодинцi з Нiною) i доходили до вулицi, на яку менi треба було завертати, я завжди поспiшав попрощатися з ними. Спочатку Нiну це дивувало i, мабуть, трохи ображало. Та згодом вона вже й не зверталась до мене. Не писала записок, не запрошувала бiльше в кiно: адресувала все те Василевi. I нашi спiльнi уроки з нiмецькоï зачахли самi собою. ПРО ТЕ, ЯК Я МАЛО НЕ СТАВ ВIДМIННИКОМ I ЯКА Б ЦЕ БУЛА РАДIСТЬ МАМI Благородний цей намiр виник у мене в дев'ятому класi. Щоправда, й ранiше час од часу з'являлася думка: А чому б i менi не стати вiдмiнником? Що я, гiрший од Iкса чи ледачiший од Iгрика? Отримував я посереднi оцiнки не тому, що не мiг запам'ятати сказане вчителем, а тому, що висидiти спокiйно сорок п'ять хвилин мiг хiба що кам'яний iдол, та й то якби його не чiпали сусiди. А як той шепне, той щипне, той намалює щось смiшне та тихцем показує,— уже й пропустив якийсь шмат учителевоï розповiдi повз вуха, уже й лупаєш безпорадно очима, коли зненацька учитель запитає: — Повторiть, що я тiльки–но розповiдав? До того ж якби у класах не було вiкон або були вони десь аж пiд стелею, якщо вже потрiбне свiтло. А то на всю стiну, щоб видно було все, що дiється поза школою. Он дядько щось на возi повiз: цiкаво, що там у нього? Он зупинились двi жiнки: стоять, вимахують одна до одноï руками, мовби сваряться. Поб'ються чи нi? А ось iще цiкавiше: горобець. Примостився на лутцi, зазирає до класу. Пам'ятаю, як ще в п'ятому класi до нашого вiкна унадився цап. Пiдiйде, бувало, постука у шибку рогами i лиже скло — посила повiтрянi поцiлунки. Спробуй утриматись од реготу! Ми реготали, а вчителька сердилась i посилала когось одiгнати тварину. Та тiльки учень повертався назад, тiльки сiдав за парту, як цап знову: тук–тук у вiкно. Потiм учителька дiзналась, чому цап заглядає саме в наше вiкно, в нижню шибку: ми ïï натирали сiллю... Отож думка, чому б i менi не стати вiдмiнником, мелькала у мене й ранiше. Коли в кiнцi року, наприклад, вручалися похвальнi грамоти та подарунки. Це було б здорово, вийти на очах всiєï громади до столу i прийняти iз рук самого директора похвальну грамоту! Це було б непогано: стати вiдмiнником уже хоча б заради того, щоб тебе не так часто викликали до дошки! Адже вiдмiнникiв учителi майже нiколи й не питають. Хiба вже тодi, як увесь клас не може вiдповiсти. Тiльки якби ж вiдмiнникiв зовсiм не питали! А то: викличуть не викличуть, а ти готуй все одно. Сиди день i нiч над пiдручниками i — цiкаво тобi чи не цiкаво — все учи назубок. Тож чи варта шкура вичинки? Мабуть, що не варта. Однак у дев'ятому класi справа повернулася по–iншому. Якось Марiя Федорiвна сказала, що учнi, якi одержать атестат вiдмiнника, матимуть право поступати до iнститутiв без екзаменiв. До того ж ïх зараховуватимуть у першу чергу. Я й задумався. Чого найбiльше не любив, так це екзаменiв. Я ïх просто терпiти не мiг. А тут можна буде уникнути, якщо стати вiдмiнником. До того ж не пропадуть i два мiсяцi лiтнiх канiкул, коли треба буде день i нiч гибiти над пiдручниками. А так розважайся, як хочеш. Що й казати: перспектива досить зваблива. Того вечора я виписав у два акуратнi стовпчики предмети: один був маленький — з вiдмiнними оцiнками, а другий удвiчi довший. — Що ти пишеш? — зацiкавився Федько. Вiн кiнчав уже десятий клас, i йому, звiсно, пiзно було думати про атестат вiдмiнника. Я охоче пояснив i розповiв про свiй намiр. — Ти — вiдмiнником? — вирячив на мене очi Федько. Покрутив головою, потiм переконано сказав: — Нiчого в тебе не вийде! Хоч лопни, хоч трiсни, а вiдмiнником не станеш! — А звiдки ти знаєш? — Знаю. В мене одразу псується настрiй. Вiдчуваю, що все те вiн каже навмисне, аби тiльки мене подратувати, а не можу не гнiватись. — Я теж про тебе знаю... — кидаю, щоб позлити його. — Що ти там знаєш? — насторожується Федько. — Думаєш, не знаю, як ти козу доïв? Щоб хазяйка не бачила... Мене рятують ноги. Та ще те, що були одчиненi дверi. Федько ганявся за мною як скажений, але, звичайно, не мiг мене наздогнати. I коли вiн, засапаний, ставав, я теж зупинявся й дражнив: — Козодiй! Козодiй! От розкажу в школi, як ти козу видоïв, знатимеш тодi, як я не стану вiдмiнником! Федько зривається з мiсця. Вiн би мене вбив, якби впiймав. А до мене знову повертається гарний настрiй. I впевненiсть, що я таки стану вiдмiнником. Федьковi на зло. Вирiшив почати з понедiлка. Серед тижня воно якось не з руки: не встигнеш i оглянутись, як уже субота. Хай погуляю востаннє, наберуся сил, бо не розгинатиму ж потiм спини нi вдень нi вночi. Повертались додому iз Федьком у рiзних вагонах: я нiяк не мiг простити йому тiєï недовiри. Може, тому i вдома не витримав, подiлився своïм намiром iз братом: — Не вiриш? Сергiйко сказав, що вiрить, тiльки якось байдуже сказав, аби вiдчепився. Лаштував саме реактивний двигун для самохiдного катера: коробки з–пiд зубного порошку Пiонер з металевою впаяною трубкою. А коли вiн чимось заклопотаний, все iнше йому — до лампочки. А менi ж потрiбний спiвчутливий слухач. Хiба що мамi сказати? Досi мав намiр розповiсти вже тодi, як стану вiдмiнником. Або не розповiдати зовсiм, а лише показати атестат з вiдзнакою. Щоб мама i очам не повiрила. Але коли то ще буде! Треба сказати сьогоднi, бо як не скажу, то, мабуть, i заснути не зможу. Мама перестилає саме постiль, мiняє бiлизну. Заходжу збоку й кажу якомога байдужiше, мовби менi все те раз плюнути: — Знаєш, що я надумав? — Що ж ти надумався? — Стати вiдмiнником! Всього чекала мама од мене, тiльки не цих слiв. — Ти хочеш стати вiдмiнником? — перепитала мама, не вiрячи, мабуть, власному слуховi. — Може, не вiриш? — запитую в свою чергу ображено. Мама поспiхом вiдповiдає, що вiрить. Тiльки для неï це так несподiвано... — А ти, бачу, й не рада, — все ще дуюсь на маму. — Дурненький! Як би це мати не радiла синовi–вiдмiнниковi. На очах у мами вже сльози. Вона i смiється, i от–от розплачеться. Обiймає мене за плечi, примовляє схвильовано: — Боже, як тебе вигнало! Чи я коли думала, що в мене буде такий син?.. I менi стає так хороше, наче я уже вiдмiнник. А всi труднощi, що ïх я мав побороти, давно лишились позаду. Ми довго сидiли поруч на лiжковi, що його мама так i не встигла заслати. На пiдлозi валялася ковдра, та мама забула про неï, а я боявсь нахилитися, щоб не скинути мамину руку, яка лежала на моєму плечi. Ми мрiяли про iнститут; до якого тепер я обов'язково втраплю... Потiм мама звелася, ласкаво провела долонею по моïй непокiрнiй чупринi: — Лягай уже, вiдмiннику мiй золотий. I я швиденько роздягнувся, пiрнув у постiль i майже одразу заснув, зiгрiтий думкою, як добре бути вiдмiнником. Прокинувся зовсiм переконаний, що мiй намiр незабаром здiйсниться. До того ж мама спекла такий високий та рум'яний пирiг, що я вже не мiг не стати вiдмiнником. Наласувавшись отим пирогом, вийшов на вулицю. Перша, кого я зустрiв, була Сонька. Недбало привiтався до неï, вона ж блиснула на мене очима, єхидно спитала: — Що це ти мов кiлок проковтнув? Сонька лишилася Сонькою, хоч i вигнала нiвроку — зовсiм дiвка. Хотiв пройти мимо, не заводитись, але не витримав: — Спробувала б ти в нашiй школi потягти на вiдмiнника! — На вiдмiнника? Ти?! Ой, тримайте мене, бо впаду! Розкрила ротяру, регоче, аж виляски йдуть. I нащо я з нею завiвся? Знаю ж, що за штучка. Йду геть, а вона гукає услiд: — Як заробиш вiдмiнно, то вдар телеграму! А щоб ти сказилася! Зiпсувала настрiй одразу. Повеселiшав, стрiвши Ванька. Заради недiлi Ванько вирядився, наче збирався iти фотографуватись для газети. Начищенi черевики, чорнi сукнянi штани, чорна шинеля з мiдними гудзиками, ще й новенький картуз з оксамитовим околишем i лакованим козирком. Надворi мороз аж трiщить, вуха одморозити запросто, а Ваньковi хоч би тобi що: каже, що зовсiм не холодно. — Це що! Спробував би ти на паровозi! Мороз — не мороз, а ти виглядай, хоч умри... А швидкiсть, знаєш, яка? Сiмдесят кiлометрiв та ще й проти вiтру! Заздрiсно дивлюсь на Ванька. От уже кому повезло! Але ж i менi є чим похвастатись. — А менi довелося–таки стати вiдмiнником. Не дуже й хотiлося, та що поробиш, коли в iнститути приймають без iспитiв... — Важко, мабуть? — спiвчуває Ванько. — Не так щоб i важко, тiльки дуже марудно. Як чого в класi не знають, так учителi всi до мене: поможи... Наче я за всiх думать повинен! А коли iнспектор приïде, то мене тiльки й питають... Ванько з повагою дивиться на мене. От уже вiрний товариш: що б ти йому не змолов — повiрить i не зблимне! Думаю, що б його ще сказати Ваньковi, i пригадую зустрiч iз Сонькою. Як вона реготала й кричала про телеграму. — А ти на неï наплюй! — раïть Ванько. — Вона як була дурнувата, так дурною й лишилася: замiж виходить! — Замiж? — А ти досi не знав? Про це ж у нас тiльки й дзвонять! Не можу повiрити. Хай би хто завгодно, а то Сонька. I який божевiльний наважився женитись на нiй? Жити набридло, то вирiшив укоротити собi вiку? — Вони всi, дiвчата, намаханi, — фiлософствує Ванько. — Як тiльки семирiчку закiнчить, так i цiлиться замiж. Аж дивитися гидко! Ванько чвиркає презирливо крiзь зуби, i я за ним чвиркаю. Сповненi погорди до несерйозного дiвочого роду, поважно простуємо вулицею. У понедiлок, повернувшись зi школи, сiдаю одразу до урокiв. Тепер хай хоч камiння з неба — не встану з–за столу, поки не вивчу все до кiнця! Дiстав чисту газету, заслав свою половину столу. Розклав старанно пiдручники й зошити, помилувався, пiдсунув стiлець. Отже, що в нас завтра на першiм уроцi? Фiзика? Давай сюди фiзику! Тiльки знайшов потрiбну сторiнку, тiльки ухнюпився — на порозi Федько. Та ще й не сам, а з товаришем. — Роздягайся! — Федько до товариша. — Я тобi зараз усиплю! Той роздягається, а менi вже цiкаво, що ж вiн усипле. Вдаю, що заглибивсь у фiзику, i тихцем позираю на них. Ага. Федько дiстає шахiвницю. Сiли по той бiк столу, розставляють фiгури. Федько хапає два пiшаки, затискає пiд столом у кулаках. — У якiй руцi: в правiй чи в лiвiй? Його товариш не бачив нiчого, а я помiтив одразу, що Федько змахлював: узяв обидвi чорнi фiгури. Так ось чому я нiколи не мiг угадати, в якiй руцi бiла! Злий на Федька, попереджаю товариша: — Не вгадуй: у нього в обох руках по чорному пiшаковi. — А ти чого лiзеш! — спалахує Федько. — Готуй своï уроки, а до нас носа не сунь! Як це не сунути, коли отаке шахрайство! Та й товариш пристає на мiй бiк. Каже, щоб я узяв бiлий i чорний пiшаки, бо Федьковi вiн бiльше не вiрить. I я, гордий довiр'ям, одкладаю на хвилинку пiдручник, беру двi фiгури, ховаю руки пiд стiл: — В якiй? — У правiй. У правiй руцi в мене чорний пiшак. Однак я не розгублююсь: швиденько мiняю пiшаки i кладу на стiл бiлий. Дуже ж бо хочеться, щоб Федько сьогоднi програв. Починається гра. З кожним ходом вона все бiльше загострюється. Федько i товариш все частiше сперечаються, вириваючи один з одного ту або iншу фiгуру, я встряю у сварку, вiд чого справа все бiльше заплутується, i ми уже втрьох кричимо один до одного як навiженi. — Маю я право переходить чи не маю? — допитується Федько. — А ти менi дозволяв? — не поступається товариш. — А ти йому дозволяв? — сiкаюсь i я. — То вiн руку одiрвав, а я не одривав! — Одривав, одривав! — кричу я, хоч, убий мене грiм, нiчого не бачив. — Постав фiгуру на мiсце! Отак потроху й виграєм у Федька партiю. — Мат! — оголошує переможно товариш. — Мат! Мат! — пританцьовую я. Федько аж посинiв. Нiколи не думав, що вiн так переживатиме. Змiтає фiгури з дошки, починає розставляти заново. — Ще одну? — питає товариш. — Не одну, а двi, — вiдповiдає похмуро Федько. — З контровою. — А як я виграю й цю? — Все одно з контровою... А ти чого над головою стовбичиш? — Це вже до мене. — Готуй своï уроки, а нам не заважай! Федькiв товариш одразу ж заступається за мене. Каже, що я зовсiм ïм не заважаю, що можу дивитися, скiльки захочу. Я, звiсно, не мiг знехтувати таким ласкавим запрошенням: знову встряю в кожну суперечку, гарячкую не менш од них. Так ми зiграли аж тринадцять партiй: вiсiм виграли ми, п'ять виграв Федько. I коли, вже зовсiм почманiлi, склали шахи, була одинадцята вечора. Вирядивши товариша, Федько став лаштуватись до сну. Я ж стояв над розкритим пiдручником, не знаючи, що робити. Сiдати зараз за фiзику — не встигну пiдготувати iншi уроки. Братись за iншi уроки?.. А Федько позiхає й позiхає. Та хоч би мовчки, а то завива, мов гiєна. — Ти ще довго сидiтимеш? — Та менi ж фiзику треба! — мало не плачу з вiдчаю. — I географiю, й нiмецьку... — Завтра пiдучиш. Ранiше встанеш... А сьогоднi не вийде нiчого: уже спати пора. Бачу й сам, що пора. В головi аж макiтриться i в горлi дере — так накричався. I де вони взялися на мою голову зi своïми шахами! Виправдовуюсь перед власним сумлiнням, що я зовсiм не винен: аби не шахи — сидiв би весь вечiр не розгинаючись. З завтрашнього дня i почну. А як Федько ще кого приведе, скажу, щоб iшли в iншу кiмнату... Не заважали щоб... Однак другого дня менi знову не вдалося засiсти за уроки. Чи то вже така моя доля, як щось загадаю, неодмiнно хтось та переб'є! Учора Федькового товариша нечиста сила принесла, а сьогоднi, тiльки–но сiв за парту, як Мишко менi й каже: — Только, послухай, яка iдея. Пiсля урокiв всiм класом гайнемо на рiчку. На ковзани... Ну, хто може втриматись од такоï спокуси? Я, правда, сказав, що у мене нема ковзанiв, але Мишко враз одрiзав усi дороги до вiдступу: — Я тобi своï даватиму... Навперемiнки. Хочеш не хочеш, доводиться погодитись. Коли б хоч один Мишко йшов, тодi ще подумав би. А то ж увесь клас! Он i Василь Гаврильченко пiдморгує весело: показує з–пiд парти ковзани... Що ж, доведеться всерйоз братися за навчання уже з середи. Середа, четвер, п'ятниця... Суботу не варто рахувати, в суботу поки доберешся додому, то вже й спати пора... Зате в недiлю цiлий день, з ранку до вечора, — ого, скiльки встигнути можна! — То пiдеш? — Пiду! Тiльки ж гляди: ковзани невперемiнки! Ох, i весело ж було на ковзанцi! Лiд, як дзеркало: мчиш, аж дзвенить у вухах. I дiвчата, i хлопцi: та впала, той не встиг зупинитися, та головою в замет. А iнший навмисне покотився пiд ноги: мала куча, бiльша лучча!.. Смiх, вереск, крик — вiк би звiдси не йшов! I мороз — не мороз. Градусiв двадцять, а то й двадцять п'ять, а нам хоч би що! Щоки палахкотять, руки горять — i рукавичок не треба. А як сiло сонце та зiйшов мiсяць, то й зовсiм як у казцi: снiги синi–синi, а крига аж чорна. Мчиш щодуху, i мiсяць жовтий перед тобою бiжить. ïхав би й не зупинявся. Поверталися, коли вже зовсiм стемнiло. I весь наш Верхнiй виселок як на долонi: вогнi, вогнi. То ланцюжками, то трикутниками, колами. Мовби хто взяв та й понавiшував свiтлякiв. Зайшов до кiмнати, глянув на годинника: знову одинадцята. Хоча б мiг i не дивитися, бо Федько уже спав. Цього разу совiсть не так мене мучила, як учора: весь клас же не сидiв за уроками. Навiть нашi круглi вiдмiнницi, Мiлька та Олька, i тi не втримались од спокуси. Завтра, як тiльки уроки закiнчаться, так бiжка прямо додому. Засяду i до пiвночi не вилiзу з–за столу! З твердим отим намiром i заснув. I я б таки засiв за уроки i одержав би вiдмiнну оцiнку — одну, а то й двi, якби не Мiля: пiдлiзла до мене iз своєю книжкою, наче ïï хто намовив. Я в цей день саме чергував: провiтрював клас, пильнував, щоб була чиста дошка, то й не мiг не помiтити, що Мiля — дзвiнок, не дзвiнок — не виходить з класу. Сидить за партою як пришита. Уткнулася носом у якусь грубу книжку, нiчого не бачить, не чує. Цiкаво, що вона там читає? — Ти чого не виходиш iз класу? Ледь одiрвалася од книжки. Очi затуманенi, нiчого перед собою не бачить. — Що ти читаєш? — Агасфер. — Цiкава? — Дуже цiкава! — Дай подивитись. Мiля неохоче розстається з книжкою. Ежен Сю, Агасфер, переклад з французькоï. Видано ще до революцiï — де ïï Мiля вiдкопала? Зачитана так, що окремi сторiнки зовсiм не тримаються купи — випадають з книжки. Одразу видно, що дуже цiкава: нуднi книжки цiлi–цiлiсiнькi. — Дай почитати! Мiля треться–мнеться. Каже, що книжка чужа, що ïй самiй дали на кiлька днiв i має повернути в суботу. Та менi вже здається, що я помру, як не прочитаю Агасфера! — Хiба що не бiльш, нiж на два днi, — каже нарештi Мiля. — Я сьогоднi закiнчу, а ти щоб у п'ятницю принiс... Встигнеш прочитати? — Встигну... День i нiч читатиму! Нiс книжку додому як найдорогоцiннiший скарб. Не разом iз пiдручниками, а пiд пальтом, на грудях. I коли б не зима, коли б не снiг, читав би ïï вже по дорозi. Щоб не марнувати дорогоцiнного часу. Вдома вiдсунув пiдручника, поклав книжку на чисту газету, з головою поринув у читання. Що то була за книжка, якби ви знали! Два днi прожив, як у туманi... Отож з усього тижня лишилася тiльки п'ятниця. А що за один день можна зробити? Нiчогiсiнько! То чи не краще розпочати з наступного тижня, з понедiлка?.. Та моïм благородним намiрам не судилось здiйснитися i наступного тижня: якраз у понедiлок, наче на зло, ми писали контрольну з тригонометрiï. Iз трьох задачок я розв'язав тiльки двi, та й то в однiй припустився помилки. За що й отримав посередню оцiнку. До того ж Марiя Федорiвна записала в щоденник зауваження: пустував на уроцi. Я й не думав пустувати, надув тiльки гумового чортика, який, коли його випустити з рук, плаче, мов немовля. Я мав намiр, як тiльки подзвонять i Марiя Федорiвна вийде з класу, пiдкинути його комусь iз дiвчат. А Мишко раптом лясь мене по руцi, чортик випорснув та и заголосив ува! ува! пiд ногами у вчительки. Марiя Федорiвна саме декламувала найулюбленiший свiй уривок iз Фата моргана, отой, де iдуть дощi й холоднi осiннi тумани... Якраз коли вона запитала з трагедiйним надривом у голосi: Де небо? Де сонце?.. — чортик i закричав ïй у вiдповiдь, мовби й справдi тужив за небом i сонцем. Клас тихенько смiявся — не було смiшно тiльки менi... В цей вихiдний мама не заходжувалася коло пирога: переконалася, мабуть, що пекти для мене пирiжки — тiльки борошно переводити. Та я й не був на маму в претензiï: розумiв, що сам винен. Хоча, якщо розiбратись, то нiякоï особливоï вини моєï й не було. Адже я так хотiв стати вiдмiнником! ОСТАННIЙ ШКIЛЬНИЙ РОЗДIЛ У нашому класi що не учень, то й якесь нове захоплення. Мишко, наприклад, бiльш од усього любив стрiляти: мрiяв стати снайпером. Як побачить малокалiберну, аж затруситься. Кiм збирав поштовi марки: якось принiс до школи три великих альбоми. Кожна марка акуратно наклеєна, ще й цигарковим папером прикрита. Показував сам — не дозволяв i пальцем доторкнутись. Калюжний спершу бiгав на човен, а з дев'ятого вступив до футбольноï команди. I коли восени, вже в десятому, наша шкiльна команда завоювала першiсть i ïï фотографiя була вмiщена в районнiй газетi, вiн i зовсiм задер носа. Ходить — на нас i не гляне. I все, що тiльки лежить на дорозi, обов'язково носком копне. Я книжку якось упустив, то вiн i ïï запузирив пiд самiсiньку стелю. Ну, ми його й провчили: я i Мишко. Я задавак не терплю, а Мишко i поготiв. Принесли до класу цеглину, загорнули в газету й поклали недалеко од дверей. I кожному, хто вбiгає в клас, кричимо, щоб не чiпав: то для Калюжного гостинець. Аж ось i Калюжний. Побачив пакунок, розiгнавсь та й буц! — щосили носком. Хотiв, мабуть, зафутболити пiд стелю. Тiльки цеглина — не книжка, цеглина лежить, як лежала, зате Калюжний ухопився за ногу й поойкав до парти. Ото щоб знав, як задаватись! Василь Гаврильченко марив лiтаками. Пiсля дев'ятого класу по комсомольськiй путiвцi подався в авiацiйне училище. Проводжали ми його усiм класом i дуже гордилися. Нiна аж заплакала на перонi. Дiвчата ïï обняли, шепочуть, втiшають, а Василь одвiв мене вбiк, запитує: — Ти менi писатимеш? Про хлопцiв, про дiвчат i... Нiну? Сказав, що писатиму. — Ти справжнiй друг! — вигукнув Василь i потис гаряче руку. I я тепер щотижня пишу йому листи. Пишу бiльше вiршами, бо прозою нецiкаво, та й подiй якихось особливих немає, а у вiршах щось та й вигадаєш незвичайне. У мене ж була пристрасть, яка не згасала усi шкiльнi роки i часто–густо заважала в навчаннi. Я багато читав, жадiбно поглинаючи все, що тiльки потрапляло пiд руки. Мамi нiколи було стежити за тим, якi книжки я ковтаю, тим бiльше, що вже десь iз четвертого класу я затямив, що зовсiм не обов'язково показувати старшим те, що читаєш. До цього висновку я пiдiйшов пiсля того, як, iще будучи учнем третього класу, на запитання гостя — iнспектора з району, що я читаю, дiстав та й показав йому грубу книжку. В iнспектора брови полiзли на лоба, коли вiн прочитав заголовок: то була Повiя Панаса Мирного. — I багато ти встиг прочитати? — трохи отямившись, поцiкавився вiн. — Уже дочитую. — Що ж ти тут зрозумiв? — Усе. Я вже збирався розповiсти iнспекторовi, про що там написано, але мама вчасно заткнула менi рота. Вона сердито сказала, щоб я забирався геть i не смiв бiльше приносити без ïï дозволу нiяких книжок до хати. — Де ти ïï взяв? — У клубi. Ïх там навалом лежить... — Щоб бiльше й ноги твоєï там не було! А цю книжку я сама однесу... Спантеличений, вийшов iз хати. Нiяк не мiг зрозумiти, чому так здивувався iнспектор, побачивши книжку, i чому так розгнiвалась мама. Адже нiчого такого я в повiстi тiй не помiтив, хiба щось у самому кiнцi. Напевно, що так, раз мама не дала менi дочитати. Пiзнiше я порозумнiшав: уже знав, яку книжку можна мамi показувати, а з якою треба ховатись од неï подалi: на горищi, на дровах у сараï, а то й десь у городi. Крiм мами, мусив стерегтися ще й учителiв. Вони теж полювали за такими, як я. Особливо на уроках, коли дiстанеш книжку тихцем, розгорнеш на колiнах пiд партою та й читаєш. Бувало, так зачитаєшся, що учитель викликає, а ти наче глухий. Аж поки сусiд не штовхне пiд бока. А скiльки разiв проïжджав зупинку, коли повертався в суботу додому! Зачитаєшся та й незчуєшся, як уже зупинка. I добре, коли поруч знайомий гукне, виходячи: — Ти що, заснув? Виходь, бо далi поïдеш! Схопишся i прожогом з вагона. У восьмому класi я перечитав майже всi книжки з нашоï шкiльноï бiблiотеки. Це було неважко, бiблiотека мiстилася в невеликiй кiмнатцi з двома чи трьома шафами, i бiльшiсть книжок я уже читав. Тодi старша пiонервожата, вона ж бiблiотекарка, порадила менi записатись у бiблiотеку Палацу культури. Там вистачить що читати, поки й школу закiнчу. Бiблiотека займала другий поверх. Спершу треба було пройти величезний читальний зал, майже порожнiй вдень i переповнений увечерi, а вже iз залу потрапляв до абонементу: святу святих для кожного, хто кохався в книжках. Там, вiдгородженi невисоким бар'єром, стояли довжелезнi, аж пiд самiсiньку стелю, стелажi, вщерть забитi книжками. А за тiєю кiмнатою було ще двi, i там теж стелажi з книгами. Серед того неймовiрного багатства походжав завжди заклопотаний, завжди трохи сердитий Михайло Семенович — середнього зросту чоловiк iз сивим розпатланим волоссям i запаленими короткозорими очима. Коли я несмiливо зайшов, вiн прискiпливо допитувавсь у лiтнього чоловiка: — Ви хочете цiкаву книжку? Думаєте, ви один ïï хочете? Всi хочуть тiльки цiкаву книжку! А хто читатиме нуднi? Та чоловiк i не думав сердитись на бiблiотекаря. Вiн весело вiдповiв: — А нуднi то вже ви читайте! Вам за те грошi платять. — Грошi, грошi! А ви ïх рахували, тi грошi? Чоловiк вiдповiв, що не рахував. — Чого ж ви тодi говорите про грошi? — Та я просто так... — виправдовувався чоловiк. — То ви дасте менi цiкаву книжку? — А яку цiкаву книжку ви хочете? — Дайте щось Гоголя. — О, знову Гоголя! — сплеснув долонями Михайло Семенович. — I той хоче Гоголя, i тому дай тiльки Гоголя, — де я вам вiзьму стiльки Гоголiв? Ви що ж собi думаєте, нам тiльки Гоголя шлють? Чоловiк вiдповiв, що не думає. — Так чого ж ви усi хочете тiльки Гоголя? Останнє запитання пролунало уже з–за стелажiв, бо Михайло Семенович таки пiшов по Гоголя. — Оце вам остання, — сказав, повернувшись. Обережно гортав книжку, i обличчя у нього було таке урочисте, що i лiтнiй читач, i я пройнялись пошаною до тоненького томика. Коли чоловiк, подякувавши, пiшов, Михайло Семенович перевiв погляд на мене: — Ну, а де твоя книжка? Чи, не дай боже, уже загубив? Зрозумiвши, що бiблiотекар прийняв мене за постiйного читача, вiдповiдаю, що я тут уперше. — Ти прийшов записатися? — перепитує Михайло Семенович. — А п'ять карбованцiв принiс? Мовчу, нiчого не розумiючи. — П'ять, п'ять! — як глухому, повторює Михайло Семенович. — П'ять карбованцiв застави. Коли загубиш книжку чи не захочеш повернути, то ми вирахуємо з цих п'яти карбованцiв ïï вартiсть. Так у тебе є п'ять карбованцiв? Кажу, що нема. Нема i не буде. Принаймнi ще рокiв iз шiсть, поки закiнчу iнститут та стану працювати. — О, в нього нема п'яти карбованцiв! — вигукнув Михайло Семенович. — Вiн, бачте, учиться! I жде, поки тато–мама дадуть йому п'ять карбованцiв. А щоб заробити самому, так про те i не думає... Бiблiотекар провадить далi свiй сердитий монолог, та я його вже не слухаю. Розчаровано кажу до побачення, вiдступаю до дверей. — О, вiн уже й розсердився! Краще б сказав, з якоï школи та що читав... У мене знову прокидається надiя. Повертаюсь до столика, перелiчую прочитанi книжки. I що бiльше книжок я пригадую, то уважнiше слухає мене Михайло Семенович. — Досить, — каже вiн. — Бачу, що ти таки дещо читав... Так у тебе нема п'яти карбованцiв? — знов за своє. Кажу, що немає. — Отакi ви всi. На кiно, на ситро є, а на книжки нема... Вiн знову сердиться, однак виписує менi читацьку карточку. — То що будем читати? Мовчу, вагаючись. Попросити щось цiкаве — ще бiльше розсердиться. А нецiкавих книжок не пам'ятаю. — Що дасте, — вiдповiдаю несмiливо. — О, вiн уже не знає, що й читати! — вибухає Михайло Семенович. — Видавай ïм книжки та ще й думай за них! Що дасте, що дасте... А як нiчого не дам? Останнє запитання долинає до мене вже з–за стелажiв. Михайло Семенович повернувся невдовзi з цiлим оберемком книжок. Розклав на столi в акуратний рядок, запитав: — Ну, може, хоч iз цих щось собi вибереш? Щось собi вибереш! Та я ладен загребти ïх усi! Роздивляюся книжку за книжкою, i руки тремтять, i щоки горять. Одна ж бо вiд одноï цiкавiша, не знаєш, на якiй i зупинитися. — Ось цю. I по тому, як зблиснули очi Михайла Семеновича, зрозумiв, що i йому сподобавсь мiй вибiр. Так я став у бiблiотецi своєю людиною. Минуло зовсiм небагато часу, як я там днював i ночував, допомагаючи Михайловi Семеновичу. У нього, крiм мене, було ще кiлька таких помiчникiв, i всi ми вважали за щастя лишитись на вечiр, щоб допомагати Михайловi Семеновичу видавати книжки. Адже бiблiотека була досить велика, читачiв щовечора набивалось повнiсiнько, i тодi Михайловi Семеновичу хоч розiрвися. Та ще iз його звичкою не просто видати книжку, а обов'язково допитатись, чому саме цю, а не ту. Вiн був великим диваком, однак дивацтво його не вiднаджувало читачiв од бiблiотеки, навпаки — воно ïм подобалося. Своє чергування ми щоразу починали з того, що розшукували окуляри Михайла Семеновича. Я й досi не знаю, для чого вiн ïх тримав. Бо скiльки його пам'ятаю, вiн жодного разу не користувався ними. Великi, в старомоднiй мiднiй оправi, вони або зависали на самiсiнькому кiнчиковi горбатого носа, i тодi очi Михайла Семеновича дивилися поверх оправи, або вiнчали високого лоба. Та найчастiше вони кудись таємниче зникали, i тодi лунав розпачливий крик Михайла Семеновича: — Де подiлись моï окуляри? Хто взяв моï окуляри?! I всi, хто був на той час присутнiй у бiблiотецi, включалися у пошуки. Бо поки пропажу не знайдено, Михайло Семенович вiдмовлявся видавати книжки. Пiдбiгав до кожного, сердито допитувався: — Це ви взяли моï окуляри? Врештi окуляри комусь потрапляли на очi. Знаходили ïх в найнесподiванiших мiсцях: помiж книжками, на пiдвiконнi, а то й пiд столом. Михайло Семенович урочисто чiпляв ïх на лоба i, наче нiчого не сталося, нацiлювавсь примруженими очима на чергового читача: — Так вам хочеться цiкаву книжку? А я що, ïх друкую, цiкавi книжки? Ми ходили помiж стелажами, дiстаючи однi томики и ставлячи iншi. Ми раювали в цьому книжковому царствi, i невдовзi я ввiйшов у таке довiр'я до Михайла Семеновича, що мiг брати з собою будь–яку книжку i читати ïï скiльки завгодно. Звичайно, за таких обставин годi було й мрiяти про атестат вiдмiнника. Тут хоча б закiнчити iз добрими оцiнками, без посереднiх, та й вiд посереднiх ще нiхто не вмирав. Поступають же якось люди в iнститут, а чим я гiрший? Михайло Семенович казав, що не гiрший. Переконував мене вступати в бiблiотечний, бо це був єдиний фах, гiдний його уваги. I я таки подав би туди документи, якби не друга свiтова вiйна, не напружене мiжнародне становище i не рiшення уряду призвати мене до лав Червоноï Армiï. Тож менi на деякий час довелося розпрощатися iз мрiєю про iнститут i лаштуватися до вiйськовоï служби. Михайло Семенович тим був дуже засмучений. — Що, може, буде вiйна? Я сказав, що не буде. Адже нам нi з ким i воювати. Ми уклали пакт про ненапад з Нiмеччиною... Доводив усе це Михайловi Семеновичу iз запалом молодостi, а вiн тiльки похитував головою та посмiхавсь сумовито. — Щоб у всiх було стiльки розуму, скiльки в словах твоïх правди! — вiдповiдав Михайло Семенович. Похитуючи головою, гiрко додавав: — Я стара людина, може, й не доживу, а ти таки доживеш i згадаєш, що я тобi зараз скажу: Гiтлер учиняє євреями, а мiситиме вами. Я якось не взяв тодi до уваги отi пророчi слова. Спливли вони в моïй пам'ятi вже пiзнiше, в час вiйни, коли за плечима лишилась i школа, i рiк служби в армiï, i бiблiотека при Палацi культури з завжди трохи сердитим, заклопотаним, химерним i добрим Михайлом Семеновичем... Однак надмiрне захоплення книжками не минуло для мене безслiдно. Окрiм того, що я не одержав атестат вiдмiнника, надi мною ще й нависла загроза залишитись поза армiєю через короткозорiсть, яку я набув, читаючи книжки. При самiй лише думцi про це мене починало тiпати. Це була б ганьба, яку навряд чи можна було б пережити. Непридатний до стройовоï. Все одно, що калiка. Тож до армiï мушу потрапити за будь–яку цiну. Хоча б для цього довелося обдурити всю медичну комiсiю. Я уже довiдався, як перевiряють там зiр — саджають на стiлець, подалi од стiнки, на якiй висить таблиця з лiтерами: великими, меншими, ще меншими i зовсiм дрiбнюнiми, як маковi зернята. Лiкар стає бiля тiєï таблицi й указкою торкається лiтер: найбiльших, менших, ще менших, а ти ïх повинен називати... Точнiсiнько така таблиця висiла у шкiльному медпунктi. Я позичив ïï i почепив удома на стiнi. З дня у день вивчав тi лiтери, яка за якою стоïть, аж доки безпомилково називав усi до найдрiбнiшоï, коли мене ганяв по таблицi Мишко. Пiсля цього я вже смiливо мiг iти на медкомiсiю. Не так давно я мрiяв стати танкiстом. Та, начитавшись морських оповiдань Станюковича, захворiв морем. Тому й заявив у вiйськкоматi, що хочу служити у вiйськово–морському флотi. Вiйськовий комiсар щось позначив у блокнотi, i я, вiдчуваючи себе вже моряком, гордо вертався з вiйськкомату додому. ПРОВОДИ — I коли ти вже станеш дорослим? Мама всмiхнулася — спасибi й на цьому! Правда, усмiх торкнувся лише маминих вуст, а очi ще печальнi. Дивиться так, мовби оце мене бачить востаннє. Менi аж недобре: не переношу, коли хтось журиться. Або, ще гiрше, плаче. А в усьому винна Олька Чровжова. Припекло, бач, похвастатись, що вже в iнститутi. Прибiгла, мов карбованця по дорозi знайшла. — Завтра до армiï? — Та завтра, — вiдповiдаю стримано: що ви, жiнки, розумiєтесь на цьому! — Я тебе проведу... Можна? — це вже до мами. Наче ми й досi маленькi, ïй–бо! Щоб питати ото дозволу в старших. — Проводь, якщо хочеш, — вириваюсь поперед мами. — Тiльки ми вийдем удосвiта. — А ти мене гукнеш. Iтимете ж мимо... — Як не забуду — гукну. Могла б уже й iти. Так нi: вертиться й вертиться. — То, може, десь недалеко й служитимеш? Мене аж пересмикнуло: насмiхатись iз мене прибiгла, чи що? — Недалеко! А Тихого океану не хочеш? Або Льодовитого! Хоч досi переконував маму, що служитиму тiльки на Чорному морi. Щоб не так було ïй страшно. Бо при однiй лише думцi про океан, про урагани та шторми в неï серце холоне. На Чорному ж морi, здається мамi, i вiтри слабшi, i хвиля менша. — Так ти будеш плавати на кораблях? Ой, як цiкаво! — На лiнкорi, — поправляю зверхньо. Бо ще й справдi Оля може подумати, що служитиму на якомусь там цивiльному коритi. — Це ж аж чотири роки, — вставляє своє слово мама. — А вiн, дурний, радiє... Отi чотири роки служби на флотi найбiльше маму й страхають. Коли дiзналася, куди я попросився, — обмерла. Адже у пiхотi всього два роки, а тут аж чотири! — Ти ж перезабудеш усе! I так у головi нiщо не тримається! Мамi пече одне — iнститут. Нiяк не може зрозумiти того, що флот i пiхота — як небо й земля. Ось вiдслужу рiк або два, приïду у вiдпустку в морськiй формi, тодi й буде видно, що краще: пiхота чи флот! Щоб зам'яти неприємну для мене розмову, запитую Олю: — Ну, а як твiй iнститут? — Чудово! — сяє Оля щасливо. — Вже й лекцiï почались! — То чого ж ти вдома? — Мама захворiла. На три днi вiдпустили. — А на лекцiях цiкаво? — Дуже! Математику нам читає професор, так вiн знаєш що нам сказав? Забудьте все, що вивчали в школi! Ну! Оце здорово! Оглядаюсь на маму, чи вона хоч почула. А Олька щебече й щебече: все про свiй iнститут. I якi там аудиторiï i який гуртожиток. В ïхнiй кiмнатi мешкає троє дiвчат. Це менi вже зовсiм не цiкаво. Врештi Оля пiшла. I добре зробила. Бо мама зовсiм зажурилася, ïй i так, мабуть, невесело, а тут iще Олька зi своïм iнститутом! — Це б i ти уже був студентом... — Встигну... Закiнчу службу... — Ой, сину, поки одслужиш — все перезабудеш! Мама цiлий день ходить як у воду опущена. Плакати, щоправда, не плаче, не те, що iншi матерi, а все ж дуже засмучена. Та й менi якось не по собi. Бадьорюсь, бадьорюсь, а тодi серце як защемить — хоч сiдай та й реви! Однак час збиратися. Збори нашi такi: що мама у торбу, те я iз торби. Бо мамi чомусь здається, що я ïду в голодний край. Тож i впихає все, що потрапляє на очi. Ще й журиться: — Казала ж: бери оту, бiльшу. А в цю, бач, не влазить... Бiльшу торбу мама пошила ще вчора. Не торба — чувал! Старець i то надiти ïï не наважився б. Я як глянув — зарепетував. З дому забiжу, ночувати не буду, якщо менi оту торбу нав'язуватимуть! Довелось мамi знову братися за голку та нитку. А тепер намагається набити вже цю торбу по самiсiньку зав'язку. — О, i сухарi! Що я, старець, чи що?.. — Та дурненький! Це ж насушила тобi на дорогу. Захочеться ïсти, от i погризеш. — Еге, погризеш... Щоб усi з мене смiялись. — Хто там iз тебе смiятиметься! — Всi! А сало навiщо? Я кисну й кисну. Та й як не киснути, коли у повiстцi чорним по бiлому написано, що брати з собою. Ложку i пару бiлизни. А про харчi — жодного слова. Врештi ми таки вклалися. I тут до мене пiдходить брат. — Це тобi. На дорогу. — Що там iще? Сергiйко не каже. Простяга лише щось затиснуте в жменi. Я наставляю руку, i в долоню мою сипляться мiдяки. Цiла гора мiдякiв. — Карбованець i сорок сiм копiйок, — каже брат. — Бери! Я по–справжньому зворушений. Знаю ж бо, як важко Сергiйковi оддавати цi грошi. Збирав бiльше року — на Конструктор. Не дозволяв собi купити найдешевших цукерок. Навiть якось мамi сказав, якщо вона надумається купувати нам ласощi, то щоб його пайку оддавала грошима. — Залиш краще собi. Тобi ж на Конструктор! — Не хочу. Стоïть, на мiдяки i не гляне. Боïться, мабуть, що не витримає — попросить назад. — Ну, дякую! А тобi що привезти? — Нiчого. Я так, без оддачi... Понипав, понипав, згодом знову пiдiйшов: — Ти менi пришли трохи пороху... I патронiв... Гаряче обiцяю прислати i те й те. Я зараз ладен увесь флот обеззброïти, аби лишень порадувати брата. Лягаємо пiзно, о першiй. Мама в останню хвилину надумалась мене купати, хоч я позавчора купався. Як не одбрикувався, що там же буде i море, i лазня, — не допомогло. — Це ж на чотири роки. А я знаю, як ти сам купаєшся... Шарувала менi спину, аж шкiра трiщала. А тодi заходилась ще й голову мити. Хоч це вже й зайве: все одно обстрижуть! — Тим паче! Я не хочу червонiти за тебе! Наче мама збиралась бути при тому, як iз мене волосся знiматимуть! Вимитий, прилизаний, лягаю в постiль. Не встиг, здається, i заснути, як чую ласкавий мамин голос. Схилилась надi мною, проводить теплою долонею по щоцi: — Синку, пора... Запiзнимось... Насилу розплющую очi. М'яке тихе свiтло ллється по кiмнатi, у плитi потрiскують дрова, шипить, стiкаючи з каструлi, вода: мама вже готує менi снiданок. Коли ж вона встала? А може, й не лягала зовсiм? Дивлюся на маму, на ïï завжди заклопотане обличчя, i хвиля гарячоï нiжностi омиває моє серце. Нiжностi й жалю до мами. Думаю, як ïй сумно буде без мене, вперше починаю розумiти, що чотири роки здаватимуться ïй набагато довшими, нiж менi. Хочеться пiдiйти до мами, сказати щось хороше i втiшне, та знаю наперед, що нiчого iз того не вийде. Щось одразу скує моï руки, одбере мову... Мама й не пiдозрює, що дiється зi мною. Повертається до мене, повторює лагiдно: — Синку, пора. Так, треба вставати. Рахую до трьох, потiм до десяти, врештi на п'ятнадцяти сповзаю з лiжка. А мама вже стоïть iз кухлем води, iз чистим, з комода, рушником... Виходимо, коли ще й не дума свiтати. Надворi темно, по–осiнньому холодно. Та я не хочу одягати пальта, хоч мама i сердиться, що застуджуся. В Ольки не свiтиться — сплять. Мама каже, що треба постукати, але я впираюсь. — Як знаєш, — сумно згоджується мама. Збори — у вiйськкоматi, а вже звiдти поведуть на станцiю. Ми прийшли майже першi, у дворi ще порожньо, тiльки над ворiтьми червоне полотнище: Палкий привiт допризовникам — гiдному поповненню Робiтничо–Селянськоï Червоноï Армiï! Це ж i я — гiдне поповнення! Мимоволi випинаю груди, розправляю плечi. Торбу кинув долi i заступив ïï, щоб не впадала у вiчi. Поступово двiр наповнюють новобранцi. Сходяться по одному й гуртом. Тi, що прийшли самi, одразу шукають вiльне мiсце пiд стiною, туляться несмiливо до неï. Тi ж, що в гуртi, ввалюються iз смiхом, з галасом, навiть з музикою. Ось уже в одному кiнцi двору гармошка i в другому — гармошка, одна з–поперед одноï виводять, яка голоснiша. Эх, яблочко, да куда котишься, Как на службу попадешь — Не воротишься! Пусть он землю бережет родную, А любовь Катюша сбережет! Тут же й Катюшi — без цих не обiйдеться. Виснуть на лiктях у хлопцiв i на крок не вiдходять. Спiвають, розмовляють тихцем, а деякi вже й очi хусточками втирають — дурнi сльози розвозять. Хлопцi ïм: бу–бу та бу–бу, оглядаються на всi боки знiяковiло. Добре, що хоч Ольку не взяли iз собою: ану ревiти надумалася б! Що б хтось мiг подумати? Тут хоча б маму втримати од слiз... Стоïть, засмучена, аж постарiла, не зводить з мене очей. — Ти ж, сину, там шануйся, слухайся командирiв... Та пиши частiше... Слухаю маму в пiввуха. Що такий гамiр довкола — оглухнути можна, а що виглядаю Мишка Кононенка. Домовились триматися гурту, хоча б до тих пiр, поки нас розiшлють по частинах. Вiн же записався у танкiсти, а я, як вiдомо, у флот. Аж он i вiн. Продирається крiзь натовп, крутить головою — шукає мене. — Мишко! — махаю рукою. — Сюди! Побачив, повернув у наш бiк. А менi аж на душi потеплiшало. — Вiйськово–морському — привiт! — Привiт, броня! Ляснули щосили долонями, потисли руки. Через праве Мишкове плече недбало перекинута сумка, на лiвому — осiннє пальто. Комiрець сорочки розстебнутий, мовби не осiнь надворi, а лiто. Ще й кепка задом наперед. — Чого запiзнився? — Та прощавсь iз старими. Домовилися, що не будуть проводжати... — Може, ти нас познайомиш? — втручається мама. I вже до Мишка: — Менi Толя про вас багато розповiдав. Я кажу Мишковi, що це — моя мама. А мамi кажу, що це — мiй товариш Мишко Кононенко. Ну, от i познайомились. Тепер уже мамi можна й додому вертатись. Бо хто його зна, коли нас поведуть на вокзал. — Ти не хочеш, щоб я тебе провела? Вiдчуваю, що образив маму, хоч зовсiм того не хотiв. Просто було соромно перед товаришем, що мене проводжають, наче маленького. Однак вистачає розуму не говорити того мамi, натомiсть кажу, що дуже хочу, аби мама провела мене до вокзалу. Тiльки вона може втомитись. А ще додому добиратися треба... — Це вже хай тобi не болить, — вiдповiдає мама ображено. Стоïмо нi в сих нi в тих. Мишковi, певно, незручно за мене, а я вже ладен язика собi вiдкусити. Отак завжди: щось ляпну, а потiм каюсь. Та ось на ганок виходить капiтан. Я його досi не бачив. А за ним iще кiлька вiйськових. — Увага! Зараз викликатиму допризовникiв. Кого викличу — шикуйтесь отут, — i показав пiд стiнку праворуч. — Бойко! — Коваль! — Костюк! Мене й Мишка назвав майже останнiми. Я вже став побоюватися, що, може, забули, не внесли до списку. — Ходiм! — тягну нетерпляче Мишка за руку. Як капiтан кiнчив, забiгали молодшi командири, що вийшли разом iз ним. Вони супроводжуватимуть нас у дорозi. Вiдраховують, наказують шикуватись по чотири у ряд. I всi вони пiхотинцi, хоча б один моряк чи танкiст! — Це тiльки до Харкова, — каже Мишко. — А звiдти вже по вiйськових частинах розiшлють. Шукаю очима маму. — Синку, я тут! Махає рукою, пробирається ближче. Хустка зсунулась ïй з голови, але мама не помiчає того — дивиться тiльки на мене. Хочу крикнути ïй, щоб поправила хустку, та в цей час капiтан махнув рукою: рушайте! Командири заметушились, закричали на всi голоси: Налiво! Праве плече вперед — кроком руш! I ми, штовхаючись чемоданами, клумаками, торбами, рушили на вулицю. — Ать–два! Лiвою! Командири стараються, аби наша колона набула вiйськового вигляду. Ми й самi старанно вiдбиваємо крок, аж пiдошви починають болiти, а поруч поспiшають матерi, сестри, батьки. Вони намагаються не одстати вiд нас, але ми вже не належимо ïм, помiж нами й батьками пролягла смуга вiдчуження, яка роздiлятиме нас багато рокiв. До Харкова ïдемо пасажирським поïздом. Сидимо в купе майже один на одному, притихлi, засмученi, думками ще там, на перонi. Навiть Мишко, якого нiхто не проводжав, який нi з ким не прощався, i той скис. А що вже казати про мене? Мама так i не поправила хустку. Коли поïзд рушив, вона йшла поруч iз вагоном i все примовляла: — Твоя мати не плаче. I сама, певно, не помiчала, як по обличчю котилися сльози. Тепер уже поïзд мчить з усiх сил. Мелькають телефоннi стовпи, пропливають поля, села, невеликi гаï. Хто прилип до вiкна, хто слухає нашого супровiдника — помкомвзводу. Ми йому приберегли мiсце i пишаємось потай тим, що вiн ïде у нашiм купе, один з–поперед одного пригощаємо його всiм, чим багатi. В цьому нема якогось запобiгання або пiдлабузництва: помкомвзводу становить частку того дивовижного свiту, в який ми незабаром вступимо. Супровiдник не вiдмовляється од щедрих дарункiв: ïсть усе пiдряд, охоче вiдповiдаючи на нашi безконечнi розпитування. З усiх його вiдповiдей до нас доходить одне: що служба в армiï — це не фунт iзюму, що хто в нiй не був, той попаде, а хто побув, той не забуде! Бо армiя, це вам не iграшки, в армiï перш за все дисциплiна: кругом — i всi розговорчики! У Харкiв приïхали в обiд. I одразу ж — у лазню. — Одпарить цивiльний душок, — пояснив супровiдник. — I патли обстригти. Щоб звiрiв не розплоджувати. — А як я не хочу? — Мишко до нього. Помкомвзводу прицiливсь на Мишка строгим оком, сказав: — В армiï забудь: хочу — не хочу! В армiï — кругом! — i всi розговорчики! Залунав смiх. Лазню брали приступом: хто перший вдереться. — Куди?! — хотiв перепинити нас здоровенний дядько. Так i втаскали його аж у роздягальню. А вiн люто вимахував вiником i лаявся: — Жеребцi оглашеннi! Набилося повно. Мишко встиг захопити комiрчину, в якiй вiшати одяг. Гукає до мене: — Только, сюди! Роздягайся швидше. Орда налетить, то й ряжки не дiстанеш. Поскидали з себе одежу, замкнули комiрчину i з номерками в руках стали пробиватись до iнших дверей, звiдки шугала пара. Захопили вiльну лавку недалеко од кранiв. Лавка широка, слизька, хоч катайся. I ряжки дерев'янi, з мiдними ручками. Мiдь аж зелена, дерево ж чорне: з них, мабуть, милися ще дореволюцiйнi купцi. Тiльки прилаштувалися, як до нас пiдбiгає отой пiдлабузник, що бiля помкомвзводу увивався. Пiдбiг i двi ряжки на лавку: — Товаришу командир, сюди! Ось вiльна лавка! Ми б йому показали вiльну: Мишко уже й ряжку вхопив, так супровiдник тут як тут. Пiдiйшов, ляснув Мишка по голiй спинi, приязно спитав: — Миємось? Порядочок... А лакуза бiля нього мало не хвостом вимахує: — Лягайте, товаришу командир, я вам спину помию! Нам уже й лазня — не лазня. Одсунулись аж на край лавки, похмуро спостерiгаємо, як лакуза упада бiля командира. Набрав води теплоï, шурує спину, язиком мало не лиже. Мишко дивився, дивився, а потiм за ряжку i до кранiв. — Ти що? — Нiчого. Одкрутив кран з холодною водою, налив повну ряжку: — Вiн його зараз помиє. Я рукою попробував: вода, наче крига. — Стань так, щоб вiн нiчого не побачив, — шепоче Мишко. Вже поставив свою ряжку на лавку, мило розводить: щоб було точнiсiнько так, як у лакузинiй. Я, звiсно, став. Що менi: важко? Стою i дивлюся, як лакуза командировi спину намилює. Спина червона, розпарена — командир тiльки крекче блаженно. — Порядочок! А тепер обливай... Тут я одступивсь, щоб не заважать людям митись. Тим бiльше, що й Мишко вже упорався: помiняв ряжки. А лакуза радий старатися: — Тримайтеся, товаришу командир! Та — хлюп крижаною водою! Нiколи не думав, що командир так розiзлиться i почне лаятись. Особливо, коли вiн, зiрвавшись iз лавки, уже сам ухопив другу ряжку та й вилив на себе. Потiм менi Мишко розповiв, що вiн встиг пiдмiнити й другу: та вже була iз окропом. Тут же, у лазнi, ми з Мишком i постриглися. Глянули один на одного — не могли втриматись од реготу. Мишко заливається, а я ще дужче. Як вийшли iз лазнi, супровiдник голосно запитав: — Хто хоче сходити по обiд? Мишко смик мене за рукав: — Только, пiдем? — Пiдем! — Ми, товаришу командир! Колона рушила, нас, дванадцятеро, лишилося на мiсцi. I тринадцятий — молодший командир. Якраз чортова дюжина! — Товаришу командир, а де той обiд? — У вiйськовiй частинi... По два — шикуйсь! — Товаришу командир, а куди нашi пiшли? — На станцiю, в ешелон... Праве плече вперед — кроком арш! — Товаришу командир, а хiба нас не будуть розсилати по частинах? — Розговорчики! Ви в строю чи на досвiтках?! Вiйськова частина, у якiй мали брати обiд, була далеченько: йшли близько години. Мишко вже почав бурчати, що могли б i на трамваï пiд'ïхати, аж ось командир скомандував: Стiй! — i ми побачили масивнi зеленi ворота з червоною п'ятикутною зiркою. Ворота одразу ж вiдчинилися, i ми зайшли на широчезний, вимощений брукiвкою двiр. Довкола довгi двоповерховi будинки з червоноï цегли. — Глянь, танки! Мишко захоплено товче мене лiктем пiд бiк, хоч я бачу й без цього. Бойовi грiзнi машини вишикувались у довгий ряд, бiля них походжає вартовий з гвинтiвкою. Так, це тобi не пiхота! А може, й менi попроситись у танкiсти? Щоб разом iз Мишком. На однiй машинi: вiн водiєм, а я — командиром... Пiдходимо тим часом до єдиного одноповерхового будинку, зупиняємося коло дверей. Командир наказує нам почекати, а сам заходить всередину. Згодом з'являється з двома паруючими вiдрами у руках. Вiдра величезнi, не вiдра — цебра. — Ану налiтай, хто проголодавсь! Я хотiв був пiдскочити перший, та Мишко вчасно смикнув за рукав: — Куди, дурний. Почекаємо легших. Легших так i не дiждалися. Натомiсть командир сказав: — Доведеться зачекати з годину. На два вiдра не вистачило: доварюють. — Товаришу командир, борщ же вихолоне! Командир подумав–подумав i вирiшив так: вiн поведе тих, що з борщем, а нам iз Мишком лишатися тут. I чекати, поки вiн знову повернеться. Ясно? Ясно, хоч i не дуже весело. Що вже хочеться ïсти, аж у животi бурчить, а що й кортить швидше до ешелону добратись, дiзнатись, куди нас повезуть. Але доводиться чекати, тож роздивляємось танки. — Только, ти який собi взяв би? — Отой, що з двома баштами. — Дурний, то ж застарiлий. Бери он той, що з однiєю! Не встигли посперечатись, який танк кращий, як на порозi вирiс повар у бiлому: — Ви за борщем? Тримайте! Цi вiдра наче ще бiльшi. I важчi. Стоïмо й не знаєм, що далi робити. Це ж коли той командир повернеться, а борщ холоне й холоне. — Давай пiдемо! Що ми, дороги не знайдемо? Рушили. Вiдра важкi, та ще й нести незручно. Перехиляємося набiк, а воно хлюпа та й хлюпа. Несли, несли, натомилися — зупинились. Поставили вiдра, витираємо спiтнiлi лоби. — В тебе є грошi? — А що? — Оце б зараз морозива хоч по порцiï! Ти любиш морозиво? Ще б не любив! Ковтаю слину, а Мишко спокушає: — Пломбiр з iзюмом тобi доводилося куштувати? Тут я не витримую: хапаю вiдро й кажу рiшуче: — Ходiм! — Куди? — Шукати морозиво! Морозиво найшли аж у центрi: ледве добрались. Якби не вiдра, то було б легше, а то вiдра, як гирi. Морозивниця нас як побачила, одразу здогадалась, хто ми такi: — Налiтайте, солдатики, добирайте останнє! — Бачиш: останнє, — шепоче Мишко. — Добре, що одразу пiшли, а то не хватило б. З'ïли по порцiï, облизалися. Подивились один на одного: — Ще по однiй? — А грошей вистачить? — Вистачить. Отак ми й проïли Сергiйковi грошi. Наласувались морозивом, аж язики подубiли. Знову за вiдра, тiльки не знаєм, куди тепер iти. Доки морозиво ïли, то й дорогу забули. — Вам до станцiï? — перепитує морозивниця. — То ви, хлоп'ята, iдiть оцiєю вулицею. Три квартали пройдете, а потiм завернете праворуч. А там прямо, прямо — якраз у станцiю i впретеся. Подякували, взяли вiдра, пiшли. Пройшли три квартали. Зупинилися на розi, перепочили та й знову за вiдра. Хоч вокзал i далеченько, он ледь мрiє, та нiчого, дiйдемо, солдатам не звикать до походiв. — Зате всi наïдяться, — втiшаю Мишка. Доплентались до вокзалу. Руки болять, ноги гудуть. Де ж ешелон? — Ешелон? — перепитує черговий. — Стривайте, хлопцi, ви допризовники? — Та допризовники ж! — То ви, голуб'ята, не туди втрапили! Ваш ешелон на товарнiй, а це пасажирська... — На товарнiй? — Еге ж, за п'ять кiлометрiв звiдси. Обом нам хочеться плакати. Це ж легко сказати: п'ять кiлометрiв! Та ще й з повними вiдрами, будь вони неладнi! — Ви йдiть прямо по колiï, — раïть черговий. — Вулицями трохи ближче, та ще зiб'єтесь з дороги... Йдемо та йдемо. А колiï нi кiнця нi краю. Врештi дiйшли. Тiльки де ж наш поïзд, як кругом ешелонiв, аж очi розбiгаються. — Дядьку, ви не знаєте, де наш ешелон? — А ви хто такi? Залiзничник у засмальцьованiй формi пiдозрiло до нас приглядається. I ми поспiшаємо вiдповiсти: — Ми — допризовники. — Допризовники? Так ваш ешелон уже вiдправили. Я розгублено дивлюсь на Мишка, Мишко — на мене. — Як же це ви примудрились одстати? — цiкавиться тим часом залiзничник. Неохоче пояснюємо. Про морозиво, звiсно, нi слова, бо причiм тут морозиво? Послали по обiд, поки дочекались, поки донесли, ешелон i вiдiйшов. Що ж тепер маєм робити? — Щось та придумаєм, — втiшає залiзничник. — Ви, хлоп'ята, постiйте, а я дiзнаюсь, куди пiшов ешелон. Сiли прямо на рейки, дивимось безтямно на вiдра. А залiзничника нема та й нема. Уже й сонце при заходi, вже й похолодало, а залiзничник мов крiзь землю провалився. Сидимо ще з пiвгодини. А може, i довше. — Заждалися, хлопцi? Залiзничник! Ми так i пiдхопились. — Берiть своï вiдра та швиденько за мною. Веде нас через колiï, помiж вагонами, розповiдає на ходу: — Ваш ешелон пiшов на Полтаву. А зараз вiдправляється другий. Сiдайте й паняйте слiдом... — А як не наздоженем? — Ще й обженете, — заспокоює нас залiзничник. — Цей пiде з вiтерцем, зеленою вулицею... Ось i вiн! Залазьте у тамбур... I тiльки ми влiзли, тiльки поставили вiдра, як поïзд — ту–ту! — i поïхав. Не встигли навiть залiзничниковi спасибi сказати. Мчали й справдi, аж вiтер свистiв, мелькали полустанки та станцiï. Паровоз перед кожною кричав мов несамовитий: давай дорогу! I семафори ледь встигали пiдносити руки. Нам з Мишком зовсiм було б весело, якби не вiтер. Холодний, пронизливий, вiн продував одкритий тамбур i шарпав на нас одяг. Та ще якби не вугiлля. На платформi, перед самiсiньким тамбуром. За годину ми були, як сажотруси, — тiльки зуби блищали. Отодi я й згадав добрим словом маму, що примусила мене взяти пальто. I коли Мишко не витримав — вдягнувся, я дiстав i своє. Повпиралися спинами в дошки, руки — в рукава, голови — в плечi: сидимо, наче пугачi. У Полтаву приïхали далеко за пiвнiч. — Ешелон з допризовниками? Є такий. Он вiн, хлоп'ята, й стоïть. А ви що ж — вiдбилися? Ми навiть не вiдповiли — кинулись з усiх нiг до ешелону. Щоб не рушив без нас. Вранцi супровiдник сердито допитувався: — Самоволочка? Погулять закортiло? Не виходити з вагонiв, поки й до частини доïдемо! Потiм ми довiдались, що йому дiсталося на горiхи од начальника ешелону за те, що ми загубилися. — А зараз — вмиватися! Ви в трубi паровознiй приïхали чи в цистернi з–пiд мазуту? I вiдра вимийте! Ми довго плескалися пiд краном, потiм мили вiдра з–пiд борщу, якого нiхто не захотiв i попробувати. Але не це нас засмутило. Прикро вразило iнше: далеко за Полтавою дiзналися ми з Мишком, що всiх нас везуть в одну частину. Не в матроси, не в танкiсти — в пiхоту! Царицю полiв. ЯК ВОНО В ПIХОТI Схоплююсь од гучного крику. Щойно снився сон: яскраво освiтлений коридор i вiдчиненi дверi в темну кiмнату. Там, у кiмнатi, в густiй темрявi, причаïлося якесь страховисько. Щось настiльки страшне, що я весь холону. Хочу втекти, та ноги приросли до пiдлоги. Хочу закричати, але голос пропав. У цей час свiтло в коридорi погасло i залунав отой крик. Серце гупає так, що, здається, от–от вискочить з грудей. Ошелешено блимаю, а у вуха ще б'є несамовите: — Пiд–йо–ом! Врештi усвiдомлюю, що я в казармi. На вузькому двоповерховому лiжковi: я внизу, нагорi — Мишко. Вiн теж прокинувся. Звiшує ноги, розгойдує ними, намагається вцiлити мене по головi. Все ще сердитий, ловлю його ногу, щипаю за литку. Мишко ойкає, нiг як не було, натомiсть з'являється його розлючене обличчя: — Ти чого щипаєшся? — По–одимайсь! Ну й голос! Мертвого пiднiме. Зiскакую на холодну пiдлогу. Вона так i обпiкає розiгрiтi пiдошви, i мене всього аж струшує: бр–р–р! Виклацуючи зубами, починаю вдягатись. — А вам що: окрема команда потрiбна?! Помкомвзводу! Не той, що нас супроводжував, а iнший. Вiднинi вiн буде командувати нами. Зупинився навпроти, дивиться грiзно на Мишка. Мишко лягає на живiт, сповзає з другого поверху. Високе лiжко гойдається, Мишко телiпає босими ногами — ловить пiдлогу. — Швидше, швидше! Це вам не у тещi в гостях! Ми ще не одруженi, в тещ не гостювали, тому не можемо як слiд оцiнити помкомвзводiвський дотеп. — Щоб за десять хвилин нiкого тут не було! — нагадує помкомвзводу командировi вiддiлення. — Ясно? — Ясно, товаришу помкомвзводу! Командир вiддiлення хвацько приклацує закаблуками. Вiн уже вдягнений, узутий i тепер не злазить iз нас: — Ви що, як соннi мухи? У армiï, а не в тещi в гостях! Вiн явно наслiдує помкомвзводу: так само супить брови i закладає великий палець правоï руки за ремiнь. Але це йому погано вдається. Дуже–бо юне у нього обличчя i блакитнi, як у дiвчини, очi. — Щоб за п'ять хвилин було застелено! — командує вiн i бiжить до iнших лiжок. А в мене, як на зло, затягнувся шнурок од черевика. Хоч зубами гризи! Учора полiнився розв'язати, скинув просто так, а тепер от маю халепу. Мишко ж зовсiм не поспiшає. Стрибає на однiй нозi, намагається поцiлити другою в холошу. — Хiба це життя: i поспать не дадуть! Пiхота нещасна! Вiн все ще не може звикнути до думки, що доведеться служити в пiхотi. Має твердий намiр написати в Москву наркомовi, щоб його перевели в танкiсти. Намовляє й мене: — Ти що, здурiв: у пiхотi служити? Ще у ешелонi нахвалявся: — Дай тiльки до мiсця добратись! Бо втрапити по дорозi на пошту нiяк не вдавалося: мене i Мишка не випускали з вагона до самоï Вiнницi. А у Вiнницi повели одразу ж на вузькоколiйку, посадили в маленькi вагончики та й повезли на Вапнярку. З Вапнярки рушили вже пiшака на Дзигiвку. Тюпали годин п'ять, поки дiйшли. Стомилися страшенно: у кожного ж торба або чемодан, та ще й якесь пальто. А супровiдник пiдбадьорював : — Це що! От спробуйте при повнiй викладцi та на сорок кiлометрiв. Отодi тата–маму згадаєте! Дехто уже й носа повiсив, що не така вiйськова служба легка та приємна, як досi здавалося. Врештi дiйшли. Попереду, в широкiй долинi, — Дзигiвка, а по лiву руку — двоповерховi з червоноï цегли казарми. Триста сiмдесят перший стрiлецький полк — наш дiм, наша хата. — Праве плече вперед! Наша сяк–так вишикувана колона овечою отарою полилась у ворота. — Приставити ногу! Можете опустити поклажу! З учорашнього дня — два найяскравiшi спогади: як набивали матраци i як потiм вечеряли. Матраци роздали прямо в колонi. Ткнули кожному довжелезну полотняну ковбасу, скомандували: Кругом! — повели геть iз двору, наказавши лишити на мiсцi речi. Привели аж у поле, до двох величезних скирт. Була подана команда набивати матраци, i ми облiпили тi скирти, як мишi. Смугастi ковбаси здавались бездонними. Але ми таки ïх натовкли соломою. Потiм нас знову вишикували i повели назад. Коли б хто згори глянув, то подумав би, що то не ми, а комахи тягнуть на собi довгi смугастi лялечки. Повели одразу в казарму, на другий поверх. У величезну кiмнату з двома рядами двоповерхових лiжок. Таких я ще зроду не бачив. Мишко одразу ж скок нагору: — Цур моє! Гаразд, хай буде твоє, як ти такий жадний! Потiм нас водили вечеряти. Хоч ми, натомленi, хотiли одного: спати. А рано–вранцi: — Пiд–йом! Не встигли вдягтися та лiжка заслати, як нова команда: — На зарядку! Швидше! Швидше! Ви що: мiсяць не ïли? Ïсти то ïли, та не звикли так поспiшати. Сунемо вниз iз другого поверху. Спотикаємося, напiвсоннi, на сходинках. Надворi темно, холодно: бр–р–р! А ми в самих спiднiх сорочках: вiтер так i пронизує. — По два — шикуйсь! Шикуємось. Тулимось один до одного, щоб хоч трохи зiгрiтись. — Напра–во! Бiгом арш! Побiгли. Спершу весело, дружно, розмахуючи щосили руками, а як трохи захекались, то вже й повiльнiше. А помком–взводу, голий по пояс, скаче попереду, на бiгу командує: — Не вiдставати! I командири вiддiлень, теж голi по пояс, дружно за ним: — Ногу! Ногу! Повiтря у грудях аж свистить. Вже не холодно — жарко. А помкомвзводу пре, наче кiнь. Повернув у ворота. Бiжимо з останнiх сил, а нам назустрiч повертаються групи вiйськових. Теж бiжка. — На мiсцi кроком арш! Ать–два! Вище ногу! Куди ж iще вище? I так задираєм, аж суглоби трiщать! — Взво–од, стiй! Стали. Тiльки тепер помiтили рiчечку, що стрибає по кам'янистому дну. — Скидай сорочки! Помкомвзводу, подаючи нам приклад, перший нахиляється над водою. Черпає повнi пригорщi, хлюпає на шию, груди, спину. Ми ж боязко пiдступаєм до берега, пробуєм пальцями воду: наче крига! — Хай дурнiшi миються, — бубонить Мишко. Схиляється, удає, що черпає повнi пригорщi води. Ухкає так, наче й справдi водою обливається. — Молодець! — хвалить його командир вiддiлення. — От берiть приклад з нього! Брати то й брати. Я теж черпаю долонями повiтря, ухкаю не згiрш од Мишка. — Досить, — зупиняє нас командир. — А то ще застудитесь. — Не застудимось! — вiдповiдаємо дружно. — Нам не первина! Возькаємо рушниками по сухiй шкiрi, вдаємо, що втираємося. — Обмились? Помкомвзводу! Незчулися, коли й пiдiйшов. — Уже вмились! — доповiдає бадьоро Мишко. — Ну, як вода? — Як парне молоко! — Ану покажiть рушники! Скочили! Рушники ж сухi–сухiсiнькi. Не догадались, дурнi набитi, змочити у водi. — Та–ак... — I до командира вiддiлення. — А ви куди дивитесь? Ану нахилiть ïх по черзi! Командир вiддiлення хапає за потилицю спершу Мишка. Нагинає, аж спина трiщить. I Мишко вже ухкає, не прикидаючись: помкомвзводу ж облива його водою зверху донизу. — Ясно, як треба вмиватись? Мишковi ясно. Витирається, аж рушник миготить. — Давайте й цього! Тверда долоня лягає менi на потилицю. Я розставляю поширше ноги, щоб не звалитись у рiчку, кричу, що вмиватимусь сам, а тi, що вже вмилися, смiються, аж присiдають. Безплатний, бач, цирк! У помкомвзводу не пригорщi — вiдра. Та ще й хлюпає так, що вода тече аж у штани. — Досить, утиратись! Притьмом хапаю рушник. Назад бiжимо, й пiдганяти не треба. Пiсля снiданку повели всiх у лазню, а звiдси знову строєм. Вимахуємо старанно руками, гупаємо в землю пiдошвами, на ходу рiвняємо ряд. Назустрiч трапляються червоноармiйцi, мiряють нас глузливими поглядами, кидають уïдливi реплiки. Ми й самi розумiємо, що являємо жалюгiдне видовище: в цивiльному одязi, не стрiй, а отара. Ось пройшов наïжачений гвинтiвками взвод: з пiснею, з хвацьким висвистом, з командиром–орлом попереду. Ми оглядаємось услiд, i нас печуть заздрощi. — Як ти думаєш: нам скоро гвинтiвки дадуть? — Запитай у командира. Нарештi дiйшли до одноповерховоï приземкуватоï споруди з маленькими загратованими вiконцями. I поки ми вгадували, що це, пролунала нова команда: — Приставити ногу! Справа по одному кроком арш! Оте арш лунає, як пострiл: несподiвано й рiзко. Ми аж здригаємось. Заходимо досередини. Нас ведуть у кiнець довжелезного складу. Тут стоïть щось схоже на прилавок, а за прилавком — командир. Запитує в кожного зрiст, розмiр взуття, наказує зняти кепку чи шапку i натренованим оком прикидає, яка в кого голова. — Третiй... Сорок один... П'ятдесят шiсть... Цифри так i сиплються з його вуст i матерiалiзуються шинелями, гiмнастерками, бiлизною, взуттям. Видають одразу все, аж до онуч, щоб у нас не лишилося вiд домашнього й нитки. Дехто поривається одразу й примiряти, але командири кваплять, щоб не затримувались. Примiрятимем уже в казармi. — А як не пiдiйде? — Помiняєте потiм. У казармi було порожньо й тихо: все мов завмерло. I двоповерховi лiжка, вишикуванi в довгi ряди, розбитi повзводно, з iдеальною лiнiєю бiлих подушок i сiрих ковдр. I стiльцi, по два бiля кожного лiжка. I порожнi пiрамiди для гвинтiвок та кулеметiв. I навiть днювальний, єдина жива iстота на все примiщення: в ловко пiдiгнанiй формi, з багнетом при боцi. Стоïть i не зблимне: стереже строгу тишу. Та ми ïï враз сколихнули: кинулись до своïх лiжок. Кожному хочеться швидше скинути з себе цивiльне, стати справжнiм бiйцем. Поспiхом залазимо в натiльну бiлизну, в штани–галiфе з синьоï дiагоналi, а тодi вже пiдступаємо до командирiв вiддiлень з черевиками, онучами й обмотками. Досi менi здавалося, що для того, щоб узутись, не потрiбно особливоï науки. Нап'яв на ногу що потрапило пiд руку — шкарпетку, то й шкарпетку, онучу, то й онучу, сяк–так зашнурував, притупнув — уже одна нога й узута. Тепер так само другою, щоб швидше з хати, з маминих очей, бо обов'язково загадає щось робити, а друзi уже чекають надворi. А виходить, що взуватись — то цiла наука, вiд неï може залежати успiх наступного бою, — повчає нас командир вiддiлення. Бо що може бути, коли неправильно взуєшся? Перше — натреш собi ноги. Друге — одстанеш вiд колони. Один одстав, другий одстав, а хто воюватиме?.. — Ногу треба загортати, як лялечку. Отак! Командир розправляє онучу, ставить навскiс босу ногу. Блискавичний натренований рух — i нога мов облита онучею: жодноï складочки, жодноï зморщечки. Ми пробуємо робити те саме, та жалюгiднi нашi намагання не приносять успiху. — Одставити! Давайте спочатку... Врештi сяк–так узуваємось. — Досить для першого разу, — змилостивився командир вiддiлення: йому теж, мабуть, набридло вертiти онучу. — Тепер давайте обмотки. Обмотки! Двi довжелезнi смуги з грубоï чорноï матерiï, скатанi в товстi валки. Скiльки вони нас попомордують в недалекому майбутньому, яких тiльки не завдадуть прикрощiв. Пролунає, бувало, команда: — Взво–од, струнко! Рiвняння направо! На командира роти, а то й батальйону. Весь пiдберешся, пiдтягнешся, пильнуючи стрiй, i, гупаючи витягнутими ногами об землю, намагаєшся пройти якнайкраще мимо командира, показати йому, хто ти i що ти. Ось вiн уже майже поруч, урочистий i строгий, з долонею пiд козирком. Ïси його очима, як i належить за статутом, весь аж здригаєшся од стрiмкоï ходи. Ще крок... Ще крок... I раптом помiчаєш, як досi тверда та непорушна долоня командира починає тремтiти, i досадливо мружаться очi. I ще помiчаєш, як щось чорне i довге метляється перед тобою, збиває з кроку, плутає ноги... Обмотка! Обмотка, будь вона проклята! Розпустилася саме тодi, як пiдiйшов до командира... Потiм примiряли гiмнастерки. I в один голос кричали: — Товаришу командир, велика! — Помiняйтесь з товаришем! — Все одно велика! Особливо у комiровi. Плечi й рукава ще нiчого, а комiр — наче хомут. I шия — мов паличка. — Пiдшиєте пiдкомiрники — буде якраз, — втiшає командир. Пiдкомiрники — вузенькi смужки бiлоï матерiï. Ïх треба пiдшити так, щоб виглядали з–пiд комiрця рiвно на пiвсантиметра. Я зроду–вiку не тримав голки в руках. Хiба що тодi, як треба було вколоти Ванька або Сергiйка. Бо шиття вважалось у нас на селi заняттям чисто жiночим, яке не личить чоловiчому родовi. Тулю пiдкомiрник i так, i сяк, питаю тихенько в товариша, що сидить навпроти на лiжковi: — Мишко, ти не знаєш, як його пришивати? — А я що, — кравчиня? Мишко тикає нитку у вушко, пошепки лається. Починаю шити. Голка чомусь частiше залазить у пучку, анiж в твердий комiрець. За кiлька хвилин пучки стають наче решето. Врештi так–сяк пiдшиваю. Стромляю голку в лiжко, йду до командира — похвастатись. — Одставить! — каже командир i показує на свою гiмнастерку. — Ось так треба пришивати. Ясно? Пiсля того як з лихом пополам пiдшили пiдкомiрники та вдягли гiмнастерки, командири учили нас, як пiдперiзуватись: щоб попереду — жодноï складочки, а пiд ремiнь не можна було й двох пальцiв просунути. — Пiдтягнуть животи! Дужче... Ще дужче! А тепер затягуйтесь. В кого не вистачить сили — допоможемо... Ми слухняно вбирали животи, кололи дiрки, затягувались що було сили. Дуже ж бо нам кортiло бути такими бравими, як нашi командири. I ось ми нарештi спорядженi. I не впiзнаєм один одного — так нас змiнила вiйськова форма. Вiдчуваємо себе трохи незручно, однак боïмося, що хтось це помiтить. Але нiзащо у свiтi не одягнули б цивiльного вбрання, iз якого щойно вилiзли. I досi переконаний, що найважливiша постать у армiï — молодший командир. Але до того, як потрапити в армiю, я думав зовсiм по–iншому. Менi чомусь здавалося, що чим вищий за чином командир, тим вiн страшнiший для рядового бiйця. Комбата треба бiльше остерiгатися, нiж командира роти, а командировi полку, дивiзiï чи корпусу i взагалi не слiд потрапляти на очi. Молодших командирiв для мене в той час просто–напросто не iснувало. У своïй святiй наïвностi я був переконаний, що як тiльки потраплю до армiï, то одразу ж моєю скромною особою зацiкавиться принаймнi полковник. А в частинi нами постiйно опiкувався наш помкомвзводу, який чомусь вважав, що солдата треба тримати у заячiй шкурi. За весь час я нiколи не бачив, щоб помкомвзводу всмiхнувся. Вiн завжди був насуплений i сердитий. I дуже любив читати нотацiï. — Учили вас: нi ходити, нi стояти не вмiєте. А заправочка! От ви... Як ваше прiзвище? — Кононенко. — Одставить! Треба казати: боєць Кононенко! — Боєць Кононенко! — повторює сердито Мишко. — Вийдiть iз строю. Кру–гом! Мишко повертається — ледве не падає. Взводом прокочується смiх. Помкомвзводу зневажливо розглядає Мишка. — Хiба таким повинен бути боєць? — запитує вiн. — Де ваша заправочка? Отдєльонний Ярчук! — Я! — Вийдiть iз строю. Командир нашого вiддiлення ступив три кроки вперед, приставив ногу, повернувся до строю обличчям. Увесь взвод мимоволi замилувався його чiткими рухами. Аж тепер ми помiтили, яка велика рiзниця мiж нашою i його ходою. — Станьте поруч! Чак–чак–чак! — став. — Ясно, яким повинен бути боєць? Ясно. Гiмнастерка як влита, пiд ременем анi зморщечки, пiдкомiрник бiлою лiнiєю окреслює мускулясту засмаглу шию. I навiть обмотки так туго намотанi, наче мотали ïх не людськi руки — машина. — А тепер подивiться на нього! Дивимося на Мишка, що стоïть, як опудало. Гiмнастерка поïхала набiк, комiрець телiпається, як обротька на шиï, обмотки одна вище, а друга нижче. — Бачите? — Бачим, — вiдповiдаємо врiзнобiй, неохоче. Бачимо ж не стiльки Мишка, скiльки самих себе. — Даю десять хвилин на заправочку... Р–р–розiйдись! Так почалося наше знайомство. Скiльки минуло вже рокiв, а й досi, згадуючи службу в армiï, я передусiм бачу не командира взводу чи роти, а помкомвзводiвську постать. Нам здавалося, що все його дратувало, крiм двох речей: вiн любив статут, який знав, мабуть, напам'ять, i безтямно був закоханий у коней. Його i в армiю взяли прямо iз стайнi, де вiн був конюхом, i вiн потай страждав, що потрапив не в кiнноту, а в царицю полiв. Тому, мабуть, пiд час навчань, коли ми виходили в поле, найчастiше лунала команда: — Кiннота лiворуч! — Кiннота праворуч! Наш взвод розвертався в каре — лицем до ворожоï кiнноти. Переднi лягали, тi, що позаду, ставали на колiна, а ще заднi на весь зрiст цiлились в уявну кiнноту. I як ми не старалися, помкомвзводу в душi, мабуть, не вiрив, що наше каре могло зупинити навальну атаку кiнноти. Адже вiн не раз нам повторював те мiсце iз статуту, де твердилося, що десять кавалеристiв можуть порубати сотню пiхотинцiв. Щоправда, в тому ж статутi було написано, що десяток пiхотинцiв можуть перестрiляти сотню кiннотникiв, але наш помкомвзводу чомусь те мiсце завжди оминав. Недiля була єдиним днем, коли я мiг посидiти з книжкою. Цiлий тиждень чекала вона на мене у тумбочцi. I ось наставав жаданий день. Пiдйом, фiззарядка, снiданок — i ми вiльнi до вечора. Роби, що собi знаєш. Куняй, пригрiвшись у закутку (на лiжко лягти й не подумай, до лiжка й доторкнутись не можна), балакай з товаришами, пиши додому листа, грай у шашки, у шахи, у домiно, а ввечерi — обов'язково кiно. Тi, що служили вже другий рiк, ще зранку наряджалися, наквацьовували черевики i шикувалися в один ряд. Виходив старшина, прискiпливо ïх оглядав: чи не розстебнутий гудзик, чи немає нестатутноï складочки, i врештi командував: — Можете йти! I вони, щасливi, весело вирушали в мiстечко Дзигiвку, за пiвкiлометра од наших казарм. На двi–три години, а то й до обiду, залежно вiд настрою старшини, який видавав звiльнення. Нас ще нiкуди не випускали, навiть у строю не водили через Дзигiвку, щоб ми не ганьбили Червоноï Армiï своïм невимуштруваним виглядом. Та я не дуже журився з того, що не пiду у Дзигiвку. На мене чекала книжка, i я похапцем брався за неï. А щоб помкомвзводу нiчого не загадав робити — перестилати лiжко чи мiняти в матрацi солому, то iшов у бiблiотеку, в читальний зал. Там уже я в повнiй безпецi: помкомвзводу туди й носа не потикав. Командир нашого взводу був зовсiм iншою людиною. Коли вiн уперше вийшов до вишикуваного взводу — високий, стрункий, пiдiбраний, ми так i вп'ялися очима в новенький орден Червоноï Зiрки, що виблискував у нього на грудях. У той час командирiв–орденоносцiв можна було полiчити на пальцях. У нашому полку навiть командири рот, та що там рот — батальйонiв не мали жодного ордена, тож зрозумiло, як ми гордилися своïм лейтенантом. Згодом довiдались, що вiн нагороджений за участь у боях на озерi Хасан. Тодi ще командир вiддiлення, вiн iз своïми бiйцями пробрався у ворожий тил i розвiдав оборону японцiв. Та мало розвiдав — ще й приволiк язика! Пiд час останнього штурму був поранений, а пiсля видужання потрапив до вiйськового училища. Лейтенант був суворий з вигляду: майже нiколи не всмiхався. Але й нiколи не гнiвався, хоч що б там сталося. За весь час служби ми так i не почули, як вiн кричить. А не кричати на нас не змiг би й святий. Пам'ятаю, як пiд час занять у полi я зашився в бур'ян. Командир послав мене у розвiдку: дiзнатися, чи немає на ген тому пагорбовi ворожоï засiдки. Я спершу був шпарко узявся до справи. Але йти, весь час згинаючись, щоб не витикатися з бур'яну, було досить важко, тож я й вирiшив трохи перепочити. До того ж напевне знав, що на пагорбовi немає жодного ворога, то навiщо до нього й пертись? Чи не краще полежати в затишковi, а командировi потiм доповiсти, що пагорб порожнiй. Так i зробив. Лежав, лежав та й незчувся, як заснув. Розшукували мене всiм взводом. Вже пора було йти на обiд, вже нiкого не лишилося, окрiм нашого взводу, а мене все нiяк не могли вiдшукати. Врештi один з бiйцiв таки натрапив на мене: — Ось вiн, товаришу лейтенант! Я схопивсь, наче заєць. Коли б замiсть лейтенанта був помкомвзводу, вiн мене з'ïв би живцем. Лейтенант же лише пильно подивився на мене i спокiйно сказав: — Доповiдайте! Я ладен був провалитись крiзь землю. — Заснули? Я ще дужче похнюпився. Вiдчував на собi погляд лейтенанта, осудливi погляди товаришiв, i тиша довкола ставала такою гнiтючою, що менi аж важко було дихати. Краще було б, якби помкомвзводу кричав оце зараз на мене. — Ставайте у стрiй! За обiдом ïжа менi не лiзла у горло. Пiсля обiду, пiсля мертвоï години, коли мали вивчати матерiальну частину, наш лейтенант дещо змiнив тему уроку: став розповiдати про боï на озерi Хасан. Пригадав випадок, як два бiйцi були посланi в розвiдку, як злякалися i, так i не розвiдавши до ладу, повернулись назад. I скiльки потiм наших бiйцiв загинуло, коли пiшли в наступ. Саме тодi був поранений i вiн, наш лейтенант. — А тi два? Що ïм потiм було? — поцiкавився хтось. Лейтенант вiдповiв не одразу. Я ж сидiв, боячись i дихнути. Менi здавалося, що весь взвод втупився в мене. — Ïх потiм судив вiйськовий трибунал. Вiн так i не нагадував менi бiльше про той випадок у полi. Я ж довго мрiяв, щоб лейтенант дав менi якесь неймовiрно важке доручення. Я б умер, а таки виконав би його. Ми не знали, коли наш лейтенант спав. Часто–густо лишався з нами аж до вiдбою, а на ранок, коли лунала команда пiдйом, вiн уже був у казармi. Акуратний, пiдiбраний, в чистому, мов щойно з–пiд праса, мундирi, i хоча б тобi крихiтка дрiмоти в спокiйних очах! Iде помiж лiжками, i ми щосили стараємось, аби швидше стати у стрiй. Iнодi навiдувався й опiвночi. Коли всi вже спали. Пам'ятаю, як у моє перше чергування, коли я, прилаштувавшись бiля тумбочки, читав книжку, щоб не заснути, раптом одчинилися дверi й на порозi вирiс наш лейтенант. Мене так i пiдкинуло. Схопився, повернувсь до командира: — Товаришу лейтенант... — Тс–с... Вiн застережно пiднiс руку, щоб я своïм криком не розбудив взводу. Помiтив книжку, взяв, погортав: — Цiкава? — Дуже цiкава, товаришу лейтенант. Пiдсунув табуретку, наказав сiсти й менi. — Багато читаєте? Я вiдповiв, що багато. Тодi лейтенант запитав, якого письменника я найбiльше люблю. Вислухав, у свою чергу сказав: — А я люблю Толстого. Розпитував потiм, звiдки я родом, де навчався, хто моï батьки, чи є у мене сестри–брати. I менi чомусь здавалося, що це його дуже цiкавить: так уважно вiн дивився на мене. Потiм спитав: — Важко в армiï? Нечистий смикнув мене за язик вiдповiсти, що нiскiльки не важко. Лейтенант посмiхнувся недовiрливо, ледь хитнув головою: — Важко. На те й армiя... Я першi пiвроку, коли потрапив до армiï, думав, що не витримаю. Середня Азiя, спека бiльше сорока градусiв, сонце, пiсок — дихати нiчим, а ми при повнiй викладцi — у форсований марш... Або з ранку до вечора на плацу. Торкнешся затвора гвинтiвки — руку обпечеш. А потiм звик. I недосипати звик, i наïдатися став. Звикнете й ви. Службу закiнчите — жаль буде повертатись додому. Посидiв ще трохи, звiвся, закрив мою книжку: — А читати на посту не годиться, товаришу боєць. Лейтенант пiшов, а я чесно сховав книжку. I вже сам на сам боровся щосили з дрiмотою. АТЬ–ДВА! Кожен день починається криком днювального: — Пiдйо–о–ом! Той крик вибухає, наче бомба, i ми, ще соннi, зриваємось iз лiжок. Щоб ковдра летiла пiд стелю, а ви на пiдлогу! — повчав помкомвзводу. Надворi ще нiч, i нам щоразу здається, що нас помилково розбудили на годину ранiше. У дворi, пiд вiкнами, завмирає сигнал пiдйому, командири вторять йому досвiтнiми пiвнями: — Пiднiма–айсь! Швидше! Швидше! Бiгом на зарядку! Не встигнеш упоратись з розпроклятими обмотками, як знову голос днювального: — Виходь строïться! Хапаємо рушники, мчимо один поперед одного. Шикуємося, за помкомвзводом бiжимо на зарядку... Так починається ще один день — черговий день служби в армiï. Сьогоднi у нас незмiнна стройова, потiм — укрiплена смуга, двi години — статут i пiд кiнець — вправи на фiзкультурному майданчику. Стройову ми вже трохи освоïли: навчилися ходити, вiтати командирiв, на ходу повертатись кругом, не збиваючи при цьому один одного з нiг. А от укрiплена смуга!.. Тi, що ïï планували та будували, намагалися не пропустити нiчого, що може трапитися на дорозi бiйцевi в майбутнiй вiйнi пiд час атаки. Отже, на тiй смузi були: довжелезна колода над глибокою ямою з водою. Колода кругла, як качалка ще й погойдується, коли на неï ступити. За нею — макет двоповерхового будинку: дощана стiна з єдиним вiкном на другому поверсi. Далi — пiвтораметровий паркан i широкий рiв з водою, вже без колоди, i аж у кiнцi — опудало ворожого солдата, виготовлене з лози. — Це зовсiм не важко, — переконував нас лейтенант. I до помкомвзводу: — Покажiть, як це робиться! — Єсть показати! Помкомвзводу бере в лiву руку учбову гвинтiвку, а в праву — гранату. Нахилився вперед, напружився — чекає команди в атаку. — В атаку, вперед! — i помкомвзводу вихором помчав до укрiпленоï смуги. У цей час ми забули все: i те, що вiн нас лає, i позачерговi наряди, — ми дивилися на помкомвзводу, i кожному з нас хотiлося бути таким спритним, як вiн. Ось вiн з розгону стрибнув на колоду i побiг по нiй, як по дорiжцi. Ось добiг до стiни. Енергiйний кидок, граната щезає у вiкнi, а помкомвзводу мчить прямо на стiну... Невже збирається видертись? Так стiна ж як вiдполiрована, а вiкно хтозна й де! Не встигли ми мигнути, як помкомвзводу вже у вiкнi. Спритно, мов кiт, зiскочив по той бiк на землю, побiг уперед. Р–раз! — i паркан лишився позаду. Р–раз! — i птахом злетiв над ямою... Приземливсь, мов пружина, i вперед на опудало. Короткий, як блискавка, випад, опудало тiльки гойднулося, наскрiзь прошите багнетом, — i помкомвзводу, почервонiлий, задиханий, прямує назад. — Ясно? — питає командир взводу. Мовчимо. З острахом дивимося на колоду, на стiну, на рiв, приречено думаємо: Хоч би без води... А вода ж холодна... — Хто спробує перший? Тi, що стоять у першiй шерензi, вiдводять очi, заднi ж ховаються за переднiх. — Добровольцi, два кроки вперед! I тут я не витримую. Ноги моï самi собою ступають два кроки вперед. Рухаюсь, як у снi, i коли опам'ятався, то було вже пiзно вiдступати назад. Вражений помкомвзводу дає менi гранату й гвинтiвку. — Ось побачите, це не так уже й важко, — чи то менi, чи всьому взводовi каже лейтенант. I вже тiльки до мене: — Приготуйтесь! Я виставляю одну ногу вперед, набираю повнi груди повiтря. В мене, мабуть, виходить не так красиво, як у помкомвзводу, але командир взводу хвалить мене: — Молодець! Готовi? В атаку... вперед! — Ур–ра! — вигукую я i бiжу до ями з колодою. Бiжу, як до шибеницi, бо що ближче, то глибшою здається яма, то тоншою колода. Добiг — тиць! — зупинився. — В чiм справа? — питає лейтенант. — Товаришу лейтенант, збився з ноги! — Не треба збиватись... Давайте спочатку. Спочатку? А я ж сподiвався, що тепер викличуть когось iншого. — Готовi? Вперед! — Ур–ра! Цього разу я таки ступаю на колоду. Вона гойдається, так i норовить скинути мене у воду, а я, вiдчайдушно балансуючи, просуваюся вперед. — Молодець! Молодець! — чую позаду голос лейтенанта. Врештi яма позаду. Х–ху, аж спiтнiв! Бiжу до стiни, кидаю гранату у вiкно i... зупиняюсь. Нi, не видеруся нiзащо! — Досить, — зжалюється надi мною лейтенант. I коли я повертаюся в стрiй, звертається уже до всього взводу: — Бачите, це зовсiм не важко... Взвод, слухай мою команду: справа по одному — вперед! I почалося справа по одному: хто через яму, а хто i в яму. Таких посилали одразу в казарму: сушитись. А там уже днювальний, iз другорiчникiв, стрiчав спiвчутливо: — У ямi купався? — А ти не купався? — Купався, чого ж... Та яма — це що. От на стiнку спробуєте! Пробували. Билися колiнами й лiктями, намагаючись з ходу дiстатись до вiкна. А дiставшись, зависали на тому вiкнi, мов опудала, ковзали вiдчайдушно ногами, щоб знайти хоч шпаринку, щоб зачепитись, обiпертися, i падали врештi назад... Як подолали стiну, стало трохи легше. Правда, було, що й на парканi зависали, i котилися в рiв, але то вже дрiбницi. Зате коли доривались до опудала, кололи його з такою люттю, наче воно цю укрiплену смугу й побудувало. Мишко як налетiв, як садонув, то й на ногах не втримався: опудало набiк, i вiн слiдом за ним. Була ще одна мука: спортивний майданчик. Бiльшiсть нашого взводу становили десятикласники, i всi ми добре пам'ятали, як ухилялись у свiй час од урокiв фiзкультури, вiдмовлялись лiзти на турник чи стрибати через кобилу. — Василю Павловичу, у мене рука болить! — Василю Павловичу, я вивихнув ногу! I Василь Павлович врештi махав на таких, як я чи Мишко, рукою: робiть що знаєте, тiльки не заважайте iншим. На прощання, щоб не псувати атестати, вiн виставив усiм нам добрi оцiнки, хоч значна частина не заслуговувала й посереднiх. I ось ми знову на спортивному майданчиковi: той же турник, та ж кобила i перекладини, та тiльки це не школа, нема тут Василя Павловича. В перший же раз, привiвши нас на спортивний майданчик, помкомвзводу викликав iз строю мене i мого командира вiддiлення: — Роздягтися по пояс! Я вже знав, для чого маю роздягатись, тому робив те не дуже охоче. — Станьте поруч. — I вже до мене: — Тепер подивiться, який ви є i яким будете, коли старатиметесь... — А як хто не захоче старатись? — Боєць Кононенко, один позачерговий наряд! — За вiщо, товаришу помкомвзовду? — Щоб не були такi розумнi! Будете старатись! Ясно? Ясно. Ясно й Мишковi, що митиме сьогоднi пiдлогу. Отже, ми стоïмо перед взводом: я i мiй командир. I бiльш вражаючоï картини важко придумати. Я худий, як щеня, ребра так i випинаються, а бiцепси... Якiсь жалюгiднi вузлики, якiсь вiрьовочки, що пообриваються, як тiльки я зависну на турниковi. — А тепер подивiться на свого командира! Дивимось. З неприхованими заздрощами дивимось. Тiло як збите, м'язи так i грають по ньому, а на руках — сталевi бугри. Отакi б м'язи менi! Лунає команда: — Командир вiддiлення — на снаряди! Наш командир iде до спортивних споруд. Вiн лiтає над ними, то завмираючи в найнеможливiшому, здавалося б, положеннi, то виконуючи карколомнi сальто. Здається, вiн не докладає жодних зусиль, а тiло його не важить i грама: так легко, чiтко, красиво виконує вправу за вправою. Ми не зводимо з нього очей, нам важко повiрити, що й ми можемо бути такими. Але той невеликий досвiд, що ми встигли його вже набути в армiï, пiдказує нам, що таки будемо. Крiм стройовоï, крiм укрiпленоï смуги, крiм спортивних занять, вивчали ми ще статут. Перш за все мали навчитися розпiзнавати командирiв: од молодших аж до маршалiв. Запам'ятовували отi трикутники, кубарi, шпали i зiрочки, всi нашивки й емблеми, що ïх носять командири Червоноï Армiï. Бо не доведи господи переплутати та назвати, наприклад, неточну кiлькiсть шпал у петлицях! — Двi шпали i двi широкi нашивки... Одставить! — Три шпали i три широкi нашивки... — Одставить! Збитий з пантелику, замовкаєш зовсiм. А помкомвзводу єхидно зауважує: — Учили вас! Десять класiв закiнчити i не знати, що носить полковий комiсар! Вiн задоволений, що має нагоду пiдкреслити наше невiгластво. Ми ж сидимо, слухаємо його повчальнi сентенцiï i... тихенько куняємо. Куняємо весь час, дрiмота невiдступно ходить за нами. Як тiльки хоч трохи послабиш увагу, так i починають злипатися повiки. Чому ми так хочемо спати? Адже вiсiм годин нiчного сну, з одинадцятоï до сьомоï, та плюс мертва година пiсля обiду, здавалося б, досить для того, щоб виспатись. Вдома i то менше спали. А от сон так i ходить за нами, дрiмота не злазить iз нас од пiдйому аж до вiдбою. Не менш, нiж спати, нам хотiлося ïсти. Не можна сказати, щоб нас морили голодом. Навпаки: вдома ми не з'ïдали б i половини армiйськоï пайки. Однак, незважаючи на густi од жиру супи та борщi, на вiсiмсот грамiв хлiба, ми завжди ходили голоднi. — Це перший рiк так, — говорили нам командири. — А потiм ще й не з'ïдатимете всього. Ми ïм вiрили i не вiрили. Вiрили, бо на власнi очi бачили, як пiсля бiйцiв другого року служби i справдi лишаються шматки хлiба та невилизанi до блиску миски. Але нам здавалося, що то вони навмисно недоïдають, аби похизуватися перед нами. Адже ми сiдали до столу голоднi i вставали з таким вiдчуттям, що з'ïли б iще стiльки, а то й бiльше. Особливо попервах, коли ще не навчились по–воєнному ïсти. Коли ще майже повна тарiлка, а вже лунає команда: — Виходь строïться! З'ïв — не з'ïв, кидай усе та й бiжи з ïдальнi. За якийсь час ми навчились ïсти так, що за нами горiло. Раз на мiсяць нашiй ротi припадало чергувати по гарнiзону. I нашою найзаповiтнiшою мрiєю було потрапити в наряд при ïдальнi. Всю нiч ми чистили картоплю — цiлi гори картоплi, рубали дрова, тягали воду, а вдень ще й мили брудний посуд та прибирали в примiщеннi. Заняття не дуже приємне, другорiчники уникали його як могли, ми ж спали i бачили себе в нарядi на кухнi: хоч i натомишся, аж ноги гудуть, зате ж i наïсися од пуза! Якось нам iз Мишком повар насипав повен казанок вареного сала. Чи просто розщедрився, чи хотiв перевiрити, що може з'ïсти новобранець, тiльки наклав з горою, ще й додав: — Поïсте — приходьте за добавкою. I ми заходилися поспiхом ïсти. Наминали те сало, шматок за шматком, поки в казанковi не лишилось i крихти. — Вiзьмемо ще? — запитав почервонiлий Мишко. Я завагався. Сало стояло вже в горлi, але думка, що я вiдмовлюсь од ïжi, була просто нестерпною: — Вiзьмемо! Цього разу Мишко повернувся з поваром. — Поïли все? I ще будете ïсти? Ну й ну! Тож нам не лишилося нiчого iншого, як пiдтримати свою добру славу. З–за столу ми встали, нашпигованi салом, як гуси. Сяк–так добрели до картоплi та й повалились на неï, лежали, доки нас не пiдняв помкомвзводу. З нами так нiчого й не сталося. Нашi вовчi шлунки спокiйнiсiнько перетравили все сало, i через кiлька днiв ми вже чекали наступного наряду на кухню. От що робить свiже повiтря i фiзичнi вправи на ньому! Нарештi нам видали справжнi бойовi гвинтiвки. Коли ми повернулись у казарму з новенькими, змазаними солiдолом гвинтiвками, то не могли намилуватись своєю зброєю. Це були не модернiзованi трилiнiйки, що ними користувалася досi наша армiя. То вже пiзнiше, пiд час вiйни, ми по–справжньому оцiнили безвiдмовну ту зброю, яка нам вiрою i правдою служитиме аж до останнього пострiлу в травнi сорок п'ятого року. Тодi ж ми з погано прихованою зневагою поглядали на бiйцiв, якi були озбронi старими гвинтiвками. Бо в нас на плечах — СВТ, зброя досi нечувана й небачена. Не виключена навiть можливiсть, що за кордоном уже пронюхали про неï. Тож ми повиннi бути особливо пильними, оберiгати ïï вiд стороннього ока. Так пояснив нам помкомвзводу й додав: — Хто загубить багнет — голову одiрву! Чомусь вiн найбiльше боявся, що ми загубимо саме цю частину новоï гвинтiвки. Може, тому, що багнет не примикався до дула, а носили його окремо на ременi. Та й схожий вiн був бiльше на кинджал чи тесак, нiж на звичайний багнет. Iз ручкою i плескатим лезом, з жолобком посерединi. Одного лише блиску цих багнетiв досить, щоб усi вороги здалися в полон! А тут iще й гвинтiвки. СВТ. Тобто такi, що самi заряджаються, самi й стрiляють — натискай тiльки на гачок. Висмалив усi кулi — є ще один запасний магазин. Так що ворог i голови не зможе пiдняти. Лежатиме, поки пiдiйдемо до нього та й закричимо: Хенде хох! — Одставить! — кричить помкомвзводу. — Кажiть по–англiйськи! По–англiйському ми не знаємо, тому й замовкаєм. Не зводимо очей з гвинтiвок, що застигли у пiрамiдах, i в нас аж долонi сверблять доторкнутися до них. Потiм ми ïх вивчали. Розбирали до останнього гвинтика, до останньоï пружинки досить–таки складнi механiзми i знову ж гордилися тим, що це тобi не трилiнiйка, яку смик–смик — i вже розiбрав. А тут як насиплеш деталей та детальок — голову зсушиш, поки розберешся, яку куди ткнути! Навiть нашi командири i то спершу затиналися. Особливо коли пiдходив хтось iз бiйцiв: в однiй руцi зiбрана гвинтiвка, а в другiй — зайва до неï деталь. Куди ïï приткнути? Звертались здебiльшого до командирiв вiддiлень, а то й до лейтенанта. Помкомвзводу ж намагалися обходити. В того вiдповiдь одна: — Одставить! Починайте спочатку! А як сердитий, то пiдкаже таке мiсце, куди вставити оту пружину, що вся казарма заходиться од смiху. За тиждень–другий ми вивчили нову зброю назубок. По стiльки разiв на день розбирали й складали, що тепер могли iз зав'язаними очима сказати, куди яку деталь ставити. Чистили ми гвинтiвки щодня перед вiдбоєм. Гвинтiвка повинна сяяти, як сонце. Не дай боже помiтять пляму iржi чи цяточку бруду! Навiть сам командир роти не лiнувався навiдуватись до нас уночi, коли ми вже спали. Зайде, махне рукою на днювального, що пiдхопиться йому назустрiч, щоб не кричав, i до пiрамiд — оглядати гвинтiвки... Порпаючись iз новими гвинтiвками, ми не раз шкодували, що нас не озброïли старенькими трилiнiйками, адже ïх чистить — раз плюнути. А з цiєю чортякою поповозишся, поки командир дозволить поставити ïï в пiрамiду. — Зате стрiляти легше, — втiшає Мишко. — Не треба щоразу iз затвором морочитись. Натиснув на гашетку — i все. Легше чи важче — ми ще не знаємо. Хоч нам дуже кортить пострiляти i ми щоразу пристаєм до командирiв, якi поки що учать нас лише цiлитись: лежачи, з колiна, стоячи. — На вогневий рубiж... короткими перебiжками... вперед! Зриваємося, бiжимо. Пробiг п'ять крокiв i впав. Знову п'ять крокiв i на землю. Земля тверда, втоптана, гепнешся — аж кавкнеш, а помкомвзводу, як завжди, невдоволений: — Боєць Кононенко, вам що: пухову перину пiдстилати? Врештi недалеко й вогневий рубiж: глибокi, по груди, окопи. Тут ворожий вогонь особливо нищiвний, тому ми не бiжимо, а повземо по–пластунському, риючи носом пилюку. Помкомвзводу ж од куль заворожений, тому вiн спокiйнiсiнько йде понад нами, нависа то над одним, то над другим: — Нижче голову! Вростай пупом у землю! Третiй од краю, прибери своï сiдницi! Пилюка набивається в рот, пiт заливає очi, серце як не вискочить, а помкомвзводу все невдоволений: — Ворушiться швидше! Ярчук, ви що, заснули? Ввалюємося нарештi в окопи. Падаємо грудьми на бруствери, щоб хоч трохи остудити розпалене тiло. А над нашими головами уже лунає команда: — Лежачи... по мiшенi... заряджай! Отак нас учили стрiляти, поки настав день, коли кожному видали не учбовi, а справжнi, бойовi набоï. З важкими, хижо загостреними кулями. В цей день хвилювались не тiльки ми — нервувалися й нашi командири. Адже по тому, як ми поцiлимо у мiшенi, оцiнюватиметься ïхня робота. Особливi надiï вони покладали на тих, що вже мали значки Ворошиловського стрiльця. В тiм числi на Мишка й на мене. I ми ïх запевнили, що не посоромимо взвод. Стрiлятимемо так, щоб iнших завидки брали. — Только, а ти ж хоч у мiшень поцiлиш? — пошепки питає Мишко. Я на нього аж розсердився. — Поцiлю не гiрше од тебе! Сьогоднi стрiляє лише наш взвод. Але з нагоди такоï подiï прийшов i комроти. — Ну, орли, готовi до бою? — Готовi, товаришу капiтан! — Тодi починайте. I наш лейтенант подає команду: — Взво–од, на вогневий рубiж... короткими перебiжками... вперед! Бiжимо. I таки недаремно ганяли нас усi цi днi командири: пiдхоплюємося й падаєм, як автомати. Потiм повземо по–пластунському. Ось i окопи... I бруствери, на яких можна перевести подих. — Лежачи... по мiшенях... заряджай! Клац–клац! — клацають затвори. — Перше вiддiлення стрiляти готове! — Друге вiддiлення стрiляти готове! — Третє вiддiлення стрiляти готове! Лейтенант пiдбiгає до командира роти, бере пiд козирок: — Товаришу капiтан, взвод до стрiльби приготувався! — Починайте. — Взво–од... слухай мою команду! Ми затамовуємо подих, у нас завмирають серця. Мiшенi давно вже на мушках, пальцi — на гашетках. — По мiше–нях... вогонь! Господи, хоча б поцiлити! Бах! Бах! — лiворуч i праворуч. Зiбравшись iз духом, натискаю на гашетку. Раз, удруге, втретє, не усвiдомлюючи навiть, що роблю. Випускаю всi десять куль як одну. — Одставить! — шипить над самiсiньким вухом помкомвзводу. Товаришi моï ще стрiляють, старано цiлячись, я ж, висмаливши всi набоï, стовпом стою в окопi. — Що ж це ви? — питає докiрливо лейтенант, i я не смiю навiть глянути на нього. Сам мало не плачу: якщо до цього жеврiла надiя, що поцiлю в мiшень, то тепер переконаний, що всi кулi послав по молоко. Врештi пострiли вщухли. Збудженi, розчервонiлi бiйцi одкладають гвинтiвки, а командири поспiшають до мiшеней. Зупиняються бiля кожноï, рахуючи пробоïни, ми ж нетерпляче чекаємо результатiв. Хоч менi й чекати нiчого: i так усе ясно. Навiть Мишко не пробує цього разу мене втiшати. Лише питає: — Ти що — сказився? — Одстань! — вiдвертаюсь од нього i мало не плачу. — До твоєï дiйшли,— каже Мишко. I без нього бачу, що до моєï. Довго щось роздивляються, певно, шукають пробоïни. Знайдете, як же! — виникає мстива думка. Менi хочеться, щоб там завалилася земля. Од гурту одривається наш командир вiддiлення, мчить до окопiв. — До командира роти! Бiгом! Беру обважнiлу гвинтiвку, бiжу. Бiжу неохоче: знаю ж бо, що не медом частуватимуть. Бiжу i пригадую, яке найсуворiше стягнення може накласти командир роти. — Ваша мiшень? — питає комроти, i обличчя його зовсiм не суворе. А лейтенант... Лейтенант, ïй–богу ж, усмiхається! — Моя, — вiдповiдаю розгублено. — Молодець! — каже капiтан i ще раз повторює: — Молодець! Знаєте, скiльки ви вибили? Дев'ять куль у яблучко, а десята — у сiмку! — Молодець! — повторює комроти i дивиться на мене майже закохано. Я ж настiльки ошелешений несподiваною удачею, що не вiдчуваю навiть радостi. То вже пiзнiше, коли лейтенант вишикує взвод i капiтан виголосить менi перед строєм подяку, за плечима у мене заворушаться крила. Спершу маленькi й тендiтнi, а потiм все бiльшi та бiльшi, особливо коли другого дня прийде комбат i спитає лейтенанта: — Де ваш орел? Покажiть! Я вже трохи оговтався, звикся з раптовою славою. Вiдповiдав комбатовi, що так iще змалку стрiляв — поцiляв у кожну копiйку. Комбат теж сказав, що я молодець. I всi: i лейтенант, i командир вiддiлення, i весь наш взвод — гордилися мною. В той вечiр менi не дуже хотiлося спати. Писав додому листа, розповiдав мамi, що став снайпером, що сам командир полку тис менi руку й обiцяв послати на стрiлецькi змагання. А братовi переказував, що у мене вже є гвинтiвка i я стрiляю а неï скiльки захочу, що не забув про свою обiцянку i скоро пришлю йому i набоï i порох. Iще додав пiд кiнець, що я, мабуть, довго тут не затримаюся: пiсля змагань мене обов'язково заберуть у дивiзiю або й вище. Так що чекайте новоï адреси, а тодi вже напишете вiдповiдь. А через день настало похмiлля. Сам комбат захотiв побачити, як я стрiляю, тож менi вручили десять набоïв i повели до мiшеней. Цього разу не лунала команда. Я сам залiз в окоп, поклав лiкоть на бруствер, а на лiкоть — гвинтiвку i, посадивши на мушку ледь видиму мiшень, випустив усi десять набоïв точнiсiнько так, як i вчора,— за одним подихом. Командири одразу ж кинулись до мiшенi, та краще б вони i не бiгли: всi десять куль пiшли по молоко! Менi дали ще десять набоïв i наказали не поспiшати — старанно цiлитись. Я цiлився, аж очi вилазили, але результат був той самий: кулi летiли куди завгодно, тiльки не в мiшень. Довелося слiдом за першим посилати додому другого листа. Що стрiлецькi змагання вiдкладаються на невизначений перiод, i тому пишiть на стару адресу. СЛУЖБА, СЛУЖБА... Iдучи в армiю, я нiколи не думав, що вiйськова служба може бути такою важкою. Був переконаний, що в армiï тiльки те й роблять, що стрiляють з гвинтiвок та кулеметiв, катаються на конях i танках та щонедiлi хизуються у новенькiй формi перед цивiльним населенням. Служба здавалася легкою й приємною, i в тому виннi були насамперед кiнофiльми й книжки, якими ми зачитувались. А також один морячок, мiй односелець, який служив на Чорноморському флотi й одного разу приïхав на десять дiб до батькiв у вiдпустку. Коли вiн iшов вулицею у широчезних кльошах, що мели пилюку, ми бiгли слiдом, ковтаючи заздрiсну слину. Щоранку, одразу ж пiсля того, як нашi матерi виганяли на пашу корiв, ми збиралися коло двору, де жив той морячок. Сидiли на густому споришi й терпляче чекали на його появу. Спершу вибiгав його молодший брат з безкозиркою на стриженiй головi. Безкозирка наповзала йому аж на носа, зате мала двi стрiчки позаду iз золотими вибитими якорями i золотий по околишу напис. Не глянувши у наш бiк, наче зовсiм нас не знав, вiн iшов до колодязя, витягав повен цебер води. Ставив цебер на траву й голосно гукав з–пiд безкозирки: — Колю, йди митись! З хати, голий по пояс, виходив моряк. — Готово? — весело запитував вiн. — Порядочок! Схилявся до землi, пiдставляв широку спину, командував: — Ану лий — не жалiй! I тiльки кректав пiд крижаною водою. Пiсля вмивання моряк обов'язково пiдходив до нашого гурту: — Здравствуйте, товаришi моряки! Ми врiзнобiй гелготали, як гуси, а вiн вмощувався мiж нами на споришевi. Вiн зовсiм не був задавакою, не те що його брат, i охоче вiдповiдав на нашi запитання про море, про кораблi, про службу на флотi. В нас макiтрилось у головах вiд тих його розповiдей, ми спали й бачили себе на вiйськовiй службi й гiрко жалiли, що не можна перекроïти на кльошi нашi вузенькi штанцi. Моряк побув у вiдпустцi десять днiв, а запаморочив нам голови на довгi роки. Аж до тих пiр, поки ми самi потрапили в армiю i в усiх тонкощах пiзнали вiйськову службу. За три мiсяцi служби в армiï ми багато чого навчилися, багато в чому змiнилися. Нас уже не лякала нi стройова, нi фiзичнi вправи, ми хоч i не так легко, як нашi командири, а все ж долали укрiплену смугу i, дiставшись до хворостяного опудала, хвацько кололи його багнетами. Нам уже не треба було, зустрiчаючи командира, рахувати, щоб точно за чотири кроки перейти на стройову, пiднести напружену долоню до чола — все те виходило само собою: натреноване тiло автоматично виконувало рiзнi команди. Ми вже склали присягу, i командири нам пояснили, що вiднинi ми — стопроцентнi бiйцi, отже, тепер нас мають право навiть вiддати до вiйськового трибуналу за якусь особливо важку провину, чого не можна було робити ранiш. I, як не дивно, ця новина полестила нам, вона ще бiльш дала нам вiдчути, що ми не жовторотi, а повноправнi члени тiєï великоï, злагодженоï, обмундированоï сiм'ï, iм'я якiй — армiя. Отже, минув перiод попереднього навчання, почалась справжня служба. Сьогоднi ми днювалили з Мишком. Величезна казарма порожня: рота пiшла на навчання. Надворi вже справжня зима, снiгу намело по пояс, товаришi нашi штурмують зараз ворожi окопи, а ми з Мишком розкошуємо у вiдносному теплi. Розкошуємо, щоправда, не дуже, бо печi ледь дишуть, бiля них не нагрiєшся, але це все ж краще, нiж лежати серед поля в снiгу i хукати в задубiлi долонi. I дивно те, що нас чомусь не брали жоднi хвороби. Хоч ми й мерзли, й мокли, й валялись на сирiй землi — нежить i не думала чiплятися до нас. Вдома ми давно б схопили гарячку, тут хоча б хто чхнув! Наче й справдi нашi командири знали якесь магiчне слово, що оберiгало нас од всiляких хвороб та простуди. Тож ми з Мишком сьогоднi раюємо: в казармi вже прибрано, лiжка застигли в строгих рядах, табуретки стоять в одну лiнiю, i нам лишилося тiльки по черзi стояти коло тумбочки, що при входi. Навiть можна трохи посидiти, але тодi нашорошуй вуха, щоб не застукав зненацька командир. Днювальний повинен стояти, як свiчка, нi на крок не вiдходячи вiд тумбочки, i доповiдати кожному командировi, що рота пiшла на заняття, а днювалять такий–то i такий–то. Це — коли в казармi порожньо. Коли ж рота повернеться i зайде комроти або комбат, тодi треба подати якомога голоснiше команду: Рота, струнко! i, пiдiйшовши до командира, вiдрапортувати йому згiдно iз статутом. Пам'ятаю, як у моє друге днювальництво, якраз опiвночi, коли я куняв бiля тумбочки, одчинилися раптово дверi i зайшов комбат. Я до того розгубився, що замiсть доповiсти упiвголоса — рота, мовляв, спить, i нiчого не сталося, ревонув на все горло: В ружйо! Вся рота так i сипонула з лiжок. Поки розiбралися, в чiм рiч, половина бiйцiв уже похапала рушницi, а друга половина поспiхом кiнчала вбиратись. Лаяли мене того разу не тiльки командири, а й бiйцi. Навiть Мишко, мiй друзяка, сказав, що у мене не всi дома. Iще додав, що мене треба пiдвiсити догори ногами. Але все те — в минулому, коли я був ще зеленим, жовторотим бiйцем. Нинi ж я днювалю так, що до мене не прискiпається найвимогливiший командир... В караул ми попали аж на четвертому мiсяцi служби, вже пiсля того, як склали присягу. Це була неабияка подiя для нас, новачкiв, хвилювалися ми дуже, хоч i намагалися не подавати знаку. Чимало рiзних iсторiй, сумних i комiчних, оповiдали нам бувалi бiйцi про той караул. Поставлять, наприклад, тебе оберiгати стодолу. З отiєю соломою, що йшла на матраци. Мороз, завiрюха, поземка так i струже, а ти стiй. Танцюєш, танцюєш, хукаєш, хукаєш, та й не витримаєш: заб'єшся в стодолу, яку маєш охороняти вiд диверсантiв. А там дiло ясне: як тiльки вгрiвся, так i заснув. I тiльки заснеш, як звiдкiля не вiзьмись — командир роти, а то й батальйону. Або й полковник. Це вже обов'язково: як тiльки заснеш, так i командир коло тебе. Як вони про те дiзнаються, це нам, рядовим, невiдомо. То варто заплющити очi, як вони вже поруч. Пiдкрадуться i виймуть затвор iз рушницi... — Ну, а тодi? — завмираємо вiд цiкавостi. — А тодi дiло ясне. Одiйде, розвернеться i знову на тебе. Йде i кашляє голосно чи розмовляє, щоб розбудити. Прокинешся, вилiзеш iз соломи: — Стiй, хто йдьот? А воно пре прямо на тебе. — Стiй, стрiлять буду! Хап–хап, а затвора катма. Затвор у командира в кишенi... — А то як одного разу було, — встрявав у розмову ще один iз старикiв. — Темно, як у негра в пазусi, ще й завiрюха — так очi снiгом i залiпляє. Продереш очi, придивишся — мовби нiчого. Ще раз продереш — iде! Пре прямо на тебе, ще й вила наставило... — Стiй, хто йдьот? А воно все на тебе. — Стiй, стрiлять буду. Пре — хоча б зупинилося. Тут уже роздумувать нiчого: прикладешся поспiхом — трах! бах! Так на вила i впало... А тодi вже вгору: тарах! — викликаєш розводящого. Що за шум, що сталося? — Товаришу командир, устрелив диверсанта! Пiдкрадався з вилами! — Де диверсант? — Он лежить! Кинуться, аж то корова. Лежить i ратицi набiк одкинула... — Ну, а що далi? — заливаємось смiхом. — Далi звiсно що: за псування казенного майна. — Та–ак, — пiдключається третiй, — корова — це що, корова хоч рухалась... А пам'ятаєте, братцi, як наш командир вiддiлення стовпа розстрiляв? Був вiн тодi ще рядовим, якраз другий рiк розмiняв. I поставили його бiля складу, навпроти телеграфного стовпа. Стояв вiн, стояв та й незчувся, як задрiмав. Лiто, нiч темна, ще й хмари по небу. Подрiмав, подрiмав, а тодi — блим: диверсант пiдкрадається! А мiсяць, то з–за хмари, то знову за хмару, воно i здається, що стовп на тебе суне. Та ще коли сонний... Вiн не гукав, а схопив зопалу гвинтiвку та всi п'ять куль у стовпа i всадив. Що стрельне, а диверсант не падає... Таку стрiлянину зчинив — весь полк на ноги пiдняв! Ми дружно регочемо. Смiється i наш командир вiддiлення. А оповiдач, повiвши лукавим оком на нього, закiнчує: — I що б ви думали: темiнь — не темiнь, а коли порахували вранцi — всi п'ять куль знайшли! Жодною не промазав! Командир полка так i сказав: За те, що задрiмав на посту та стрiлянину зчинив, пiд трибунал варто було б оддати, а за те, що не промазав жодного разу, винести перед строєм подяку! — Так i сказав? — захоплено вигукуємо ми. — Так i сказав... От спробуйте серед ночi поцiлити в стовп, та ще й зi сну, отодi й питайте! Стовп же не стояв пiд носом, а крокiв за п'ятдесят... Скiльки в тих iсторiях було правди, а скiльки вигадки, ми не допитувались. Досить того, що вони нам дуже подобались, ми захоплено ïх слухали, i нам кортiло самим стати героями отаких подiй... I ось я на посту. Напружено вдивляюсь у темряву, оберiгаючи стодолу з соломою. Я так i знав, що помкомвзводу обов'язково поставить мене коло найбiльшоï спокуси, i мстиво думаю: Гаразд же, полiзеш ти по затвор — я тобi покажу, де раки зимують! Намагаюся не думати про солому, що звабливо шелестить за спиною. Крижаний вiтрюган продимає до кiсток. Хукаю на задубiлi пальцi, перекладаю гвинтiвку то на одну руку, то на другу, б'ю черевиком об черевик, пританцьовую. Добре втоптана дорiжка веде попiд стодолою, я бiгаю по нiй все швидше та швидше — до рогу й назад. По той бiк, чую, риплять кроки Баташвiлi — мого напарника. Менi холодно, а як йому, бiднязi? Раптом: — Стiй, хто йдьот? — вигукує Баташвiлi. Аж присiдаю од несподiванки. Вдивляюся перед собою до болю в очах, i вже менi мариться, що все поле ворушиться од диверсантiв: повзуть i повзуть, затиснувши кинджали в зубах. Стискаю щосили рушницю, i менi вже не холодно — i жарко. А по той бiк стодоли: — Стiй, стрелат буду! I вже вiдчайдушно: — Лажiс! В мене аж мурашки сипонули по спинi: таки диверсант! Що ж його робити? Побiгти до Баташвiлi на допомогу? Так я ж теж на посту, не маю права лишити його i на хвилину. — Баташвiлi! — гукаю. — Що там таке, Баташвiлi?! Баташвiлi чи то не чує, чи не хоче вiдповiдати. Сердито на когось кричить: — Лежi, каму гавару! Стрелат буду! Таки впiймав диверсанта! I вже диверсант щось у вiдповiдь. Наче аж лається, за вiтром i не розбереш. — Какой парол? — допитується Баташвiлi. Диверсант щось вигукує. — Павтарi! У вiдповiдь вибухає люта лайка. I тут я впiзнаю голос помкомвзводу. Так ось кого затримав Баташвiлi! Тепер уже Баташвiлi мовчить, кричить помкомвзводу. — Зачем шол — молчал? — виправдовується Баташвiлi. Уже в караулцi Баташвiлi на докори лейтенанта вiдповiдає те саме: — Зачем шол — молчал? I показує рукою на мене: — Спрасi его... Ти слишал парол? Чесно кажу, що не чув. — Ти што нас учiл?! — кричить Баташвiлi уже до помкомвзводу. — Кацо, — приставали ми потiм до Баташвiлi, — ну скажи, ти навмисне помкомвзводу поклав? Ти ж не мiг його не впiзнати! — Зачем навмисне? — сердився Баташвiлi. — Што я, савсем дурной? Уперше ми пiшли в похiд на другому мiсяцi служби. Маю на увазi справжнiй великий похiд, що триває з раннього ранку аж до пiзнього вечора. В той час наша армiя ще не мала вдосталь машин, навiть гармати тягали конi. Зараз, коли я дивлюсь на солдатiв, якi ïдуть на могутнiх машинах, то завжди думаю, що слово пiхота давно вже втратило попереднiй свiй змiст. Перед вiйною ж наша пiхота покладалася бiльше на власнi ноги, нiж на гумовi колеса. Того не вважали б бiйцем, хто не навчився ходити, долаючи запросто по тридцять i сорок кiлометрiв. Я написав: запросто i мимоволi задумався. Бо пригадав, як давалось нам оте запросто. Ще звечора готуємося до походу. Командири снують помiж лiжками: перевiряють, чи все ми наготували на завтра, чи не забули чого. Ïх особливо турбують нашi ноги. Хоч ми вже й навчилися взуватися — обгортати ногу онучею, мов лялечку, командири не втомлюються повторювати: — Глядiть же: буде хоч складочка — розiтрете ногу до м'яса. Помкомвзводу ж перевiряє в основному нашi речовi мiшки. Справа не тiльки в тому, щоб там було все, чому належиться бути. Речовий мiшок повинен важити рiвно два пуди, i помкомвзводу не спустить нi грама. Крiм речового мiшка, боєць несе у походi шанцеву лопату, патронташi, набитi учбовими патронами, протигаз i гвинтiвку, а влiтку ще й скатану ковбасою шинелю. Все те висне, давить, важчає з кожним кiлометром. Недаремно ж у армiï На той час дуже популярний був анекдот про те, яким боєць вирушав у похiд i яким повертався з походу. Вирушаючи в похiд, гукав бадьорим голосом: — Гей, дядьку, прибери воза з дороги, а то перескочу! Повертаючись iз походу, ледь тягне: — Дядю, забери батога: не перелiзу... — Це ще вам повезло, — втiшали нас старики. — Зараз що: осiнь, сонце не пече... А спробували б улiтку! Повернешся з походу, скинеш гiмнастерку, а вона стоïть коробом. Побiлiє од солi, хоч ногою футболь... Що таке мокра од поту гiмнастерка, нам було вiдомо. Нас уже разiв зо три ганяли форсованим маршем: через яри та горби, не питаючи дорiг, в такому темпi, що й спортсмен не кожен витримав би. Коли в грудях аж горить, i як не розтуляєш запаленого рота — не вистачає повiтря. В кiнцi хотiлося лише впасти на землю. Лежати i дихати, доки повiтря у грудях хоч трохи охолоне. Бо ми ж не просто собi бiгли, а висувалися на вогневий рубiж, назустрiч вороговi. I тепер його атакуємо. Падаємо i намагаємося хоч трохи полежати, прикриваючись шанцевими лопатами не стiльки од ворожих куль, скiльки од командирiв. На той час ми не розумiли, для чого так мучитись. Нам здавалося, що командири навмисне ганяють нас. Лише потiм, уже пiд час вiйни, ми оцiнили по–справжньому оту круту науку. Поки що ж ми про це навiть не думаємо — нам просто важко. Пронизливий вiтер зриває з хмар дрiбнi краплини дощу, i невдовзi весь одяг наш стає мокрим i важким. З нас валує пара, уже давно болять ноги, а дорозi кiнця–краю немає, вона пливе пiд ногами то слизькою розмоченою глиною, то набухлим в'язким чорноземом. Врештi лунає довгождана команда: — Привал! Сповзаємо з дороги, сiдаємо просто на землю. Всi три батальйони, весь полк блаженствує, випроставши натрудженi ноги. Той уже лаштує цигарку, той потай, щоб не помiтили командири, гризе виданий на обiд сухар, той схилився на речовий мiшок — дрiмає. I чути натомленi, тихi розмови: — Ех, оце б чайку гарячого! — Або миску борщу... — А обiд скоро буде? — Спитай помкомвзводу — вiн тебе нагодує одразу! — Скiльки нам iще кiлометрiв iти? — це хтось iз тих, хто найбiльше втомився. — Не журись: усi твоï будуть! — Зараз що, — знову хтось iз старикiв. — Зараз хоч пити не хочеться. А спробували б посеред лiта! — А ви хiба не проходили мимо колодязiв? — Колодязi — то не для нас! Поки не настане великий привал — краплi води не дадуть... Розмови, розмови, розмови. Весь полк перепочиває: повзводно, поротно, побатальйонно. А на спорожнiлiй дорозi з'являються поодинокi постатi. Це тi, що не витримали темпу, вiдстали. Оживаємо пiд час великого привалу. По–перше, пiвдороги позаду, а по–друге, — обiд. Сухим пайком, одержаним ще учора ввечерi. Небачена новинка: м'яснi консерви, одна банка на чотирьох, i твердi, як камiння, сухарi. Нетерпляче одкриваємо банки, вивуджуємо все до крихiтки м'ясо, дiлимо на чотири iдеально рiвнi пайки. Ïмо. Трощимо сухарi, аж iскри сиплються, присмачуємо м'ясом. — Отакого б побiльше... По банцi на брата... — Позич iз НЗ! НЗ — недоторканний запас, що лежить у речовому мiшковi: банка консервованого м'яса, десяток сухарiв. Повернемося з походу — здамо помкомвзводовi. Та краще б його не було. Iдеш — тiльки про нього й думаєш. Особливо пiд вечiр, пiд кiнець маршу. Коли навiть розмов на привалах не чутно... Врештi у вечiрньому мороцi виринають казарми. Якi ж вони зараз бажанi й милi! Свiтять великими вiкнами, обiцяють вiдпочинок i сон. До них iще добрих три кiлометри, ще треба спуститися в балку, а потiм видиратися вгору, i сил уже бiльше немає, i от–от упадеш, та все ж веселiшаєш. А тут iще й музика, що вибухає раптово попереду. Полковий оркестр, висланий нам назустрiч! Бадьорий марш розриває темряву, гримотить понад головами, i колони пiдтягуються, i крок стає бадьорiшим, пружнiшим. — Ногу!.. Ногу!.. Ать–два! — враз ожили, заметушилися командири. — Рiвняння направо! Повертаємо голови. Проходимо стройовою повз оркестр, повз групу командирiв на чолi з полковником, i мимоволi випинаються груди, в єдиному помаховi злiтають i опускаються сотнi рук. Ще трохи... ще... Ось нарештi й казарми. I така бажана, довгождана команда: — Р–розiйдись! Не встигаємо роздягтися, передихнути пiсля важкоï дороги, а вже лунає команда: — Чистiть зброю! Чистимо. Аж хитаємось од утоми — чистимо. Завченими рухами розбираємо, протираємо, змащуємо, i цього разу не чутно навiть приглушеного гомону: всi мовчать, як понiмiлi. Нарештi — вiдбiй. Падаємо у лiжка, у важкий кам'яний сон. На ранок ледь спинаємось на ноги: так усе болить. Але минає день, другий, всi муки, перенесенi пiд час маршу–походу, забуваються, i ми вже готовi з виглядом бувалих воякiв казати новобранцям: — Марш — це що! Звечора пiдготувалися, всiм запаслися, а вранцi встали й пiшли... От спробували б ви уночi та по тривозi! Бо ми уже пробували й цього. Коли серед ночi пiдхопить тебе з постелi голос днювального: — В ружйо! А за вiкном тривожно, як на пожежу, заливається горн. Зiрвешся i не знаєш, що й хапати. Не встигнеш домотати обмотку, а вже нова команда: — Виходь строïтись! Бiгом! Удягнувсь, не вдягнувсь — хапай гвинтiвку i лети надвiр. Спершу, бувало, вискакували: той лопату забув, той ремiнь, а той без обмоток. А тут завдання: ворог напав на наш гарнiзон, окопався за три кiлометри. Вибити й знищити! Вибили ворога, розгромили ущент i знову в казарми — спати. Так що звичайний марш ще нiчого. По тривозi скуштуйте! Вiдколи iснує армiя, вiдтодi лунає над нею пiсня. Подивiться, як проходять солдати вулицями вашого мiста, мiстечка, села. Заспiвувач–тенор попереду, командир–орел збоку, руки злiтають наче одна, ноги — ррра! ррра! — в такт дружнiй пiснi. Вискакують розчервонiлi дiвчата, липнуть до вiкон молодицi, бiжать, обганяючи стрiй, дiтлахи. А солдати iдуть, спiваючи, i мовби не помiчають нiчого. Переконаний, що перший у свiтi загiн, перша когорта, фаланга, дружина, першi люди, якi озброєнi стали в стрiй, рушили в свiй перший похiд iз пiснею. Ми, звичайно, не знали, яких пiсень спiвали у тi давнi часи. В нас були своï бойовi, революцiйнi пiснi, i вони лунали над нами, коли ми вирушали з казарми у поле чи коли поверталися з навчань. Скiльки було в нашiм полку взводiв, стiльки й лунало пiсень. У кожного взводу, а точнiше — у кожного командира була своя улюблена пiсня. Тож ïï найчастiше й виконували. У другому взводi, наприклад, особливо полюбляли спiвати про трьох танкiстiв: Над тайгой легла роса густая, Поплыли туманы широки, В эту ночь решили самураи Перейти границу у реки. Першим взводом командував лейтенант, закоханий у броню. Тож там найчастiше спiвали про танки: Гремя огнем, сверкая блеском стали, Пойдут машины в яростный поход... Коли ми вирушали ротою, то спiвали улюблену пiсню ротного. Мы войны не хотим, Но себя защитим, Оборону крепим мы не даром... Ну, а наш третiй взвод, звiсно ж, спiвав про кавалерiю! Улюблену помкомвзводiвську. Пролетают кони да шляхом каменистым, В стремени привстал передовой, И поэскадронно бойцы–кавалеристы, Подтянув поводья, вылетают в бой! — виводив–заливався наш тенор. Подивилися б ви в цю мить на нашого помкомвзводу! Завжди сердите обличчя його враз розцвiтало, вiн весь сяяв. У помкомвзводу аж очi зволожувались. Вiн розчулено поглядав на заспiвувача, що заливався солов'єм, i разом iз нами пiдхоплював приспiв... I хоч не копитами, а пiдошвами, не шкодуючи нiг, били не конi, а ми, помкомвзводовi, напевно, здавалося, що вiн веде не якусь там нещасну пiхоту, а кавалерiйський ескадрон. Пiдводив нас до ïдальнi, весело командував: — Приставить ногу! Справа по одному в столову шагом арш! I не допiкав, що ми повiльно ïмо, не помiчав, що ми трохи затримуємося, наливаючись зайвим кухлем чаю. Бiльше того: вийшовши з ïдальнi, вiн не шикував нас одразу в стрiй, а дiставав коробку з цигарками, пригощав курцiв. Тому й не дивно, що ми нiколи не хрипли, спiваючи помкомвзводiвську пiсню. Зимовi маневри наша стрiлецька дивiзiя провадила в полi, за кiлька кiлометрiв од полкових казарм. Тому наш полк оголосили синiм i посадили в оборону, а два iншi — червонi — мали нас атакувати. Пiд час маневрiв нам уперше доведеться зiткнутися з танками, i командири взводiв уже вкотре повторюють, як ми повиннi поводитися. Вони чомусь бояться, що ми не витримаємо й побiжимо, i вже звертаються до помкомвзводiв, аби тi припильнували, щоб ми не вискакували з окопiв. Помкомвзводи обiцяють, що хай тiльки хто спробує дременути — митиме пiдлогу, поки й служитиме! Ми ж i не думаємо втiкати. Нам зовсiм не страшно, нас розбирає цiкавiсть: як воно буде, коли танк прогримотить над головою. Жаль тiльки, що нема справжнiх гранат! А то б ми показали i танкам. — Цiлитись по оглядових щiлинах, — повчають командири. — Головне — ослiпити водiя. Ми й збираємося цiлитись. Тiльки ж як його ослiпиш, коли набоï без куль?.. Отже, з самого початку приреченi на поразку, ми мерзли в окопах, що умовно йменувалися дотами. А разом iз нами мерз i молоденький лейтенантик з пов'язкою посередника на рукавi. Вiн мав оцiнити, як ми триматимемося у майбутнiм бою. Танкiв ми так i не побачили: атакувала нас тiльки пiхота. Щоправда, в розпалi бою з'явилися й танки, але тiльки в багатiй уявi посередника. — Ворожi танки атакують вас праворуч! — гукав вiн до нашого командира. I лейтенант уже командував нам: — Взво–од... бронебiйними... по танках... вогонь! Ми заганяли до патронникiв набоï з уявними бронебiйними кулями, брали на мушку уявнi танки i смалили у бiлий свiт, як у копiєчку. А посередник повiдомляв про нову небезпеку: — Танкова атака вiдбита! Кавалерiя лiворуч! Дiсталося на горiхи й кавалерiï. Невидимi кавалеристи горохом сипалися з невидимих коней, конали од наших неiснуючих куль. — Атака кiнноти вiдбита! Вас атакує авiацiя! — По самольотах... бронебiйними... вогонь! Ми трималися молодцями, нiхто i не думав кидати шанцi, навiть газова атака, що ïï оголосив посередник, не могла викурити нас iз окопiв. I хтозна, чи так уже й легко далася б перемога червоним, аби посередник ïм не допомагав. Вiн убивав направо й налiво, i незабаром од нашого взводу лишилися рiжки та нiжки. Врештi добрався й до нашого командира: — Товаришу лейтенант, вас смертельно поранено! Смертельно поранений лейтенант перед останнiм подихом встиг передати командування помкомвзводовi й вибрався геть iз окопiв. Вiн стояв i сумно дивився, як смерть в особi посередника лютує посеред його взводу, як все рiдше й рiдше лунають пострiли по червоних, що насувалися на нас непереможною лавиною. Ось загинув боєць, який стрiляв праворуч од мене, ось куля дiстала й Мишка, врештi убило осколком i мене. Я видерся iз заснiженого окопу i прилучився до мертвих i тяжкопоранених. Ми пританцьовували на морозному вiтровi, борюкалися, щоб зiгрiтися, i нiхто не кричав на нас одставить, не командував ховатись од куль: адже всi ми були вже трупами. Посередник старався, як мiг, не одставали од нього й iншi, i коли червонi добiгли до окопiв, майже весь наш полк витанцьовував над спорожнiлими шанцями. З нашого взводу вiдбивали атаку лише п'ять бiйцiв на чолi з помкомвзводом, якого легко поранило в лiву руку. Помкомвзводу тримався до останнього: коли вороги наблизилися, вiн висунувся з окопу, метнув учбову гранату, збив нею з нiг якогось командира. Потiм щосили закричав до вцiлiлоï п'ятiрки: — Взво–од... в атаку... за мной! Ур–р–ра! I перший кинувся на ворога. В сутичцi, що зав'язалася, хтось торохнув його прикладом (хто, потiм так i не могли встановити), i помкомвзводу мiсяць проходив iз забинтованою головою. Це був перший поранений у нашому полку, в санчастинi не знали, де його посадити, майже щодня кликали на перев'язку i намотували стiльки бинтiв, що вистачало б на цiлiсiньку роту. Iнший спокiйно пролежав би мiсяць у казармi, але не такий був наш помкомвзводу! Щоранку оббинтована голова з'являлася на чолi нашого взводу, невмолимо нагадуючи, що служба є служба, i ïï треба нести, хоч що б там сталося. Наприкiнцi травня вся наша дивiзiя рушила будувати доти. Замiсть гвинтiвок нам видали кайла й лопати, ми мали довбати глибочезнi ями — по ямi на взвод. Спека стояла страшенна, з ранку до вечора пражило сонце, i ми не знали, куди од нього порятуватися. Ми спускалися в яму, що глибшала з кожним днем, як у пекло, люто вгризалися кайлами в кам'янистий непiддатливий грунт. Пилюка висiла хмарою, вiд жари й задухи ми обливалися потом, i водоноси не встигали таскати нам воду: п'єш i не можеш напитися, вода входить у тебе, як у пересохлий пiсок. Ми тихо лаялись, щоб не почули командири, не розумiючи, для чого всi цi споруди: адже ми були переконанi, що в разi вiйни лише наступатимем, та й то не по своïй — по ворожiй землi. Тож нам часом здавалося, що й доти, якi ми будуємо, не справжнi, а тiльки для тренування. Мишко так i сказав: — Пориєм, пориєм, а потiм будем закопувати. Мишко разюче змiнився: став поважний i стриманий, у розмовi зi мною з'явилися зверхнi нотки. Я ненавиджу цей тон, але про те, щоб осадити Мишка, нiчого й думати. Вiн тепер не рядова тюлька, а єфрейтор i носить єфрейторськi лички так пихливо, мов то не лички — маршальськi зiрки. Я 6 теж досi був єфрейтором, адже майже всiм десятикласникам присвоïли вiйськовi звання, однак менi став на завадi отой разючий успiх пiд час першоï стрiльби по мiшенях. Командир роти не забув, як я його пiдвiв перед комбатом, i викреслив мене iз списку: — Хай спершу навчиться стрiляти як слiд! Отже, менi й не свiтить пiднятися хоч на одну щабельку вгору. Однак я тим не дуже журився. Єдине, що мене непокоïло, це те, що казатиму мамi, коли повернусь рядовим. Адже коли прокотилася чутка, що нам присвоюватимуть командирськi звання, я поспiшив порадувати маму, що ïï син уже старший сержант. Не вбачав у тому жодноï брехнi, бо хiба не вчили нас змалку, щоб ми завжди приносили радiсть батькам? От я маму авансом i порадував. А тепер хоч лiктi кусай. Та нiчого, попереду ще бiльше року, можливо, за цей час менi таки присвоять звання сержанта. Тож я довбаю камiння, аж скалки летять, з ненавистю поглядаю у розпечене небо i мрiю про вечiр. Коли пролунає врештi команда кiнчати роботу i ми, покидавши кайла, тачки й лопати, скотимося в Днiстер, з головою зануримось у воду. Командири довго не можуть нас вивудити на берег, лаються й погрожують, що бiльше i не пiдпустять до рiчки. Та ми тому не дуже вiримо, адже й командирiв сонце насмажує не менше, нiж нас, i командири хочуть купатися. Врештi ми шикуємось i, мокрi, посвiжiлi, видираємося повзводно вгору, до лiсу. Там, у наметах, ми й живемо. Там уже нас чекає вечеря: пiд зеленими шатами, на землi, i ми, начаювавшись, одкочуємося вiд гарячих ще кухлiв та й лежимо, чекаючи сигналу вiдбiй. Небо ще дихає жаром, хоч сонце й при заходi. А тут, на травi, пiд високими густими деревами прохолодно й приємно. Весь наш табiр наче вимер: бубонять лише соннi голоси якихось птахiв та зрiдка пролунає окрик командира. Про що ми в цi хвилини думаєм? Про що розмовляємо? Про все. А найбiльше про службу. Бо й розмови нашi змiнилися вiдтодi, як ми потрапили в армiю. Якщо ранiше ми пригадували здебiльшого рiдну домiвку i вона нам здавалася раєм, то нинi ми все рiдше заводимо розмови про неï. З головою поринувши у вiйськову буденнiсть, ми поступово проймалися ïï iнтересами. Ми багато чого навчилися за цей час, багато що пiзнали. Нас не лякають уже нi морози, нi спека, дубленi шкiри нашi не пробити градом, не промочити дощем, ми спокiйнiсiнько ляжемо на сиру землю та й будемо спати, не боячись застудитися. Ми навчилися по командi вставати, по командi лягати. Ми стали воïнами. Ми навчилися ходити в атаки i миттю окопуватись, хоч кiлометр повзти по–пластунському, долати найглибшi рови i найвищi стiни, по–молодечому колоти багнетом i вiдбивати ворожi удари прикладом гвинтiвки. Ноги нашi самi собою витягуються в струну, як тiльки лунає: арш!, руки нашi злiтають нi на сантиметр вище, нi на самтиметр нижче, ми йдемо в строю так, що можна замилуватися, i нiкому не спало б на думку, що кiлька мiсяцiв тому ми зовсiм не вмiли так триматись. Ми стали справжнiми воïнами. Нас уже не пригинають до землi двопудовi речовi мiшки, ми не думаємо про НЗ, що несемо в тих мiшках, бо не вiдчуваєм отого постiйного голоду, який гриз нас на початку вiйськовоï служби. Ми вже наïдаємося пiд час снiданкiв, обiдiв i вечер. Нам не муляють набитi влежаною соломою подушки, ми можемо спокiйнiсiнько виспатися хоч на кам'янiй брилi. Ми огрубiли, м'язи нашi змiцнiли, рухи стали точними i впевненими. Ми стали тими, ким i повиннi були стати. Недалека вiйна готувала нам суворий екзамен на мужнiсть i зрiлiсть. I ми складемо його — живi чи мертвi. ЗАМIСТЬ ЕПIЛОГУ Вiйна почалася для нас не посвистом куль, не вибухами мiн та снарядiв, а нескiнченними маршами, копанням траншей i окопiв. Нас чи то ще боялися допустити до передовоï (перший рiк служби!), чи там уже було стiльки вiйськ, що й не пропхатися, тiльки протягом майже п'ятнадцяти дiб ми йшли, йшли, йшли: по сорок, по п'ятдесят кiлометрiв. Або заривалися в землю. Дехто починав уже висловлювати побоювання, що ми так i не понюхаємо пороху. Адже ми всi як один були впевненi, що оце зараз, коли копаємо наосточортiлi блiндажi та окопи, наша звитяжна армiя добиває ворога з малою кров'ю могутнiм ударом. Що коли нас iще хоч iз тиждень поганяють уподовж фронту, ми так i не побачимо живих ворогiв, хiба що полонених. Та коли починали голосно ремствувати, наш помкомвзводу, стягуючи брови в строгий шнурок, обривав: — Розговорчики! Бо дисциплiна є дисциплiною, вона не терпить жодних нарiкань на дiï командування, навiть якщо нарiкання отi породженi високопатрiотичними почуттями. Двiчi ми бачили ворожi лiтаки. Перший раз вони летiли так високо, що здавалися срiблястими хрестиками, i коли пролунала наполохана команда: Во–озду–ух! — ми сипонули iз шляху в густу високу пшеницю. I потiм, як нас недавно учили, з колiна стрiляли в отi лiтаки. Смачно i збуджуюче запахло порохом, у головi аж задзвенiло вiд пострiлiв, а хрестики сунули й сунули, i хоча б тобi впав хоч один. Наш лейтенант, розрядивши у небо свiй ТТ, скомандував вiдбiй. Над полем враз запала тиша, бо наш взвод останнiм скiнчив стрiлянину, i тодi з неба долинув могутнiй стриманий гул. Щось жорстоке й холодне вчувалося в ньому, якась тупа впевнена сила, i ми розгублено дивилися на величезну армаду лiтакiв i запитували самих себе, де ж нашi славнозвiснi винищувачi. Командири нам пояснили, що винищувачi зустрiнуть ворожi лiтаки подалi, в тилу, що вони навмисне пропускають ïх углиб, аби потiм не випустити жодного. Вдруге ми зiткнулися з ворожими лiтаками в Могилевi–Подiльському, за кiлометр од переправи через Днiстер. Щойно пролунало: Воздух! — як прямо над головами iз жахним, душу вимотуючим ревом та свистом пронеслися лiтаки, i вся наша колона, затиснута вузенькою вуличкою з високими кам'яними парканами, сипонула в кювет. Наш помкомвзводу стрибонув до того кювету перший, а на нього — весь взвод. Ми падали один на одного, поцiляючи прикладами, черевиками, колiнами й лiктями, а довкола вже ходором ходила земля. I хоч бомби падали аж бiля мосту, нам здавалося, що вони вибухають поруч, що лiтаки цiляться тiльки у нас. Так ми й не дiйшли до переправи через рiчку, хоч командири i запевняли, що цього разу нас обов'язково кинуть у бiй. Натомiсть нас розвернули й повели назад. Йшли аж до вечора, а потiм знову копали траншеï i заздрили iншим взводам, у яких були низькорослi командири, бо наш лейтенант, мов навмисне, був на всю роту найвищим i траншею нам доводилося копати найглибшу. Всi ми дуже схудли i ще бiльше втомилися. Втома накопичувалася в наших тiлах з дня у день, з ночi в нiч, короткочаснi зупинки на вiдпочинок не могли ïï розрядити, а нетривкий сон — поновити нашi сили. Ми були отруєнi втомою, вона розписувала схудлi обличчя в землистi кольори, проступала чорними плямами попiд очима, робила нашi рухи непевними й млявими, а самих нас — тупими й байдужими. Єдиною мрiєю було виспатись. Упасти на землю i спати... Дрiмота не полишала нас нi на хвилину. Перемiшана з пилом, важко пливла над колоною, налипала на повiки, i, обважнiлi, вони починали злипатися. I тодi, на ходу, ми поринали у сон. Ноги нашi ступали, руки розмахували, а голови спали. Декотрi умудрялися спати отак, на ходу, кiлометр чи й два. Попадалися лише тодi, коли дорога завертала набiк. Вони ж iшли по прямiй, вивалювалися з колони i падали в кювет. Очманiлi, видиралися на дорогу, до них роз'юшеними пiвнями пiдскакували командири, а ми реготали, мов з примусу. Ще важче було копати окопи. Скiльки ми ïх за собою полишили за тi п'ятнадцять дiб! Вгризалися в тверду неподатливу землю короткими шанцевими лопатками, а над нами гусла нiч, а з темряви виринала то постать помкомвзводу, то лейтенанта, то самого комроти i лунала одна й та ж пересторога: — Не спати... Не спати... Бо нам хотiлося спати. Боже, як нам хотiлося спати! Чим глибшими ставали окопи, тим дужче нам хотiлося спати. Наче заривалися не в землю, а в сон, i вiн змикався довкола тiсними стiнами, сипався з шурхотом пiд ноги, тягнув непоборно на дно. I ось уже то один, то другий окоп завмирав, аж поки над ним з'являлася чорна тiнь командира: — Боєць Кононенко!.. Кому сказано: не спати?! I звiдти, з окопу, судорожними кидками починали вилiтати чорнi ошмаття дрiмоти. Напiвсонний, я прикопав якось гвинтiвку. Поклав поруч i потiм, задурманений, присипав ïï землею. Був переполох на всю роту. Докотилося аж до комбата, менi вже починав свiтити трибунал, та командир роти помiтив приклад, що витикався iз бруствера. Мене примусили почистити гвинтiвку до останнього гвинтика (Хай вилиже ïï язиком! — наказав комбат), помкомвзводу ж сказав, що я тiльки кров'ю можу змити тяжку цю провину. I поки всi спали, я мордувався над рушницею та кляв свою долю. Неприємна пригода ота й спричинилася, мабуть, до того, що наш лейтенант при першiй же нагодi поспiшив мене спекатися: видiлив зв'язковим до командира роти. Адже про таку розкiш, як польовий телефон, ми на той час i уяви не мали. * * * Наша рота зайняла оборону на лiвому березi Днiстра, у невеликому селi Садкiвцi. Село i справдi тонуло в садах. Фруктовi дерева збiгали аж до рiчки, до звивистоï лiнiï траншей, викопаних iншою частиною. По той бiк круто здiймався правий берег, вiн тонув у густому лiсi, i як ми не вдивлялися — не могли помiтити жодного нiмця. Ворог чи то ще не пiдiйшов, чи то так хитро замаскувався, що берег був абсолютно безлюдний. Ми вiдсипалися. Спали просто на травi, пiдмостивши плащ–намети пiд голови. Спали так мiцно, що аби й справдi пiдiйшли нiмцi та зумiли переправитись через рiчку, то могли б побрати нас голими руками. Але й нiмцi, мабуть, одсипалися, бо на тому березi не було помiтно жодного руху. Подвiр'я монастиря було єдиною вiдкритою площиною, яка проглядалася з нашого боку, i ми, троє зв'язкових, ходили щоденно на спостережний пункт — пильнувати нiмцiв. То був неглибокий окопчик, виритий на белебнi, протягом дня ми стримiли в ньому iдеальними мiшенями, але фашисти чомусь не перестрiляли нас, ïх, мабуть, влаштовував отакий спостережний пункт. Тим бiльше, що в нас не було навiть бiнокля (командир роти свiй боявся нам довiрити), тож доводилося покладатися лише на власний зiр. Щоразу, повертаючись iз спостережного пункту, ми пiдходили до командира роти, карбуючи крок, хвацько козиряли й голосно, аж на тому боцi рiки було, мабуть, чутно, доповiдали, що ворога не виявлено. Капiтан слухав уважно i строго, потiм командував: Вiльно! — i ми розслаблялися з почуттям чесно виконаного обов'язку. Тепер можна притулити до вишнi гвинтiвку, напитися холодноï колодязноï води, остудити в затiнку насмажене тiло. Вiйна починала здаватися нам звичайними маневрами, де червонi воювали iз синiми й червонi обов'язково перемагали (iнакше вони не були б i червоними), де убитi й пораненi вiдходили спокiйнiсiнько набiк i з нетерпiнням чекали на кухню. Поки живi довоюють, мертвi вже й вершечки позлизують i лежать в холодочку, блаженно дрiмаючи. Так ми гралися у вiйну майже тиждень, а потiм штаб полку наказав послати на той берег розвiдку, i командир роти видiлив десять бiйцiв на чолi з сержантом. Розвiдникiв переправляли удосвiта, i я вперше подумав, що всi оцi хлопцi можуть не повернутися назад. Командир роти, звiсившись з берега, щось тихо казав сержантовi — давав, мабуть, останнi напучування, — я ж дивився на скуленi постатi, що тулилися одна до одноï у двох надувних човнах, i менi вже здавалося, що на тому березi тiльки й чекають, аби вони випливли на середину. Тому, коли сержант, козирнувши востаннє, одштовхнувся од берега, я весь аж напнувся, чекаючи пострiлiв з того боку. Однак ворог чи то мiцно спав, чи його взагалi не було, тiльки берег мовчав, занiмiлий. Човни пливли й пливли, зблискуючи тьмяно короткими веслами, аж поки й ткнулися в густий верболiз. Згодом звiдти закрякала качка: умовний сигнал, що все гаразд, i над завмерлими досi шанцями прокотився радiсний гомiн. Наказавши доповiдати про найменший рух на тому березi, наш капiтан повернув назад. Вiн дуже переживав за успiх розвiдки, адже для нього, як i для кожного з нас, це була перша бойова операцiя, тож помiтно нервував i ганяв мене у взвод: довiдатися, чи там нiчого не чутно. Я мчав найкоротшим шляхом донизу i питав у лейтенанта, чи нiчого не чутно. Вiн вiдповiдав, що нiчого. I чим частiше я прибiгав до нього, тим неприязнiше вiн мене зустрiчав. Так, наче я був винен у тому, що розвiдники мов провалилися крiзь землю. Врештi десь по обiдi на тому боцi, глибоко в лiсi, здiйнялася рясна стрiлянина. Вона то розпадалася на поодинокi пострiли, то зливалася в суцiльний клубок, клубок той котився донизу, все ближче i ближче до берега. Ось уже вдарили нашi кулемети, затрiщали, нервово й поспiшно, нашi гвинтiвки. Командир роти зiрвавсь, як опечений, i, притримуючи рукою планшет, погнав щодуху донизу. За ним побiг полiтрук, а за полiтруком уже ми, троє зв'язкових. Стрiлянина все бiльш розгоралася, нам уже здавалося, що нiмцi перейшли в атаку, хоч стрiляли вже тiльки з нашого берега, а на тому затихло. Коли ми добiгли до траншей, стрiлянина вже вщухла. Лише iнодi то тут, то там зривався нервовий пострiл, вслiд одразу ж лунав сердитий оклик: Отставить! — i западала винувата тиша. Над траншеями колихався сизуватий димок, вiн стiкав униз, до води, i збудженi, червонi обличчя бiйцiв виглядали з окопiв. Не стрибаючи навiть у траншею, комроти побiг до взводного, а ми поспiшали за ним i здавалися самi собi неймовiрними смiливцями, якi не звикли кланятись кулям. Лейтенант, виставившись по пояс iз окопу, дивився не на капiтана, а на рiчку. I помкомвзводу дивився туди ж, i всi поблизу бiйцi. I щось таке тривожно–очiкувальне, до болю напружене було в мовчазному отому спогляданнi, що всi ми стали i теж подивилися в тому напрямi. Рiчка мерехтiла, блищала, горiла. Нещадне лiтнє сонце висвiтлювало ïï всю, до найдрiбнiшоï хвильки, i по тiй блискучiй поверхнi, раз по раз спалахуючи поквапливими порухами весел, рухалися обидва нашi човни. Зiгнутi постатi бiйцiв чорнiли, наче вугiлля, а на борту переднього човна щось рiзко бiлiло. Коли розвiдники нарештi прибилися до берега, ми зрозумiли, що то бiлiло: на днi човна, поклавши оббинтованi ноги на борт, лежав один iз бiйцiв. Обличчя його було жовте i спите, а очi запаленi, мов у важкохворого. Передавши пораненого, розвiдники вмить опинилися на березi. Вони так поспiшали залишити човни, що ледь ïх не потопили, i все оглядалися на протилежний берег. Сержант хотiв був доповiдати капiтановi, але той досадливо махнув рукою: вигляд пораненого справив на нього таке ж гнiтюче враження, як i на всiх нас. Тож вiн наказав негайно нести бiйця до командного пункту. Це був перший поранений, i ми не знали, як i пiдступитися до нього. Невмiло топтались довкола, аж поки хтось догадався простелити плащ–намет i покласти на нього по